"Та бійся Бога. Вона втратила 20-річного сина. Чоловік нещодавно помер від інфаркту. Хіба ти і собі такої долі бажаєш?": Блогер про те, чому деяких життя нічому не вчить

У мене є подруга, яку я дуже люблю. Ну так, люблю, як це радять сучасні психологи. Незважаючи на все, приймати людину такою, якою вона є насправді, а не такою, якою ти собі її чомусь уявляв. Адже в такому разі вона ніколи б не виправдала твоїх сподівань, написала у газету «Неділя» її постійна читачка, повідомляють Патріоти України.

Але мені Оленку дуже і дуже жаль. Вона не розуміє, що пропускає найкращі миті свого життя. Але ще частіше – просто відштовхує від себе все найкраще. Та й до мене вона ставиться не дуже приємно. Все життя вважала себе обділеною, а когось – надто несправедливо обдарованим життям.

Її сестра Марія працює на трьох роботах. І це у 60 років. Вона і банк прибирає до обіду. Після обіду біжить доглядати стареньку, за що їй теж платять якісь копійки. Олена з цього приводу дуже сердиться. Бо ж що таке може бути, щоб в її сестри було стільки сил, щоб заробити стільки грошей. А от свою сусідку, навпаки, – вважає лінивою. Бо ж чому вона сидить собі, як цариця на троні, якщо не має грошей. Адже могла б кудись податися і заробити собі якусь копійчину.

Ще іншу вона ненавидить за те, що живе сама. Тому їй не треба витрачатися на дітей та дбати про чоловіка.

– Оленко! – кричу я. – Та бійся Бога. Вона втратила 20-річного сина. Чоловік нещодавно помер від інфаркту. Хіба ти і собі такої долі бажаєш? Та хіба ж вона мріяла про таку долю, щоб на старості жити в самотині? Вона замовкає. Розуміє, що сказала дурницю. Але вже через кілька хвилин вона починає обговорювати свою колегу. Та лягла в лікарню. А вона, бач, не має на це часу, хоч їй і все тіло ломить.

Оленка заздрить усім на світі – і живим, і мертвим, і ненародженим. І мені вона закидає деколи всілякі речі. Чому я дуже рано встаю і готую їсти для дочки та зятя. Вони ж могли б самі постаратися для себе. Але ж я знаю, що вони їдуть в інше місто – на завод. Будуть там працювати по 12 годин. Хіба мені важко приготувати їм сніданок та бутерброди в дорогу?

Чомусь поступово склалося так, що Оленка залишилася сама. Мала вона трьох синів. І дуже переживала, яких невісток вони приведуть до неї у хату. Але жоден так і не захотів жити з нею. Тож і хвилюватися не було про що. Сини так втомилася від нарікань матері, що вважали за краще знімати квартиру у чужих містах.

Додому теж не дуже вони поспішають. Хіба є такий звичай – приїжджати на Великдень. То вони навезуть матері гостинців. Освятять пасочки. А наступного дня вже збираються в дорогу. Не хочуть вони довго в матері гостювати і слухати наклепи на кожного зі знайомих.

Тому Олена вже й город не обробляє. Вона не має для кого старатися. Якось потроху всі звільнили її від своїх обов’язків. Ніхто особливо і в гості не запрошує. Ніхто в її двір не завертає.

А недавно ще й чоловік помер. Ляг він уночі, а вранці вже і не прокинувся. І от вона сама – нікому не потрібна. Чоловік їй кілька разів снився. Але казала, що навіть уві сні не хотів з нею розмовляти. Він розвертався і йшов геть. Тому сьогодні я – єдина розрада для Оленки. Так хочеться їй допомогти, але ж це майже неможливо. Мене дуже обтяжують її розмови, але я не маю мужності відмовити її у спілкуванні. Бо справді люблю її. І жалію.

Одного разу я навіть путівку їй подарувала – в санаторій. Вірніше, то діти мені такий подарунок зробили. А я на той час якраз ногу підвернула. То вирішила передаровувати путівку Оленці. Думала, що вона там відпочине, трохи порадіє життю, зможе зануритися в зовсім іншу атмосферу. Але як я гірко помилялася! Коли вона приїхала, то розповідала зовсім не про радощі земні. Про те, як відпочила, яка там була природа, не про свої нові враження. А почала обливати брудом жінок, з якими жила. Медсестер, які робили процедури. Всі вони в її уяві поставали нікчемами – або лінивими, або корисливими, або кокетливими, або надто балакучими.

Зараз я вже навіть не намагаюся виправити таке становище. Приймаю Олену такою, як вона є. А коли чую дзвінок від неї, моє серце падає вниз. Я ж знаю, що зараз мені треба буде набратися неабиякої мужності і витратити 10 хвилин свого життя на негатив – вислуховувати речі, з якими я абсолютно не згодна. І що я не можу виправити таке становище – як би цього не хотіла.