"Смерть, що вражає, перестала дивувати. Неначе це цілком закономірно" - лист із Луганська

Жителька Луганська Яна Вікторова розповідає про те, як пенсіонери виживають на окупованій території. Про це йдеться у її блозі на сайті BBC, зазначають Патріоти України.

Я подзвонила колезі з колишнього життя. Зазвичай ми зідзвонюємося, коли є якісь пропозиції про роботу, і без зайвих слів приступаємо до справи. Зручно, коли є ті, з ким можна прямо поговорити про потрібне.

Колишня колега приголомшила відразу: "Може, ти знаєш, Валя влітку померла".

Валя - це інша колега з нашого відділу і моя ровесниця. Той вік, в якому про смерть говорять як про ранню.

Нібито нічого, пов'язаного з війною: прихопила підшлункова, прооперували, два дні в реанімації - і смерть.

Жодних прив'язок до війни. Але в моїй побутової вибірці знайомих, які померли за останні два роки, - це четвертий випадок раптової смерті.

Напевно, хтось зможе захистити наукову роботу про цей синдром раптової смерті серед людей, які пережили те літо в Луганську. Може, хтось виграє грант на дослідження цієї теми. Але люди йдуть, ніби в них закінчуються резерви організму. Ніби всі сили були кинуті на те, щоб вижити того літа. А на це, відносно мирне життя, сил і хоч якогось запасу адаптивних здібностей не залишилося.

Раїсочка була однокласницею мого батька. Такий собі живчик у свої під сімдесят. Шила всій окрузі - її маленький бізнес. Маленька, сміхотлива, товариська. Знала все про всіх, охоче ходила на поминки, ні з ким не сварилася. У свої трохи за шістдесят, коли залишилася вдовою, прийняла назад першого чоловіка, з яким вони дружно жили у крихітному будиночку, повитому виноградом.

Взимку вона шила, влітку поралася на грядках. Так живуть у нашій окрузі майже всі. Війну сприйняла з повним подивом. Бігала в льох, без світла чавила сік з винограду і закривала помідори про запас - так теж робили тут майже всі.

Якось мама попросила, щоб я зайшла дізнатися, як вони. Зв'язку тоді не було. Жінка вийшла до мене із синіми від винограду руками, обняла мого сина і залишила відбитки рук на його білій футболці.

Поговорили: як вони, як ми. Однаково - сиділи в підвалах, жили без води, світла і зв'язку, чекали на тишу. На прощання вона винесла нам горіхів і винограду, передала привіт мамі. Зустріч, яких сотні.

А через місяць я бігла додому - не встигла виїхати до першої дня, довелося повертатися додому пішки. Транспорт тоді ходив погано. Я бігла і щулилася - різко похолодало.

Попереду йшла процесія гарно вбраних - дивно, як на той час, - людей. У цій компанії я впізнала Раїсоччиного Миколку - маленького, як і вона сама. Я наздогнала його і пожартувала: "Зі свята?".

Виявилося, з похорону Раїсочки. Їй раптом стало погано, лягла, пролежала день. Він був із нею, приносив чай. А потім вона попросила його відпочити трохи. Він ліг, а вона померла.

Поховали наступного дня - світла, зв'язку не було. Лікаря не викликали. Сусіди припускали, що інсульт.

Сміхотлива Раїсочка померла без попередження і хвороби, і чоловік впав у запій. Нікого не впізнавав. Інколи виходив купити щось поїсти і неодмінно - випити. Я досі не вірю, що її немає. Не хворіла, не скаржилася, не сумувала. Ніби закінчилися сили. Поки бігала в льох - жила, а потім раптово втомилася.

Ніхто з тих, хто помер потім, не був за чи проти когось. Усі - проти війни. Усі боялися обстрілів і ховалися. Вмирали від різного - інфарктів, загострень хронічних захворювань, інсультів. Раптово, стрімко.

Життя останні два роки вносить дивовижні корективи. Оптиміст би сказав - додає "драйву". Мій знайомий у свої за сімдесят регулярно їздить провідувати два замкнених будинки сестри, що виїхала до дітей. Встає раніше, їде на край міста, потім назад.

Його сестра, як і сотні людей похилого віку, їздить провідувати дітей, які виїхали з Луганська. Доба шляху, піші переходи блокпостів і ліній розмежувань. Сумки, ризики, втома. Довгі дороги, збори в нові переходи.

А рейди за пенсіями - ще той марафон. Можна було придумати смертоносну зброю, а можна було дати оце яблуко розбрату і спокус. І у філософії нового часу цілком нормально оформити дві пенсії, а не жити з принципами на одну.

Заради пенсій люди стоять по шість і більше годин у чергах, біжать зрання через міст на Станицю, б'ються не на життя, а на смерть перед банкоматами. Все це косить слабших, старих, хворих.

Людей вбивають не тільки війна чи обстріли, а все разом - недоступні за вартістю ліки, втома, погане харчування, виснаження, стреси, страхи. Адже на тих же оформленнях пенсій часто втрачають гроші, стаючи жертвами аферистів.

І ставлення до людей похилого віку часто споживацьке, на "ти", зверхнє. Вони заважають водіям, вони занадто допитливі на ринках, вони на щось чекають і все ще чогось вимагають. Створити комфортні умови для гідної старості зараз - швидше нонсенс. Як би діти не любили батьків, для оформлення пенсії на підконтрольній території потрібна особиста присутність - доба як мінімум.

Моя знайома дозволяє батькові працювати у 80 років. Він ледве ходить, часто по дорозі йому стає погано і замість дому він потрапляє в лікарню. Інколи люди на вулиці не хочуть викликати "швидку", і він сидить на лавці, поки трохи відійде і зможе набрати дочку. Як думаєте, навіщо все це? Батькові подобається робота, але насамперед це через зарплату - гідну за місцевими мірками. Працювати в такому віці - нечувана вдача зараз.

Смерть, що вражає, перестала дивувати. Неначе це цілком закономірно. У людей старшого віку часто немає грошей лікуватися, немає коштів на оздоровлення, дозвілля.

Найпростіший спосіб зняти стрес зараз - алкоголь. Загальновизнаний за ціною і демократичністю. До пияцтва ставляться лояльно, бо це щось на кшталт загальної недуги чи схвалюваної слабкості.

Звичайно, винна не війна, але і вона робить свій внесок у те, що п'ють більше і вмирають частіше. Хоча до смерті звикнути не можна. Не можна підготуватися.

А мама приготувала свій згорток для цього дня - вони з Раїсочкою були ровесницями.