Священик розповів про своє волонтерство на Донбасі, як війна примиряє конфесії та про змушене підпілля патріотів навіть на звільнених теренах

Український священик Максим Стрихар організував одну з перших в Україні благодійних місій і наразі активно допомагає бійцям і мешканцям зони АТО. Максим служить в Українській Автокефальній Православній Церкві і працює реставратором у Національному заповіднику "Софія Київська". Вже впродовж року священик їздить в АТО як волонтер і військовий капелан. А минулого літа вирішив організувати благодійну Місію Великомученика Юрія Переможця. Отець Максим розповів depo.ua про завдання місії, інформаційний вакуум у Східних регіонах, бійців, що засилають волонтерів у Донецьк та спільну службу зі священиком Московського патріархату, передають Патріоти України.

- Отче Максиме, розкажіть, як і чому вирішили заснувати місію. Для України формат здається вельми незвичним…

- Ми займалися доброчинністю вже давно. Возили речі та продукти на фронт, ходили до людей у шпиталь. Але за законом збір коштів може проводити тільки благодійна організація. Я ж давно мріяв про створення місії за типом тої, яку створив Свят. Іоан Шанхайський. Він опікувався долею емігрантів з царської Росії у Китаї. Він організував притулок для дітей, зробив сестринство. А коли до влади в країні прийшли комуністи, добився дозволу на переселення діаспори у США. У Сан-Франциско від поновив діяльність притулку і продовжив займатися благочинністю.

Зараз місіонерство більше розвинене у католицькій та протестантських церквах, місії діють в Індії та країнах Африки. На нашій території з цим тугувато. Бачив, що зареєстровані місії Московського патріархату, але не знаю, чим вони займаються.

- Хто очолює місію? Що треба, аби до Вас приєднатися?

- Чітко вираженого лідера немає. А працювати може будь-яка людина, яка відповідає нашим моральним критеріям. У нас є свій статут та моральний кодекс. За основу взяли статут Ніла Сорського. Це святий, який жив на Афоні, а потім переїхав на Росію часів Івана Грозного. Він вважав, що духівники мають молитися і допомагати людям, а майна мати не повинні. Наразі обитель святого у російському містечку занедбана – там знаходиться психіатрична лікарня.

Ми ж взяли його статут і адаптували до світських потреб. Так з'явився слоган місії – молитва, доброчинність і гідність. Розробили різні програми – допомога реставраторам, допомога людям в зоні АТО, військовим. Якщо будуть, не дай Боже, стихійні лиха, теж будемо допомагати. Коли ж війна в Україні закінчиться, будемо створювати програми для інших країн, які потребують підтримки.

- Чим займаєтесь наразі?

- Зараз розвозимо допомогу грекам Приазов’я. Їх дуже багато на нашій території – переїхали з Криму на материкову територію. У них грецько-кримськотатарський діалект, і свою мову вони вивчають у школах. Без фінансування етнос потроху гине. Хоча зараз їм ще вдалося зберегти свою культуру та архітектуру. У нас ця тема зовсім не розкривається, про греків на Донеччині взагалі не говорять.

Я з цим обізнаний, оскільки моя бабуся була з того району, з тих самих греків. В селі, де вона жила, стояв окремий танковий батальйон, якому ми допомагали. Ось так і виникла ця програма. Ми не розрізняємо, етнічний грек чи ні. Просто завозимо допомогу в грецькі села. Зараз ми їздимо у Гранітне і Старогнатівку. У Гранітне після публікації у "Фейсбуку" про те, що село майже знищене, приїхало багато волонтерів. А от до Старогнатівки уваги майже немає.

- Скільки людей зазвичай берете з собою?

- Зараз у нас велика проблема – немає транспорту. Їздимо на моїй машині і лише вдвох. Якщо брати третього, буде менше місця для вантажу. Люди жертвують на закупівлю речей і продукти, а от те, що допомогу треба на чомусь розвозити, не розуміють. Купівля автобуса лишається основною темою.

- Багато назбирали на автобус?

- Приблизно $400. А щоб придбати в Україні автобус, який буде їздити, треба $7 тис. Десь за $2 тис. ми могли б купити автобус у Європі. Але розмитнення скасували лише для військових, волонтерам доводиться платити. Якщо порахувати, вийдуть ті самі $7 тис. Назбирати цю суму дуже важко.

- Місію заснували на основі парафії?

- У нас є парафія Юрія Переможця. На честь цього святого називається місія. Але до конфесії мені прив’язуватися не хотілося. Юрій Переможець – універсальний святий, якого шанують і мусульмани, і християни різних конфесій.

До речі, при реєстрації була цікава історія. Приходжу у службу Держреєстрації в Броварах, а реєстратор і питає: "Ви хочете назвати місію на честь конкретної людини? А чи є у вас на це його дозвіл?". Розповідаю, що він помер. Чиновник дзвонить до Києва, порадитися. "Але тоді нам треба дозвіл його родичів", - каже після дзвінка. Терпляче пояснюю, що святий жив у IV столітті і розшукати родичів не вийде. Зрештою, таки переконав.

- Ви кажете, що в статуті прописана молитва… Тобто атеїстів серед вас немає?

- Є і атеїсти. Спочатку людина починає робити добрі справи. З часом розуміє, яке задоволення це приносить і вже не хоче спинятися. А потім народжується молитва. Я не вірю в те, що молитва не народиться…

- Робота в місії займає багато часу?

- У нас всі працюють онлайн, збираємося лише напередодні поїздки. Позбирали допомогу, поїхали в АТО. Тут якогось великого часу не треба. Є люди, які не можуть їздити. Вони можуть обдзвонювати адміністрації Донецької області, питати, які потреби є в селах і містах.

- Мабуть, трапляється чимало непередбачених ситуацій…

- Наприклад, дали нам контактну особу в селищній раді Станиці Луганської. Привозимо допомогу, а нам кажуть: "Знаєте, давайте все тут розвантажимо, а по селам ми розвеземо самі". І підводять нас до складу-магазину. Тобто, планують пустити допомогу у продаж.. Ми звісно, сказали, що нам це не потрібно. Помітили, як розлютилася жінка з магазину – думала, це їй привезли.

Після того ми поїхали в школу в невеличкому селі за Станицею. Виявилося, там нас вже чотири години чекають. І ще пам’ятаю, як в одній сільраді люди почали буквально битися один з одним – запідозрили, що комусь дісталося менше.

Чи то приїжджаємо в дитячий притулок на Донеччині. Вони розвантажили речі, завезли їх в приміщення і давай прощатися з нами. Ми здивувалися, кажемо: "Заждіть, ми хотіли хоча б з дітьми поспілкуватися". Знову заходимо в приміщення, а персонал вже розпаковує речі і деребанить їх.

Я розумію, що населенню там дійсно важко. Совісті у них небагато, але ж треба якось жити, годувати родину. Якось дзвонили у притулок для літніх людей у Волноваському районі. Персонал каже: мешканців забезпечує ЮНІСЕФ та інші організації. А от персонал сидить без зарплати. Просять привезти хоча б щось.

- У вашого сайту є українська та англійська версія. Мабуть, багато коштів перераховують іноземці?

- На їхню допомогу ми дуже сподівалися, адже українці вже виснажені. Мені у церкві вже совісно розповідати про наші поїздки і щось просити після кожної служби. Бабулі відірвуть від пенсії 30 грн, але це мало кому допоможе. За кордоном люди справді мають гроші, але вони не відчувають нашої біди. У них немає війни, і їм затишно. Як і ми раніше не надто активно жертвували Сирії чи країнам Африки.

Я стажувався в Литві, вони перечислили 300 євро. На цьому допомога закінчилася. Вони володіють інформацією, але їм зараз не надто легко. Литва – не найбагатша країна ЄС. Зверталися до чисельної української діаспори. Спитали, чим нам допомогти, але не допомогли.

В Києві є люди, які жертвують по 10-15 тис. грн. Але у столиці теж не відчувають біди на Сході. Якщо б наші можновладці хоча б один раз з'їздили в АТО, думаю, вони б трошки помінялися. Київ дійсно цього не відчуває. В Києві є люди, які інколи жертвують по тисячі гривень, але вони кажуть не називати себе.

- До політиків адресно звертатися пробували?

- Коли була передвиборча кампанія, я проходив повз метро Хрещатик, а там люди кандидата від партії "Єдність" роздавали листівки зі словами "Адресна допомога кожному". Я подумав: раз кожному, треба зайти. Написав заяву, що потрібно 20 спальників для батальйону "Київ-1". Її прийняли, але вибори пройшли, і все.

Фонд Арсенія Яценюка постійно розсилає запрошення на концерти та інші акції. Я їм написав: "Концерти – це цікаво. Але чи може ваш фонд допомогти конкретному військовому підрозділу?". Відповіли, що в них інші просвітницькі завдання, але вони можуть передати побажання Авакову. Ми і написали, щоб він сам носив той одяг, перш ніж виділяти його нацгвардійцям….

- Що, з одягом та постачанням все так погано?

- Не знаю, що то за норма, коли комплект форми дається на сезон. В окопах форма геть втрачає вигляд за день. Бійцям наробили бетонних бліндажів, щоб могли відігрітися. Але вони без гідроізоляції, сирі всередині. Хотілося б, щоб людина в армії відчувала любов держави. І саме цієї любові не вистачає. Формальний підхід і все. . Зараз, коли хлопці йдуть на дембель, їхню форму забирають. Як хочеш, так і йди. Шукай собі громадянський одяг.

- Чим найбільше вражає атмосфера у зоні АТО? Які там зараз настрої у населення?

- Там дуже мало інформації про те, що відбувається в Україні. В 15-30 км від лінії фронту переважно йдуть сепаратистські та російські канали. У Старогнатівці та Гратітному ми слухали ДНР-івське радіо "Спутник", яке проводить уроки російської і розповідає про "доброго царя Івана Грозного". Немає ані українських листівок, ані газет.

Немає української присутності. При тому, що в Україні є Міністерство інформації, люди дізнаються новини тільки від українських військових і нечисленних волонтерів. Були у Мар'їнці, люди підійшли, почали розпитувати, що там в Києві. Для них було відкриттям, що у нас тут поліція. Що вона не така, як міліція. Люди в таке просто не повірили.

У Лисичанську підійшов дід і почав лаятися, що ми бандерівці і прийшли вбивати людей. Ми почали спілкуватися, дізналися, що він шахтар, досить одинока людина, допомоги від держави не отримує. Він просто озлоблений і в нього немає інформації. Коли дали йому ліки, він почав плакати, обіймати нас. У нього трошечки змінилося ставлення до України.

- Мабуть, там де є наші військові, ситуація краща…

- У Старогнатівці після обстрілів військові допомогли місцевим мешканцям відремонтувати хати. Лікарі допомагають хворим, приймають пологи. Люди переконуються, що страшні бандерівці – це міф. Мешканцям Сходу вкрай необхідна волонтерська підтримка. Та хоча б люди з інших міст просто приїжджали поспілкуватися… У наших військових у Пісках по телебаченню йде один російський і кілька сепаратистських каналів. Бійці дивляться, що там втирають. Послухаєш, і починаєш трошки у те все вірити.

Дуже проблематично дістати карту сіл сірої зони, куди не можна їхати. Не знаєш, де закінчуються наші блокпости, і починаються сепаратистські. Недавно приїхали на наш блокпост, а там змінили солдатів. Питаємо, як проїхати до Первомайська. Бійці стискають плечима, мовляв, а де це? Потім таки вказали шлях. Я розумію, якщо ми ним поїдемо, то через Мар'їнку і Красногорівку точно в'їдемо в Донецьк. Питаю: "Куди ж ви нас посилаєте?". Зараз темнішає біля четвертої, можна спокійно в'їхати на територію "ДНР", обминаючи наші блокпости.

Читала, що ви допомагали і патріотичному клубу на Донеччині. Значить, вони там є…

- Так, їздили у містечко Роднинське, неподалеку Красноармійська. Місцеві вибори там виграли ті самі сепаратисти, які робили переворот у Красноармійську, тільки прийшли до влади у складі проукраїнських партій. Там справді є патріотичний клуб "Слава Україні" для дітей. Вивчають історію країни, українські пісні, культуру. Щоб бути членом клубу, треба знати гімн і вітатися "Слава Україні, Героям слава!".

Ми зустрілися з вчителями. Було враження, що ми знаходимось у глибокому підпіллі. Вони боялися розмовляти. Привезли дітям 15 вишиванок, але дізнались, що за українську сорочку можуть вигнати зі школи. А ще привезли дитячий фестиваль "Муля" – містом зразу розлетілися новини. Мовляв, волонтери привезли мультики і подарунки. Прийшло дуже багато дітей-сепаратистів. Потім розпускали чутки, що дітей купують за презенти.

- Добре, що хоча б у сім’ї юних патріотів підтримують…

- Так буває не завжди. От наприклад в тому ж патріотичному клубі діти малюють листівки військовим і пишуть на них побажання. Роблять це вдома. Хлопець, який заснував клуб показував нам ці малюнки – так от на багатьох батьки ручкою позакреслювали побажання. Тобто діти піддаються насиллю, їм треба відстоювати свою українськість. І це на нашій території, в глибокому тилу.

- На війні є наразі священики різних конфесій. Конфліктів між ними не виникає?

- Війна навчила нас спілкуватися з представниками різних конфесій. На фронті багато військових капеланів від протестантської церкви, жінок-священників. Православна церква цього не приймає. Але всі ми люди, робимо одну справу, тому знаходимо спільну мову. На Покрову були у батальйоні "Донбас", вітали бійців з Днем захисника Вітчизни. Там є капличка і капелан від протестантської церкви. Нам дозволили там вільно провести богослужіння, розвісити оголошення з анонсом.

А у медичній роті 93-ї бригади служить диякон Московського патріархату. Нещодавно приїхали, у бійців темно, сидять при свічках. Священик почув мій голос, випливає з темноти з великою іконою, на очах – сльози. Каже, дуже на нас чекав. Ми з ним разом провели службу.

- Мабуть, українські бійці розповідають чимало дивовижного…

- Для мене було одкровенням спілкування з колишніми бійцями спецпідрозділу "Тигр". Вони з Криму, у 2014-му приїхали в Київ, розганяти Майдан. В столиці побачили, що серед протестувальників є жінки і діти. Відмовились застосовувати силу. Приїжджали мами забирати їх назад у Крим. Хлопець з "Тигра" каже: "У Криму в нашій частині був командир зі Львова, який ламав мені руки і змушував говорити "Слава Україні". А я плакав, не хотів цього робити". І от коли Крим віджали, командир залишився на півострові, а він пішов воювати за Україну. Хоча поспілкуєшся з ними, почуєш чимало "ватніх" думок.

- Згодна, дивно, що такі люди воюють на нашому боці…

- Вони виконують накази. Що у них за мотивація, мені невідомо.

Дуже боляче бачити, як розпорошують добровольчий рух. Добровольці пішли під порядкування Міноборони, Нацгвардії, МВС. Там їх вже шматують – або йдуть скорочення, або їх розподіляють по іншим частинам. Вочевидь, бояться.

- Знайшли на фронті справжніх друзів?

- Подружилися з бійцем батальйону "Донбас" з позивним Кореєць. Вони добровольці, воюють ще з Криму. Пройшли через Іловайськ, Дебальцеве, інші гарячі точки. Ми колись разом їхали у Київ, зійшлися, зав’язалися теплі стосунки.

Подружилися і з жінкою з позивним Ластівка з батальйону "Київ-1". Вона підказує, куди нам краще приїжджати, бо вона знає адекватних медиків, які дійсно потребують допомогу.

- Місцеві мешканці колись допомагали вам?

- Одного разу ми проїжджали на авто неподалік Донецького аеропорту, це позиція біля Опитного. У нас в машині був пошкоджений двигун, і ми якось з'їхали з траси. А там траса проходить між нашими і не нашими позиціями. Почався обстріл. Ми заїхали у поле, трохи заховалися у кукурудзі, але дах машини виглядав. Пролетів один наш БТР, не зупинився, другий пролетів – тільки ручкою помахали. А селяни з Опитного, що їхали з елеватора наважились зупинитися. Зізналися, що дуже боялися, один одного довго переконував. Вони нас підчепили і під обстрілами довезли до безпечного місця.

Колись спитали дорогу у чоловіка, який продає м'ясо і рибу. Питає: "До хлопців їдете?". Ми киваємо. Віддав нам половину м'яса. Тепер постійно щось передає, хоча йому самому нелегко.

- Під обстрілами, мабуть, нелегко себе опанувати. Все ж таки цивільні люди…

- Чомусь я не відчуваю страху, не думаю про це. Для мене все це неймовірний сюр. Приїжджаєш туди, ніби потрапляєш у павільйон, де знімають фільми про війну. Виїхав на 20 км із зони обстрілів – там спокійне розмірене життя. Люди п'ють каву, гуляють весілля.

На Сході я зрозумів, що кулі не свистять, а дзижчать, як травневі жуки. На Луганщині після шостої починаються обстріли і тривають до самого ранку. Сидиш поміж наших бійців, а скрізь стріляють. Настільки нереально… Це треба писати і знімати. Не знаю, чому наші документалісти там не працюють. Зараз час робити репортажі з цих сіл - просто з життя населення, життя солдатів. Не короткі замовні сюжети, які зараз з'являються у новинах і показують, що хороше і що погане, а нормальне документальне кіно. Ну поживи ти серед людей, зніми щось цікаве. У цього сюжету буде рейтинг, а люди знатимуть правду.