Тиск на Туреччину і Кримська війна: Путін повторює помилки російських царів, - Кисельов

"Я не знаю, чи читають в Кремлі книги з історії, але треба було б. Історичні паралелі, звичайно, завжди кульгають, але в ці дні, коли розгорається нова російсько-турецька війна, поки що, слава Богу, в основному холодна, так і тягне порівняти нинішні події зі справами давно минулих днів", - написав журналіст Євген Кисельов у своєму блозі на Ехо Москви, передають Патріоти України.

Варто згадати не тільки доблесні вікторії часів очаківських і підкорення Криму, не тільки священний кагульський чавун, який обрушив на голови турків генерал-аншеф Румянцев, а потім оспівав Пушкін, не тільки перемоги Суворова при Ізмаїлі і Римніку, але й інші епізоди, значно менш успішні як у військовому відношенні, так і в політичному. Наприклад, як починалася Кримська війна в 1853 році. Тоді Микола I намірився вирішити так зване «східне питання» — позбавити вкрай ослаблу, на його думку, Туреччину, балканських і дунайських володінь. Були у Миколи й набагато далекоглядніші плани: він примірювався до Константинополя і до святих місць у Палестині, що перебувала тоді під владою Османської імперії.

Микола благоволив Федору Тютчеву, консервативному публіцисту, цензору, поету і дипломату, поетичні гідності якого, втім, викликають сумніви у деяких цінителів російської літератури, а дипломатичні заслуги точно багаторазово перебільшені. Однак у чому Тютчев точно досяг успіху — так це в умінні резонувати не до кінця усвідомленим і не чітко сформульованим думкам і настроям «першої особи», за що був обсипаний царськими милостями і щедрими преміями, чим також перевершив нинішніх ідеологів «вставання з колін».

Тютчев малював захоплюючі перспективи: «велика православна імперія», «повернення Константинополя», «возз'єднання двох церков, східної і західної», «православний імператор в Константинополі, повелитель і заступник Італії та Риму», «православний папа в Римі, підданий імператора».

Та що Тютчев! Інший Федір — Достоєвський, в одному з трьох коли-небудь написаних ним віршів, «На європейські події в 1854 році», вірнопідданським чином закликав російського царя прибити свій щит до воріт Царгорода!

Нас миллионы ждут царева слова,
И наконец твой час, господь, настал!
Звучит труба, шумит орел двуглавый
И на Царьград несется величаво!

Микола ж, у свою чергу, писав, що «якщо флот у стані підняти один раз 16000 чоловік з 32 польовими гарматами, при двох сотнях козаків, то цього достатньо, щоб при несподіваній появі не тільки заволодіти Босфором, але і самим Царгородом» — тут імператор виступив прямо таки предтечею одного нашого сучасного горе-воєначальника, який обіцяв взяти Грозний одним парашутно-десантним полком!

Але тоді спочатку все складалося успішно — російські війська вступили в Молдавію і Валахію, адмірал Нахімов знищив турецький флот у Синопській бухті, в Петербурзі і Москві кричали жінки «ура!» і в повітря чепчики кидали. За ура-патріотичним підйомом пішов вельми плачевний поворот подій — до великої несподіванки для Миколи I, англійці відмовилися обговорювати його цинічну пропозицію про розподіл заморських володінь Туреччини — імператор пропонував, щоб Англія забрала собі Єгипет, а Росії відійшли б Волощина, Сербія, Болгарія.

Більш того, незабаром Англія і Франція виступили проти Росії на боці Туреччини. Це був перший випадок у світовій історії, коли європейські християнські держави вступили у війну проти іншої європейської християнської держави на стороні мусульманської країни. Англійці і французи категорично не хотіли посилення Росії на Балканах і Близькому Сході, а російські політики та дипломати це просто прогавили.

До того ж, Микола I не вірив, що англійські і французькі війська зуміють організувати успішну військову експедицію за багато тисяч кілометрів від рідних берегів. Він також відмовлявся розуміти, що у військово-технічному відношенні Росія безнадійно відставала від Заходу — у англійців і французів вже були парові кораблі і нарізні гвинтівки, які по дальності стрільби втроє перевершували російські гладкоствольні рушниці. Ні бойовий досвід, набутий російською армією за десятиліття Кавказької війни, ні мужність і хоробрість російських солдатів і офіцерів не змогли компенсувати це відставання.

Третя тодішня велика європейська держава, Австро-Угорщина, яку Микола I вважав своєю вірною союзницею, якій він тільки що допоміг придушити революцію в Будапешті, не згадала про ту послугу; у війну, щоправда, вступати не стала, але політично підтримала англо-франко-турецьку коаліцію. Потім до коаліції приєдналось Сардинське королівство. Слідом за ними і Пруссія пригрозила вступити у війну проти Росії. Опинившись у повній дипломатичній ізоляції, Росія була змушена фактично капітулювати — піти на переговори з союзниками, які завершилися підписанням принизливого Паризького мирного договору.

Севастополь лежав у руїнах. Російська армія втратила понад 100 тисяч чоловік убитими і пораненими, а всього втрати, включаючи жертви серед мирного населення, становили до чверті мільйона чоловік — на ті часи це була величезна цифра.

Але ще гірше — Росія втратила Бессарабію, території в Закавказзі, придбані ще при Катерині II, протекторат над дунайськими князівствами, позбулася виключного заступництва над християнськими підданими Османської імперії і — найпринизливіше! — права тримати військовий флот на Чорному морі. Це був перший в історії випадок, коли велика держава була примусовим чином демілітаризована — навіть Франції після поразки Наполеона не було заборонено мати армію і флот. Фінанси імперії прийшли в повний розлад, рубль знецінився більш ніж удвічі.

Так, трохи не забув — у розпал війни Микола I, вражений політичними і військовими невдачами, від розчарування в бозі спочив. По Петербургу ходили чутки, що цар прийняв отруту, будучи не в змозі пережити приниження від поразок — за іншою версією, фактично вбив себе, відправившись в мороз, сильно застудженим, приймати військовий парад.

Не було лиха без добра — новий імператор Олександр II змушений був терміново почати реформи, у тому числі звільнити селян від кріпосного рабства, реформувати судову систему, армію, систему народної освіти, створити місцеві виборні органи станового представництва — земства, амністувати політичних в'язнів, повернути із заслання декабристів і петрашевців, послабити цензуру, почати шукати порозуміння із Заходом.

Через двадцять років після поразки в Кримській війні Росія взяла реванш, відвоювавши у Османської імперії у війні 1877-78 рр. майже всю європейську територію, але Константинополь не взяла — знову втрутилися Англія і Франція.

Після другої світової війни СРСР знову спробував прибити щит до воріт Царгорода — переглянути конвенцію Монтре, встановити контроль над протоками Босфор і Дарданелли, пред'явив територіальні претензії Туреччині. Закінчилося це все тим же — знову Захід заступився за Туреччину, в прискореному порядку прийняв її в НАТО і зробив своїм найближчим союзником на Близькому Сході — з однією з найпотужніших у світі армій, з американськими ракетами, з американськими базами, де досі розміщується американська тактична ядерна зброя.

Точно так само в наші дні тиск на Туреччину з боку Росії лише прискорює процес її подальшого зближення з Євросоюзом, членства в якому вона домагається багато років. Колись Путін вірував в те, що варто почати гібридну війну проти України — і вона розвалиться, і пів-країни впаде до його ніг. Не сталося. Цікаво, він так само вірить тепер, що на цей раз доб'ється успіху в іншій гібридній війні — інформаційній, психологічній, санкційній, візовій і т. д. — проти Туреччини?

Колись Микола I називав Туреччину «хворою людиною Європи». Сьогодні Туреччину, звичайно, не назвати досконалою демократичною державою європейського зразка, але зі здоров'ям у неї все в порядку. Хвора людина Європи — зовсім інша. І ви її знаєте.