"Тяжкі будні людей на окупованих територіях": Жителі просять про смерть (фото)

Селище Стахановець, воно ж Золоте-3. На вулиці Лермонтова жодного цілого будинку. У двоповерхівці живе Галина, вона сюди приїхала в 1961 році, працювати акушером в пологовий будинок. Коли почалася війна, всі люди з дому Галини виїхали, а вона залишилася, тому що недалеко від її палісадника, там, трохи ближче до терикона - кладовище, повідомляють Патріоти України з посиланням на допис Євгена Спіріна у соцмережі.

Там похована її дочка і чоловік, з якими вона прожила в селищі все життя. Восени Галина прийшла на кладовище, це сталося вперше з початку війни. До того там стояли таблички «Обережно - міни!».

Галина: «Я пішла на могилу. На табличках з портретами - замість очей дірки від куль. На кожній табличці на моєму рядку. Кожен портрет прострелений кілька разів в очі. Моя дочка, напевно, сильно красива, їй стрельнули в лоб. Я не змогла поміняти табличку. Я живу від коробки до коробки «Червоного хреста». Я хочу померти тут, тому що тут моя дочка і чоловік. Я іноді вночі виходжу туди, до гаражів і прошу: Стрельни в мене, і всім нам буде легше. Але тоді ніхто не стріляє. А коли вони стріляють, я лягаю в ванну і тихо молюся. Думаю: «Як би не вмерти?».

В кінці вулиці сквер і пам'ятник Горькому. Він, з підбитими руками стоїть спиною до зруйнованої вулиці. З боків, на будинках, висять струпи проводів і шматки телевізійних тарілок: технічне м'ясо заіржавіло, протухло.

Восени тут ходили люди-жуки, стежками, маленькими кроками, пробиралися через чагарник і тягли свої тюки на сторону «ЛНР» і назад. Зараз все змінилося. Дорога прострілюється з двох сторін.

«Вона йшла, з Первомайська, переселенка, в загальному, не дійшла. Труп 4 дні лежав на дорозі. Просто снайпер в спину. Наші підповзли - пізнати не змогли. Так і вирішили: переселенка».

Труп жінки лежав на дорозі 4 дні, ніхто не міг підійти, та й на ту ділянку ніхто вже не ходить. Дорогу «продивляється». «Ви який фонд? Я б попросила заснути і не прокинутися. Заснути тут тихим сном. Можна? », - каже Галина.

Не можна. Ми їдемо в сторону, а вона залишається зі своєю самотністю і глухими «ГУПами» снарядів. Дивитиметься на годинник зі стрілками і відраховувати секунди до вибуху. День за днем. День за днем. День. За днем.