Турнікет, через який ми не можемо пройти

У вагон метро заходить типова українська бабця з клітчастою сумкою в руцях та озирається в пошуках вільного місця. Його за типовим українським сценарієм нема. Біля віконечка сидить втомлена й голодна типова українська студентка зі смартфоном та обережно позирає в бік бабці. Втомлена совість голодної студентки так само обережно натякає, що місцем можна було б і поступитися, але останній трохи важко порушити свою новоутворену зону комфорту. Потяг гальмує на наступній зупинці, бабця виходить.

Родина вечеряє й дивиться новини. Батьки емоційно дискутують на тему хабарництва та кругової поруки в країні. Діти мовчки стукають ложками. Татко пирскає слиною й авторитетно стверджує, що хоче жити в європейській державі. Наступного дня він повертається з роботи на декілька годин раніше унормованого графіка, бо «керівництва все одно сьогодні немає». На питання дитинки, а як же працелюбне європейське майбутнє, мовчки видаляється на кухню попити кави. Мовчки – це в кращому випадку; у гіршому дитинку відправляють у куток за «нєпослушаніє».

Учителька приходить на урок до шестикласників. Розгортає програмку й бачить, що склали її відверто паскудно. Зґвалтовані нелюдською програмою шестикласники ледве розуміють бодай половину вивченого (чи, радше, завченого) матеріалу. Учителька обурюється (не вголос), що за ідіоти працюють у міністерстві і чи бували ті ідіоти хоч раз у типовій українській школі. Однак на наступній конференції в місті вона це питання чомусь не порушує, тому «неідеальна» програмка й надалі залишається шкільним законодавством, а шестикласників й надалі ґвалтують космічним обсягом матеріалу.

«Питання, власне, полягає не в ментальності, а в особистому ставленні до проблеми», - скаже більшість із нас. Можливо. Іноді прийом прокрустового ложа справді не спрацьовує. Проте всі випадки, що описані вище, взяті не з біографії якоїсь окремої родини чи особи, а списані з «вуличних» спостережень. Усі ми знаємо, що треба робити, щоб змінити своє життя на краще. Нас учили цьому в школі, в університеті й у родині. Ми щодня читаємо про «рецепти» щастя в журналах чи в публікаціях улюблених блогерів. Що ж, варто визнати, що теоретично ми надзвичайно загартовані «студенти». Шкода лише, що ключовим словом тут виступає «теоретично».

Насправді ж уся проблема полягає в тому, що до матеріалізування своїх уявлень про Ukrainian dream ніхто не поспішає. Завжди легко очікувати змін «згори», думаючи, що коли зміниться влада, тоді й ми зможемо «жити по-новому». Однак чомусь не дуже працює це правило. Влада чомусь не хоче змінюватися. І разом із нею – ми. Чи вона разом із нами. Сумна історія.

Це легко й зручно – почуватися несправедливо ображеним й обділеним. Зручно критикувати можновладців і керівництво на роботі. Трохи важче зробити щось для того, аби змінити просторово-часовий континуум провалів і злиденного життя. А ще важче – визнати той факт, що до жодних змін ми насправді не так уже й сильно прагнемо. Адже тоді ж доведеться працювати й над своїми failures, а це – зайвий клопіт. Кому сьогодні потрібен зайвий клопіт?

Таке ставлення до реальності чимось нагадує тупцяння біля турнікета. Ось дивимося ми на нього, дивимося на простір за його межами – наче так близько. Але турнікет може стукнути, проблема-дилема. Хоча ніхто чомусь не намагається спробувати вкинути жетончик. І тому титул «типовий українець» і досі залишається не надто престижним.