У січні 1962 року на радянські екрани вийшов фільм Олександра Роу за Миколою Гоголем - Вечори на хуторі біля Диканьки. Колоритну роль козака Чуба зіграв Олександр Хвиля, який навіть російською говорив з українським акцентом. Однак його батьки були справжніми шведами. Яких в Україні було чимало. Про це пише видання Новое Время, передають Патріоти України.

Місцева шведська громада до того часу мала більш ніж півторастолітню історію. Але радянські часи стали для неї згубними. В середині 1930‑х років більшість з 3,5 тис. нащадків скандинавів, що проживали на півдні України, звинуватили в шпигунстві і відправили разом з сім'ями на каторжні роботи в Сибір і Карелію. До наших днів у Херсонській області збереглася лише невелика група шведів - трохи більше 100 чоловік.

Україна обітована

Шведи з Даго хоча і жили при монархічному ладі, могли обирати свого депутата до парламенту, про що в Росії ще й не мріяли.

Катерина II прийняла прохання, але з умовою, що нові піддані оселяться в Причорномор'ї, відвойованому d Османської імперії. Добиратися до місця проживання колоністи мали своїм ходом. З тисячі остров'ян до херсонських степів по російських дорогах дійшли менше половини.

На місці їх чекала винагорода: якщо на рідному кам'янистому острові вони не мали і клаптика придатної для обробітку землі, то на новому місці проживання їм дісталися родючі угіддя. У результаті на півдні сучасної України виросло поселення Альт-Шведендорф.

За наступне століття скандинави міцно утвердилися на українських землях. До того ж зуміли встановити зв'язки з історичною батьківщиною, звідки отримували постійну моральну і матеріальну підтримку, завдяки чому побудували церкву і відкрили бібліотеку.

Червоні експерименти

З Стокгольма в Альт-Шведендорф вирушили емісари вмовляти співвітчизників залишити нестабільну Україну. Переговори з більшовицькою владою та українськими шведами тривали майже вісім років. І в 1929 році Москва таки дозволила шведендорфцям виїхати, але з умовою, що вони візьмуть з собою тільки те, що зможуть відвезти в пасажирських поїздах. Згнітивши серце шведи залишили Херсонщину.

Щоб підбадьорити співвітчизників, організатори евакуації пообіцяли їм підйомні. По дорозі їх годували і поїли дивовижним напоєм - кавою. А після прибуття в Стокгольм їх зустрічав і приймав у ресторані принц Карл.

Однак через чотири місяці емігранти попросилися назад. “Від'їзд був необдуманим кроком. Через місяць ми вже переконалися, що існуючі в Швеції умови нас не задовольняють як щодо кліматичних умов, так і в економічному та політичному сенсі", - писали у своєму зверненні до уряду радянської України Петер Кнутас і Вольдемар Утас. Від імені відразу трьох сімей вони просили владу СРСР дозволити їм повернутися в Україну. Додатково шведи уточнили: "Ми нічого не маємо проти колективізації і обіцяємо підтримку всім заходам радянської влади".

Багато колоністів-шведів з числа тих, хто виїхав, вступили в Швеції у місцеву комуністичну партію, вважаючи, що це послужить надійним доказом лояльності до радянської влади.

Сім'ям Кнутаса і Утаса дозволили повернутися в 1929 році. Обох навіть призначили керівниками партосередку в Альт-Шведендорфі, який перейменували у Старошведське. Те ж відбулося з сотнями інших шведів.

Перші кілька років скандинавські колоністи, як і інші нацменшини, сприймали радянську владу з ентузіазмом. Уряд розпорядився про створення національних колгоспів. В Україні з'явилися єврейські, польські, німецькі та циганські господарства. Наркомзем навіть виділяв від 350 до 500 руб. на рік кожній сім'ї, яка вступала в колгоспи.

Шведи та їхні давні сусіди в Україні - німці-колоністи, вступивши в колгоспи, масово ігнорували інші комуністичні нововведення. “Про більшовизм німецький селянин знати нічого не хоче, - писав у 1926 році консул Німеччини Вернер Стефані. - Не хоче визнавати поділу на кулака, середняка і бідняка, якого в німецьких колоніях взагалі не існує, і ніяк не підтримує зусилля з залучення сільської молоді в піонери і комсомол". Дипломат підкреслював, що німецька молодь підпорядковується суворій сімейній дисципліні, і це гальмує проникнення нових ідей в її середовище. Мовляв, молодь вказує пальцями на тих, хто бере участь у піонерському русі.

У Союзі тоді ж почали утворювати національні райони, і українські шведи з німцями відчули себе впевнено. Герберт Бітнер, представник Центральної комісії нацменшин, повідомляв: "Був випадок, що населення села Карлсруе (під Миколаєвом) зажадало відкликання уповноваженого, відрядженого в село для хлібозаготівлі, який не володіє німецькою мовою".

Але добрі часи минули в 1932-33 роках, коли комуністична влада організувала в Україні голодомор. Шведська громада вирушила було назад у Скандинавію. Але цього разу їй не дозволили виїхати, а лідерів, які домагалися дозволу покинути СРСР, виключили з партії і відправили в табори.

Шведський голодомор

З дозволу союзного керівництва Торгсин організував рекламну кампанію в західних засобах масової інформації, закликаючи висилати валюту родичам і співвітчизникам в СРСР.

Мешканка Старошведского Альвіна Хінас писала в березні 1934 року в Швецію рідним: “Ми отримали один фунт стерлінгів з Гетеборга. Юхан вчора був у Торгсині в Каховці. Це був ангел божий, який приніс нам на Великдень такий подарунок. За фунт стерлінгів ми отримали 8 руб. 84 коп.".

Інший мешканець колонії Густав Аннас згадував: “У жахливому 1933 році голод нас не сильно зачепив: прийшли продуктові посилки від земляків, шведського Червоного хреста. Сім'я у нас була велика: мати народила 11 дітей. Врятували ці посилки багатьох людей. Чого не скажеш про нещасних українців: їм допомоги ніхто не надсилав. Більш того, у них забрали все до крихти. І вихід був у них один - помирати голодною смертю".

У січні 1933‑го Старошведське стало лихоманити. Колгоспні збори почали скидатися на антирадянські мітинги. На одному з них Маттіас Нурберг, який колись просився повернутися в СРСР, запитував: “Навіщо нам колгоспи? Працюємо, працюємо, а хліба немає, сидимо голодні. Краще провадити індивідуальне господарство". А його односелець Юліус Хансас додав: "Я в цьому колгоспі не здохну і сподіваюся втекти до Швеції через Бессарабію".

Жінки Старошведского написали листа на історичну батьківщину з розповіддю про критичний становище в селі: “Ми згрішили проти Швеції і шведів і продемонстрували величезну невдячність. Але ми не відали, що творили. У селі немає ні їжі, ні гасу. У магазині продаються тільки комуністичні книжки, плакати та інше сміття. Якщо ви християни, ви повинні пробачити нас. Подумайте про наших невинних дітей".

У квітні 1933 року впливовий депутат шведського парламенту Густав Ольссон звернувся до міністра закордонних справ своєї країни Рікарда Сандлера і короля Швеції Густава з проханням втрутитися в долю радянських шведів. “В радянській Україні відбувається катастрофа, голод, якого ще не знала історія, - писав він. - Незважаючи на це, Радянський Союз заперечує голод, а Ліга Націй [довоєнний аналог ООН] не вживає ніяких дій. Між тим серед жертв голоду - представники народів Європи: шведи, латиші, естонці, і поляки". Але всі подібні відозви залишалися без результату.

Свої чужинці

У той час Кремль сформулював кілька мемів, які досі використовують політики та публіцисти в сучасній Росії. Джозеф Девіс, посол США в Москві в 1936-38 роках, зазначав, що понять п'ята колона і внутрішня агресія до початку сталінських чисток в радянській пропаганді не було. Кремль запозичив їх з риторики німецьких нацистів.

У серпні 1937 року керівники областей СРСР отримали з Кремля шифротелеграмму з наказом: "Організувати по районах 2-3 відкритих показових процеси над ворогами народу, шкідниками сільського господарства, широко висвітливши перебіг судових процесів у місцевій пресі". Вже у вересні в Одеській області, наприклад, провели кілька подібних судилищ над шкідниками та шпигунами.

Перш за все на лаву підсудних потрапляли люди, які розмовляли російською з акцентом. Або ті, хто мав які‑небудь зв'язки з капіталістичним світом.

Серед останніх опинилися і колоністи-шведи, яких комуністична влада взялася садити в табори.

Агроном Карл Андерссон, швед за національністю і комуніст, згадував про шокуючі умови в радянських тюрмах: “Поводження співробітників з ув'язненими було нормальним, але санітарно-гігієнічні умови були жахливими. 40 осіб або навіть більше були розміщені в одній камері, і простір камери набивався так щільно, що ми змушені були спати на лавках один на одному".

Андерссон відбував термін за організацію еміграції з Херсона до Швеції. Він писав, що взимку ув'язнені отримували лише по 150-200 г хліба, при цьому відпрацьовували пайок. Робота була в степу, за 7 км від в'язниці, ув'язнені йшли туди і назад пішки. Тривалість трудового дня - з 5:00 до 21:30.

Частина українських шведів, рятуючись від репресій, почали змінювати свої паспортні дані. Так, актор-початківець Александр Брессем, родом з шведської сім'ї, яка жила в Донбасі, став Олександром Хвилею. Це допомогло йому уникнути проблем і стати популярним виконавцем колоритних українських персонажів.

Але основна частина колоністів не врятувалася від таборів і заслання, куди їх відправляли цілими сім'ями.

У результаті до початку 1940‑х з шведської громади в Україні майже нікого не залишилося. А село Старошведське отримало назву Зміївка.