"В мене за весь час на фронті одна льгота була – по-геройськи загинути за Україну", - 66-річний доброволець про свої поневіряння в тилу та АТО

Патріоти України пропонують матеріал, котрий підготувала журналіст Віка Ясинська для "Цензор.НЕТ". Отже розповідь ветерана 37-го батальйону.

Почали вчитися, а якраз у цей момент сєпари мінометний обстріл влаштували. Стояли вороги тоді на "СТО Вольво-центр". Іспанець розсердився і каже: "Ну, падлюки, а тепер давай ми їх за це подраконимо". Найцікавіше, що на тому СПГ прицілу не було – розбили, тому він наводився по трубі. Разів п’ять вистрілив і накрив їхній мінометнй розрахунок. А потім почав кричати, щоб усі тікали по норах, бо отвєтка буде. А вони як почали по раціях кричати: "Да мы вас, тварей, да за своих пацанов". А ми їм у відповідь: "Що, мало? Зараз ще додамо".

***
Я пенсіонер. Активістською діяльністю займаюся давно, бо претензії до влади були завжди, ще з часів комуністів. Колись вступив до партії "Свобода", навіть був там замом міського голови, а зараз я зам обласного голови по військових питаннях. Мітинги проти існуючої влади ми збирали, починаючи з 2010 року.

На Майдані я був десятником у третій сотні, але в лютому повернувся в Запоріжжя, бо там теж почалися протистояння. Ми почали проводити мітинги під облрадою.

А коли ворожі паскуди окупували Крим, організувалася самооборона. Я там з перших днів. Згодом став десятником. Під облрадою ми фактично жили, охороняючи будівлю. Вистояли - і почали будувати блокпости на дорогах – на донецькому, маріупольському та інших напрямках. Це було в березні. Нам трохи допомогла військова частина - видали намети, але зброї в нас майже не було. Ті хлопці, що мали власну зброю, приходили з нею. Чергували ми по дві-три доби і затримали дуже багато речей, які нелегально провозились повз нас.

А в травні я пішов у військомат, щоб поїхати на фронт, але мені відмовили. Хоча я показав їм свої документи і сказав, що я спецназовець, бо в армії служив в морській піхоті і був замом командира взводу розвідки. У відповідь на запитання, чому не беруть, почув: "Если бы Вам было хотя бы 60, были бы шансы", - а мені у 14-му році було 64. Проте набір вони вели, чорт їх знає як: алкоголіків могли понабирати і хлопців зовсім молодих необізнаних, а от спеціалістів – ні.

Я почав волонтерити. Спочатку їздив у 72 бригаду, вони стояли за Маріуполем в Амвросіївці. І якось разом із розвідкою 72-ої потрапив у пастку. Це сталося у липні, тоді 72, 89 і Нацгвардію відрізали вороги – перекрили дорогу з обох боків. З одного – Росія, з іншого – оті донбасівські тварюки. Зі мною поїхали тоді дві дівчини і один хлопець. Я встиг їх відправити, а сам залишився, бо розумів, що хоч щось вмію і знаю, тому зможу допомогти. У хлопців з 72 було всього декілька БМПшек і все.

Тоді загинуло немало людей, тому що по нам били "Градами" з кордону Росії, а нашим категорично було заборонено стріляти у відповідь. Вибиралися ми звідти попід кордоном. Командир розвідки Сан Санич не пішов дорогою, якою потрібно було відступати за наказом. А інші пішли через Волноваху, і дуже багато хлопців загинуло, а ми дійшли до Маріуполя без єдиного пострілу.

Коли я повернувся додому, почав возити допомогу для "Донбасу".

Тоді ж у липні у донбасівців і залишився воювати без усілякого оформлення.

Артьомівськ взяли майже без пострілів, потім вибили сєпарів з Попасної.

В Іловайськ поїхав якраз тоді, коли там от-от коридор мав бути. Встиг вивезти звідти трьох поранених в Курахово. Навіть не знаю, як ми вискочили, але встигли до того, як там все замкнулося.

А коли я знову поїхав додому, якраз організувався з нашої самооборони 37 батальйон. Прийшов у військкомат - і мене знову послали. Але я все одно з 37 поїхав, знову ж таки з розвідкою і поза штатом.

Взагалі в мене за весь час на фронті одна льгота була – по-геройськи загинути за Україну.

3 37 батом я повоював в Авдієвці і Бахмутовці. Ми на блокпостах не стояли, а як розвідка перекривали дороги, виїжджали на перехоплення ворога і робили зачистки. Часто виходили на сільську дорогу, на якій блокпостів ні було, ні з нашої, ні з сєпарської сторони. Вона була неподалік від Ясинуватської розв’язки і йшла на Донецьк. Там ми теж виконували певні завдання - заходили в тил сєпарів.

В грудні я зустрів свої 65 років. Боїв тоді майже не було, а от обстріли - дуже сильні.

Тоді сєпари розбомбили штаб нашого батальйону, який розташовувався на фермі.

На Бахмутовці був цікавий третій блокпост. Через дорогу в ста метрах від нього стояли сєпари, а між ними водонапірна башта - на ній три прапори: російський, український, і "деенерівський. Башта стояла на їхній території, але коли сєпари совалися, щоб зняти наш прапор, ми сказали, що підстрелимо кожного, хто спробує це зробити.

Коли у 37 батальйона була ротація, я теж поїхав відпочити додому, але мені не сиділося вдома. Зідзвонився з Олегом Куциним – це командир "Карпатської Січі", і поїхав до них, спочатку в Первомайське, а потім в Піски. Наша позиція в "Карпатській Січі" називалася "Хортиця". Поряд стояв батальйон ОУН. Аеропорт - лівіше, і менше ніж за 2 км – Донецьк. Декілька разів ми завозили БК в аеропорт, але в основному прикривали дорогу до нього в Пєсках. Там були постійні бої і штурми.

В "Січі" я був командиром взводу. Завдання у нас було одне – тримати оборону, але ми самостійно придумували собі, чим зайнятись. Часто з побратимами проводили різні операції, щоб дарма не сидіти. Особливо я затоваришував з Іспанцем – замом командира з батальйону ОУН, бо ми з ним ще й волонтерили разом, до того, як почали воювати. Якось сіли з ним на "бехи", проїхали тихо по закоулках - і вискочили за 150 метрів від сєпарського блокпосту. Під’їхали до них поближче і обстріляли. З мішків на тому блокпості нічого не залишилось. З нами був кулеметник Денді, то коли ми відходили, він їм ще вжарив з кулемета. А коли поверталися, Стаф – ВО командира роти, кричав своїм у рацію: "Пєски, дівіться, то наші хлопці такий концерт влаштували. Вони зараз будуть повертатися, то прикрийте їх".

Ми часто щось таке виконували, бо в нас щодня було вітання від ворога мінометним обстрілом години з 5-6 ранку і десь до дев’ятої, а потім з дев’ятої вечора і до другої ночі, а то і довше.

Зимою ми не дуже вилазили, бо виявити розтяжку в снігу важче. А коли потеплішало, тощо тільки не робили. Був такий цікавий момент, якраз ближче до зими, вже точно не пам’ятаю, але ми з Іспанцем, хлопцями з ОУНА і 93 бригади – всього нас було шестеро, витягли у сєпарів з позицій кулемет "Утьос". Підійшли до їхніх окопів близько, а їх немає - поховалися. А він же важкий, падлюка, але справилися.

Пам’ятаю, як влітку 15-го року з Курахова молоді необстріляні хлопці приїхали. Взагалі людей зі "Свободи" багато приїжджало, навіть студентів, і їх треба було якось вчити. Ми їх до 93 водили вчитися з кулеметів стріляти. Якось з новенькими п’ятьма хлопцями прийшли до Іспанця, щоб показав, як з СПГ стріляти. Почали вчитися, а якраз в цей момент сєпари мінометний обстріл влаштували. Стояли вороги тоді на "СТО Вольво-центр". Іспанець розсердився і каже: "Ну, падлюки, а тепер давай ми їх за це подраконимо". Найцікавіше, що на тому СПГ прицілу не було – розбили, тому він наводився по трубі. Разів п’ять вистрілив і накрив їхній мінометнй розрахунок. А потім почав кричати, щоб всі тікали по норах, бо отвєтка буде. А вони як почали по раціях кричати: "Да мы вас тварей, да за своих пацанов". А ми їм у відповідь: "Що, мало? Зараз ще додамо".

Ось так і жили...

Якось Іспанець поліз ставити на високовольтну вишку відеокамеру, щоб сєпарів добре бачити. Я прикривав його з ДШК. Але все пройшло без жодного пострілу. Потім, коли вони в себе теж камеру повісили, ми дивилися-дививлися - і вирішили того стовпа з камерою розстріляти з СПГ. Але з кулемета метрів 800, чи навіть більше – влучити важко. Проте трохи схитрували і з 5 пострілу стовпа того зняли.

Взагалі, де б я не воював, я офіційно був ніхто. Таких, як я, ще називали жартуючи – ОПГ, а ми поправляли, що ми не преступне, а патріотичне груповання.

З квітня 15-го року прийшла така установка, що всі в "Карпатській Січі" мають легалізуватися. Але я розумів, що ніхто мене не легалізує, бо купу разів вже намагався це зробити. І нас таких "ОПГшників" немало було на фронті. А "Січ" з тією легалізацією фактично розігнали. Я пробув з ними до вересня, потім повернувся додому, бо отримав дві контузії і травму коліна. А взимку, коли Січ розігнали, приєднався до ОУН, вони стояли в тих самих Пісках.

В мене ще з часів самооборони в десятці був хлопчина один – Данило Касьяненко

Йому ще й 18 років не було, коли в самооборону прийшов, а він нас надурив, що йому більше. Весною 15-го року теж в "Карпатську Січ" записався, був з нами в Пісках. Я навчав, як зі зброєю поводитися його і ще одного хлопця Олега з Ромнів з позивним Характерник. А коли я поїхав додому з контузіями і травмою коліна, вони вдвох загинули на позиції "Мурашник" – міною вбило. Дуже шкода хлопців. У Данила батьки залишились, я з ними інколи спілкуюсь, а у Олега дружина і дві доньки. Він постійно з нею по телефону розмовляв – не міг наговоритися, наче відчував, що загине. Вона не знала, що він на фронті, казав, що на полігоні.

А Іспанця сильно поранили в коротенькому бою, коли ми з завдання йшли: одна куля попала під серце, друга по щоці пройшла, а третя у ліве плече попала. Він вже рік лікується – руку розробляє. Йому дали другу групу і написали "загальна хвороба".

Ми не могли просто сидіти, коли по нам стріляють. До нас постійно приїжджали перевірки і просто душили. Якось один генерал до нас доїхав, не буду називати його прізвище, а в нас якраз "Утьос" заклинило. Це вже в лютому цього року було. Наказ був ні у якому разі не стріляти, не відповідати ні на що. А я пішов на свою позицію без каски і бронежилету. Заліз у наше укриття, де той "Утьос" стоїть, там стрічкопротяжка не працювала, розібрали ми її з Касьяном - прапорщиком зі Львова. Полагодили, стрельнули – протяжка працює. Касьян залишився, а я повернувся в будинок. Заходжу, а там це кодло стоїть. І той генерал підняв кіпіш, що я без спорядження ходжу. Правда, коли дізнався, що я не мобілізований – заспокоївся. Аж раптом кулемет мій почав тарахтіти, може куль 20 випустив, хвилини 2 бив – не більше. Потім дізнався, що то Касьян по сєпарах стріляв. Перед нашими позиціями був автобусний парк розвалений, і туди два прапора поставили – український і ПС. А сєпари якраз полізли в той момент ці прапори знімати.

Потім чую вибухи - полетіли з того боку АГС. І тут такий крик піднявся від тієї комісії. Вони заскочили в будинок, як почав той генерал виступати: "Да кто посмел не выполнять приказ", - злякалися, мабуть АГСів. Врешті вони сіли і поїхали. А сєпарам відповідати виїхала наша "беха". Я для неї вогонь корегував і мабуть контузило, бо пішла кров носом. Медики довго зупиняли. Потім сказали, що треба в госпіталь їхати в Селідово, але я поїхав додому і там лікувався.

З тих пір я поки що вдома. Мені дуже не подобається, коли забороняють постійно стріляти. І ти, як дурак: дві години відчергував і сидиш потім в бункері.. Тільки дивишся, то снайпер стрельне, то щось прилетить, а ми мовчимо.

Але я все одно повернуся воювати. Зараз у Запоріжжі займаюсь громадською діяльністю і чекаю, поки долікується Іспанець, з ним ми знайдемо, що нам робити на фронті.

Взагалі війна стала незрозумілою, і в мене є дуже багато запитань до влади: стріляти не можна, торгові відносини з Росією існують, санкції ми не вводимо. Але наші мотиви, патріотів, якими були, такими і залишились: ми захищаємо свою Батьківщину, і нікого сюди не пустимо. І якщо потрібно – я поляжу за свою землю.

PS: Нагороди, які отримав Валерій Матченко: медаль від Української Православної Церкви Київського Патріархату "За жертовність та любов до України", нагрудний знак "Учасника АТО", орден "За заслуги перед запорізьким краєм III ступеня", нагрудний знак "За військову доблесть".