"Свою "єдину помилку сапера" я вже скоїв. Слава Богу вижив. Ворожий сапер помилився…", - історія героїчного воїна

На його особистому рахунку більше ніж 600 бойових розмінувань та постановка багатьох мінних полів і загороджень на передовій. В нього за плечима разом з миротворчою місією в Іраку — три роки війни. Так пише про Анатолія Лопатюка видання "Народна Армія", повідомляють Патріоти України, продовжуючи:

"Непролазні чагарі сягали грудей та боляче кололи спітніле тіло навіть через прогумовану вітрівку. Лопатюк, подумки сиплячи чортами, знову пошкодував про залишений хлопцям міношукач, хоча й розумів, що тут він непотрібний. Однак треба було терміново прокладати прохід у мінному полі нашій розвідці, тому він вперто накарачках, неначе у тунелі, повільно просувався звірячою стежиною між стовбурцями густих кущів...

Після дощів над дереном до литок піднялася молода трава. «Тут би із песиком саперним попрацювати!» — думав Лопатюк. Якщо на стежині є натискні міни або розтяжки, швидко знайти їх без нього буде важкувато. Та собак їм за штатним розкладом не передбачено, залишалося працювати старим дідівським методом — щупом, долонями й очима.

Анатолій уже почав втрачати відчуття часу, коли зарості нарешті трохи розступилися. Сапер із полегшенням підвівся з колін, розпрямив закляклий поперек, зробив один крок… Збоку одразу почувся до болю знайомий тихенький, на межі сприйняття, металевий шелест запобіжної чеки, що вислизає з корпусу детонатора…

То був перший і останній раз, коли молодший лейтенант впав у стан ступору. У стрибку можна було впасти тільки вперед, але саме для таких випадків досвідчені мінери на місце можливого падіння противника підкладають другу міну-сюрприз, а то й цілу низку мін, призначених для маленького підрозділу. Тому він просто стояв, приречено чекаючи на вибух і благаючи Господа, щоб побратими були від нього якнайдалі…

Сидимо з Анатолієм у холодному приміщенні його загону в смузі оборони однієї з механізованих бригад на луганському напрямку. На столі — купа формулярів мінних загороджень, які він щойно перевіряв і заповнював. Поряд із ними — відзнака Міністерства оборони України «За зразкову службу», яку чоловік отримав із рук генерала півгодини тому.

Розмовляємо:

— Є у мене наставник, — розповідає офіцер. — Ім’я не називатиму, йому це не сподобається. Слава Богу, дядько хоч і у великих літах, проте в доброму здоров’ї й при ясному розумі. У нього неймовірний досвід, знання, авторитет у колі саперів. Він мені, коли я був ще жовторотим пташеням, утовкмачував у голову: сапери смертельно помиляються не технічно, а психологічно. Немає такого боєприпасу, який не можна було б знешкодити тим чи іншим способом. Але є передчасна втрата концентрації уваги, стан розслабленості, невиправдана самовпевненість тощо. Оце зі мною і сталося. Сам за роки цієї війни понаставляв купу мудрованих мінних загороджень біля наших «нульових» опорних пунктів. Учив підлеглих прораховувати психологію поведінки на полі бою «колег» із протилежної сторони, передбачати їхні дії. А тут така халепа…

— Так вибух стався?

— Ні, — молодший лейтенант раптом широко всміхається. — «Колезі» з того боку кортіло, щоб їхні спостерігачі не тільки почули, але й побачили точне місце вибуху. Це мало сенс, тому що їхня протидиверсійна група змогла б одразу вийти на нас. Для цього він поєднав гранатну розтяжку з сигнальною міною. Але йому не вистачило досвіду для налаштування правильної зв’язки натяжних шнурів та петель — їх підклинило. Тож свою «єдину помилку сапера» я вже скоїв.

— Побратимів втрачати доводилося?

— На жаль, так. Один із них також вчився у мого наставника й теж не прислухався. На початку війни ми встановлювали мінні загородження вздовж кордону з Кримом. Одне з них треба було перевести з першого ступеня готовності у другий, тобто позначити його межі для своїх військ. За регламентом, такі роботи належить проводити тільки у парі. Саперів, як завжди, катастрофічно не вистачало, мене відкликали на інше завдання. А він вирішив, що впорається сам… На жаль, йому не пощастило…

На подвір’ї приватної садиби Лопатюків у Новограді-Волинському радісна метушня — батько повернувся додому з черговою ротацією. Дружина обіймає Анатолія, а він дістає з сумки кумедне цуценя шляхетної породи «дворняга». «Приймай нового члена родини», — каже він. — Назвав Сепаром, будеш його у мою відсутність виховувати так, щоб гавкав, а не «лаял». Жінка сміється і зауважує: «Добре, що в Іраку собацюри у дефіциті. Ти їх і звідти додому зносив би, якби міг».

Дружина накриває на стіл, а чоловік прямує до спальні, кладе у коробку з орденом Бойового Червоного прапора діда, який у Другу світову також воював сапером, свою чергову, сьому нагороду. Згадує…

Разом з миротворчою місією в Іраку в нього за плечима — три роки війни. За чотирнадцять років служби від солдата дійшов до головного сержанта полку, торік отримав офіцерське звання й посаду командира взводу розмінування. На його особистому рахунку більше ніж 600 бойових розмінувань та постановка багатьох мінних полів і загороджень на передовій.