Священик розповів про своє волонтерство на Донбасі, як війна примиряє конфесії та про змушене підпілля патріотів навіть на звільнених теренах

Люди переконуються завдяки допомозі місії, що страшні бандерівці – це міф. Мешканцям Сходу вкрай необхідна волонтерська підтримка. Та хоча б люди з інших міст приїжджали поспілкуватися, адже по радіо та ТБ - тільки пропаганда РФ.

Священик Максим Стрихар. Фото: Депо.

Український священик Максим Стрихар організував одну з перших в Україні благодійних місій і наразі активно допомагає бійцям і мешканцям зони АТО. Максим служить в Українській Автокефальній Православній Церкві і працює реставратором у Національному заповіднику "Софія Київська". Вже впродовж року священик їздить в АТО як волонтер і військовий капелан. А минулого літа вирішив організувати благодійну Місію Великомученика Юрія Переможця. Отець Максим розповів depo.ua про завдання місії, інформаційний вакуум у Східних регіонах, бійців, що засилають волонтерів у Донецьк та спільну службу зі священиком Московського патріархату, передають Патріоти України.

- Отче Максиме, розкажіть, як і чому вирішили заснувати місію. Для України формат здається вельми незвичним…

- Ми займалися доброчинністю вже давно. Возили речі та продукти на фронт, ходили до людей у шпиталь. Але за законом збір коштів може проводити тільки благодійна організація. Я ж давно мріяв про створення місії за типом тої, яку створив Свят. Іоан Шанхайський. Він опікувався долею емігрантів з царської Росії у Китаї. Він організував притулок для дітей, зробив сестринство. А коли до влади в країні прийшли комуністи, добився дозволу на переселення діаспори у США. У Сан-Франциско від поновив діяльність притулку і продовжив займатися благочинністю.

Зараз місіонерство більше розвинене у католицькій та протестантських церквах, місії діють в Індії та країнах Африки. На нашій території з цим тугувато. Бачив, що зареєстровані місії Московського патріархату, але не знаю, чим вони займаються.

- Хто очолює місію? Що треба, аби до Вас приєднатися?

- Чітко вираженого лідера немає. А працювати може будь-яка людина, яка відповідає нашим моральним критеріям. У нас є свій статут та моральний кодекс. За основу взяли статут Ніла Сорського. Це святий, який жив на Афоні, а потім переїхав на Росію часів Івана Грозного. Він вважав, що духівники мають молитися і допомагати людям, а майна мати не повинні. Наразі обитель святого у російському містечку занедбана – там знаходиться психіатрична лікарня.

Ми ж взяли його статут і адаптували до світських потреб. Так з'явився слоган місії – молитва, доброчинність і гідність. Розробили різні програми – допомога реставраторам, допомога людям в зоні АТО, військовим. Якщо будуть, не дай Боже, стихійні лиха, теж будемо допомагати. Коли ж війна в Україні закінчиться, будемо створювати програми для інших країн, які потребують підтримки.

- Чим займаєтесь наразі?

- Зараз розвозимо допомогу грекам Приазов’я. Їх дуже багато на нашій території – переїхали з Криму на материкову територію. У них грецько-кримськотатарський діалект, і свою мову вони вивчають у школах. Без фінансування етнос потроху гине. Хоча зараз їм ще вдалося зберегти свою культуру та архітектуру. У нас ця тема зовсім не розкривається, про греків на Донеччині взагалі не говорять.

Я з цим обізнаний, оскільки моя бабуся була з того району, з тих самих греків. В селі, де вона жила, стояв окремий танковий батальйон, якому ми допомагали. Ось так і виникла ця програма. Ми не розрізняємо, етнічний грек чи ні. Просто завозимо допомогу в грецькі села. Зараз ми їздимо у Гранітне і Старогнатівку. У Гранітне після публікації у "Фейсбуку" про те, що село майже знищене, приїхало багато волонтерів. А от до Старогнатівки уваги майже немає.

- Скільки людей зазвичай берете з собою?

- Зараз у нас велика проблема – немає транспорту. Їздимо на моїй машині і лише вдвох. Якщо брати третього, буде менше місця для вантажу. Люди жертвують на закупівлю речей і продукти, а от те, що допомогу треба на чомусь розвозити, не розуміють. Купівля автобуса лишається основною темою.

- Багато назбирали на автобус?

- Приблизно $400. А щоб придбати в Україні автобус, який буде їздити, треба $7 тис. Десь за $2 тис. ми могли б купити автобус у Європі. Але розмитнення скасували лише для військових, волонтерам доводиться платити. Якщо порахувати, вийдуть ті самі $7 тис. Назбирати цю суму дуже важко.

- Місію заснували на основі парафії?

- У нас є парафія Юрія Переможця. На честь цього святого називається місія. Але до конфесії мені прив’язуватися не хотілося. Юрій Переможець – універсальний святий, якого шанують і мусульмани, і християни різних конфесій.

До речі, при реєстрації була цікава історія. Приходжу у службу Держреєстрації в Броварах, а реєстратор і питає: "Ви хочете назвати місію на честь конкретної людини? А чи є у вас на це його дозвіл?". Розповідаю, що він помер. Чиновник дзвонить до Києва, порадитися. "Але тоді нам треба дозвіл його родичів", - каже після дзвінка. Терпляче пояснюю, що святий жив у IV столітті і розшукати родичів не вийде. Зрештою, таки переконав.

- Ви кажете, що в статуті прописана молитва… Тобто атеїстів серед вас немає?

- Є і атеїсти. Спочатку людина починає робити добрі справи. З часом розуміє, яке задоволення це приносить і вже не хоче спинятися. А потім народжується молитва. Я не вірю в те, що молитва не народиться…

- Робота в місії займає багато часу?

- У нас всі працюють онлайн, збираємося лише напередодні поїздки. Позбирали допомогу, поїхали в АТО. Тут якогось великого часу не треба. Є люди, які не можуть їздити. Вони можуть обдзвонювати адміністрації Донецької області, питати, які потреби є в селах і містах.

- Мабуть, трапляється чимало непередбачених ситуацій…

- Наприклад, дали нам контактну особу в селищній раді Станиці Луганської. Привозимо допомогу, а нам кажуть: "Знаєте, давайте все тут розвантажимо, а по селам ми розвеземо самі". І підводять нас до складу-магазину. Тобто, планують пустити допомогу у продаж.. Ми звісно, сказали, що нам це не потрібно. Помітили, як розлютилася жінка з магазину – думала, це їй привезли.

Після того ми поїхали в школу в невеличкому селі за Станицею. Виявилося, там нас вже чотири години чекають. І ще пам’ятаю, як в одній сільраді люди почали буквально битися один з одним – запідозрили, що комусь дісталося менше.

Чи то приїжджаємо в дитячий притулок на Донеччині. Вони розвантажили речі, завезли їх в приміщення і давай прощатися з нами. Ми здивувалися, кажемо: "Заждіть, ми хотіли хоча б з дітьми поспілкуватися". Знову заходимо в приміщення, а персонал вже розпаковує речі і деребанить їх.

Я розумію, що населенню там дійсно важко. Совісті у них небагато, але ж треба якось жити, годувати родину. Якось дзвонили у притулок для літніх людей у Волноваському районі. Персонал каже: мешканців забезпечує ЮНІСЕФ та інші організації. А от персонал сидить без зарплати. Просять привезти хоча б щось.

- У вашого сайту є українська та англійська версія. Мабуть, багато коштів перераховують іноземці?

- На їхню допомогу ми дуже сподівалися, адже українці вже виснажені. Мені у церкві вже совісно розповідати про наші поїздки і щось просити після кожної служби. Бабулі відірвуть від пенсії 30 грн, але це мало кому допоможе. За кордоном люди справді мають гроші, але вони не відчувають нашої біди. У них немає війни, і їм затишно. Як і ми раніше не надто активно жертвували Сирії чи країнам Африки.

Я стажувався в Литві, вони перечислили 300 євро. На цьому допомога закінчилася. Вони володіють інформацією, але їм зараз не надто легко. Литва – не найбагатша країна ЄС. Зверталися до чисельної української діаспори. Спитали, чим нам допомогти, але не допомогли.

В Києві є люди, які жертвують по 10-15 тис. грн. Але у столиці теж не відчувають біди на Сході. Якщо б наші можновладці хоча б один раз з'їздили в АТО, думаю, вони б трошки помінялися. Київ дійсно цього не відчуває. В Києві є люди, які інколи жертвують по тисячі гривень, але вони кажуть не називати себе.

- До політиків адресно звертатися пробували?

- Коли була передвиборча кампанія, я проходив повз метро Хрещатик, а там люди кандидата від партії "Єдність" роздавали листівки зі словами "Адресна допомога кожному". Я подумав: раз кожному, треба зайти. Написав заяву, що потрібно 20 спальників для батальйону "Київ-1". Її прийняли, але вибори пройшли, і все.

Фонд Арсенія Яценюка постійно розсилає запрошення на концерти та інші акції. Я їм написав: "Концерти – це цікаво. Але чи може ваш фонд допомогти конкретному військовому підрозділу?". Відповіли, що в них інші просвітницькі завдання, але вони можуть передати побажання Авакову. Ми і написали, щоб він сам носив той одяг, перш ніж виділяти його нацгвардійцям….

- Що, з одягом та постачанням все так погано?

- Не знаю, що то за норма, коли комплект форми дається на сезон. В окопах форма геть втрачає вигляд за день. Бійцям наробили бетонних бліндажів, щоб могли відігрітися. Але вони без гідроізоляції, сирі всередині. Хотілося б, щоб людина в армії відчувала любов держави. І саме цієї любові не вистачає. Формальний підхід і все. . Зараз, коли хлопці йдуть на дембель, їхню форму забирають. Як хочеш, так і йди. Шукай собі громадянський одяг.

- Чим найбільше вражає атмосфера у зоні АТО? Які там зараз настрої у населення?

- Там дуже мало інформації про те, що відбувається в Україні. В 15-30 км від лінії фронту переважно йдуть сепаратистські та російські канали. У Старогнатівці та Гратітному ми слухали ДНР-івське радіо "Спутник", яке проводить уроки російської і розповідає про "доброго царя Івана Грозного". Немає ані українських листівок, ані газет.

Немає української присутності. При тому, що в Україні є Міністерство інформації, люди дізнаються новини тільки від українських військових і нечисленних волонтерів. Були у Мар'їнці, люди підійшли, почали розпитувати, що там в Києві. Для них було відкриттям, що у нас тут поліція. Що вона не така, як міліція. Люди в таке просто не повірили.

У Лисичанську підійшов дід і почав лаятися, що ми бандерівці і прийшли вбивати людей. Ми почали спілкуватися, дізналися, що він шахтар, досить одинока людина, допомоги від держави не отримує. Він просто озлоблений і в нього немає інформації. Коли дали йому ліки, він почав плакати, обіймати нас. У нього трошечки змінилося ставлення до України.

- Мабуть, там де є наші військові, ситуація краща…

- У Старогнатівці після обстрілів військові допомогли місцевим мешканцям відремонтувати хати. Лікарі допомагають хворим, приймають пологи. Люди переконуються, що страшні бандерівці – це міф. Мешканцям Сходу вкрай необхідна волонтерська підтримка. Та хоча б люди з інших міст просто приїжджали поспілкуватися… У наших військових у Пісках по телебаченню йде один російський і кілька сепаратистських каналів. Бійці дивляться, що там втирають. Послухаєш, і починаєш трошки у те все вірити.

Дуже проблематично дістати карту сіл сірої зони, куди не можна їхати. Не знаєш, де закінчуються наші блокпости, і починаються сепаратистські. Недавно приїхали на наш блокпост, а там змінили солдатів. Питаємо, як проїхати до Первомайська. Бійці стискають плечима, мовляв, а де це? Потім таки вказали шлях. Я розумію, якщо ми ним поїдемо, то через Мар'їнку і Красногорівку точно в'їдемо в Донецьк. Питаю: "Куди ж ви нас посилаєте?". Зараз темнішає біля четвертої, можна спокійно в'їхати на територію "ДНР", обминаючи наші блокпости.

Читала, що ви допомагали і патріотичному клубу на Донеччині. Значить, вони там є…

- Так, їздили у містечко Роднинське, неподалеку Красноармійська. Місцеві вибори там виграли ті самі сепаратисти, які робили переворот у Красноармійську, тільки прийшли до влади у складі проукраїнських партій. Там справді є патріотичний клуб "Слава Україні" для дітей. Вивчають історію країни, українські пісні, культуру. Щоб бути членом клубу, треба знати гімн і вітатися "Слава Україні, Героям слава!".

Ми зустрілися з вчителями. Було враження, що ми знаходимось у глибокому підпіллі. Вони боялися розмовляти. Привезли дітям 15 вишиванок, але дізнались, що за українську сорочку можуть вигнати зі школи. А ще привезли дитячий фестиваль "Муля" – містом зразу розлетілися новини. Мовляв, волонтери привезли мультики і подарунки. Прийшло дуже багато дітей-сепаратистів. Потім розпускали чутки, що дітей купують за презенти.

- Добре, що хоча б у сім’ї юних патріотів підтримують…

- Так буває не завжди. От наприклад в тому ж патріотичному клубі діти малюють листівки військовим і пишуть на них побажання. Роблять це вдома. Хлопець, який заснував клуб показував нам ці малюнки – так от на багатьох батьки ручкою позакреслювали побажання. Тобто діти піддаються насиллю, їм треба відстоювати свою українськість. І це на нашій території, в глибокому тилу.

- На війні є наразі священики різних конфесій. Конфліктів між ними не виникає?

- Війна навчила нас спілкуватися з представниками різних конфесій. На фронті багато військових капеланів від протестантської церкви, жінок-священників. Православна церква цього не приймає. Але всі ми люди, робимо одну справу, тому знаходимо спільну мову. На Покрову були у батальйоні "Донбас", вітали бійців з Днем захисника Вітчизни. Там є капличка і капелан від протестантської церкви. Нам дозволили там вільно провести богослужіння, розвісити оголошення з анонсом.

А у медичній роті 93-ї бригади служить диякон Московського патріархату. Нещодавно приїхали, у бійців темно, сидять при свічках. Священик почув мій голос, випливає з темноти з великою іконою, на очах – сльози. Каже, дуже на нас чекав. Ми з ним разом провели службу.

- Мабуть, українські бійці розповідають чимало дивовижного…

- Для мене було одкровенням спілкування з колишніми бійцями спецпідрозділу "Тигр". Вони з Криму, у 2014-му приїхали в Київ, розганяти Майдан. В столиці побачили, що серед протестувальників є жінки і діти. Відмовились застосовувати силу. Приїжджали мами забирати їх назад у Крим. Хлопець з "Тигра" каже: "У Криму в нашій частині був командир зі Львова, який ламав мені руки і змушував говорити "Слава Україні". А я плакав, не хотів цього робити". І от коли Крим віджали, командир залишився на півострові, а він пішов воювати за Україну. Хоча поспілкуєшся з ними, почуєш чимало "ватніх" думок.

- Згодна, дивно, що такі люди воюють на нашому боці…

- Вони виконують накази. Що у них за мотивація, мені невідомо.

Дуже боляче бачити, як розпорошують добровольчий рух. Добровольці пішли під порядкування Міноборони, Нацгвардії, МВС. Там їх вже шматують – або йдуть скорочення, або їх розподіляють по іншим частинам. Вочевидь, бояться.

- Знайшли на фронті справжніх друзів?

- Подружилися з бійцем батальйону "Донбас" з позивним Кореєць. Вони добровольці, воюють ще з Криму. Пройшли через Іловайськ, Дебальцеве, інші гарячі точки. Ми колись разом їхали у Київ, зійшлися, зав’язалися теплі стосунки.

Подружилися і з жінкою з позивним Ластівка з батальйону "Київ-1". Вона підказує, куди нам краще приїжджати, бо вона знає адекватних медиків, які дійсно потребують допомогу.

- Місцеві мешканці колись допомагали вам?

- Одного разу ми проїжджали на авто неподалік Донецького аеропорту, це позиція біля Опитного. У нас в машині був пошкоджений двигун, і ми якось з'їхали з траси. А там траса проходить між нашими і не нашими позиціями. Почався обстріл. Ми заїхали у поле, трохи заховалися у кукурудзі, але дах машини виглядав. Пролетів один наш БТР, не зупинився, другий пролетів – тільки ручкою помахали. А селяни з Опитного, що їхали з елеватора наважились зупинитися. Зізналися, що дуже боялися, один одного довго переконував. Вони нас підчепили і під обстрілами довезли до безпечного місця.

Колись спитали дорогу у чоловіка, який продає м'ясо і рибу. Питає: "До хлопців їдете?". Ми киваємо. Віддав нам половину м'яса. Тепер постійно щось передає, хоча йому самому нелегко.

- Під обстрілами, мабуть, нелегко себе опанувати. Все ж таки цивільні люди…

- Чомусь я не відчуваю страху, не думаю про це. Для мене все це неймовірний сюр. Приїжджаєш туди, ніби потрапляєш у павільйон, де знімають фільми про війну. Виїхав на 20 км із зони обстрілів – там спокійне розмірене життя. Люди п'ють каву, гуляють весілля.

На Сході я зрозумів, що кулі не свистять, а дзижчать, як травневі жуки. На Луганщині після шостої починаються обстріли і тривають до самого ранку. Сидиш поміж наших бійців, а скрізь стріляють. Настільки нереально… Це треба писати і знімати. Не знаю, чому наші документалісти там не працюють. Зараз час робити репортажі з цих сіл - просто з життя населення, життя солдатів. Не короткі замовні сюжети, які зараз з'являються у новинах і показують, що хороше і що погане, а нормальне документальне кіно. Ну поживи ти серед людей, зніми щось цікаве. У цього сюжету буде рейтинг, а люди знатимуть правду.

Інформація, котра опублікована на цій сторінці не має стосунку до редакції порталу patrioty.org.ua, всі права та відповідальність стосуються фізичних та юридичних осіб, котрі її оприлюднили.

Хіти тижня. "Сімейний підряд": Вдова Захараста вляпалася в гучний скандал

середа, 19 грудень 2018, 4:00

Вдову ватажка "ДНР" Олександра Захарченка Наталію звинуватили в несплаті податків в "бюджет" за оренду приміщень для мережі магазинів "1-й Республіканський". Така інформація надійшла від автора телеграм-каналу "КараулЪ", передають Патріоти України. За ...

Хіти тижня. "Коли за скасування санкцій проти Росії виступали невеликі країни, ще можна було рухатися далі, але ситуація зайшла в глухий кут", - Портников

вівторок, 18 грудень 2018, 23:30

ЄС, як то кажуть, досяг балансу інтересів між тими своїми членами, які виступають за посилення режиму санкції, і тими країнами, які з радістю скасували б санкції проти Москви – була б можливість. "На тлі рішення однієї з європейських країн – Литви – ро...