"Війна - це страшно, це - розруха і смерть. Але нас війна врятувала від самотності": Історія самотніх сердець, долі яких поєднав конфлікт на Донбасі

Якби не війна, вони ніколи б не зустрілися. Жили б кожен своїм життям. Ольга Іванівна в Донецьку, Михайло Петрович в Новоазовську. Дорослі діти, які розлетілися по інших містах ... Тихі кімнати в занадто великих будинках ... Звичні розмови з сусідами ... Самотні вечори ... Їх життя, що проходило на різних вулицях, в різних містах - були схожі, як дві краплі води. Про це пише Ліза Мірзоєва на сайті Donbass.ua, передають Патріоти України, продовжуючи:

"Не було б щастя, та нещастя допомогло, - каже сьогодні подружжя Кириляк. - Війна - це страшно, це - розруха і смерть. Але нас війна врятувала від самотності".

Вони познайомилися в Маріуполі в черзі у Пенсійному фонді. Знайомство розпочалося з конфлікту. Чи то хтось не так запитав, чи то хтось не так відповів, але і Ольга Іванівна, і Михайло Петрович зайняли чергу за однією і тією ж людиною, а за кожним з них - відповідно - виросла своя черга.

Непорозуміння проявилося у докорах, образах. "У Пенсійному фонді завжди панує дуже нервова атмосфера, - пояснює Михайло Петрович. - Великі черги, в яких мордуються літні люди. Часто відсутні комфортні умови очікування. Це завжди так було, військовий конфлікт і переселенці погіршили, звичайно, ситуацію. Але в цілому до пенсіонерів в нашій країні завжди відношення було не найкраще".

Той неприємний інцидент дворічної давності вдалося "розрулити", як зараз жартівливо пояснює чоловік, "малою кров'ю". А саме - Михайло Петрович просто взяв за руку розгублену Ольгу Іванівну і ... повів пити чай в розташоване через дорогу кафе. "Я побачив, що у Оленки з очей ось-ось сльози поллються, і мені стало її дуже шкода. Я зрозумів, що найголовніше в той момент було, так би мовити, виринути з цього конфліктного виру, - говорить він. - Ми пояснили, хто за ким займав чергу, вибачилися за виникнення плутанини і пішли".

Вони тоді дуже добре посиділи в маленькому затишному кафе, випили чаю з тістечками, поговорили. Вийшовши на вулицю, вирішили "на удачу" заглянути в Пенсійний фонд і з радісним подивом виявили, що до кінця дня черга розсмокталася, і вони спокійно змогли потрапити до потрібного фахівця.

"Цукерково-букетний період у нас був недовго, - розповідає Ольга Іванівна. - Мишко тимчасово жив у квартирі, яка належала дочці його знайомих. Квартира була порожня, оскільки дочка виїхала в Київ, ось Міші це житло і надали. А незабаром після нашої зустрічі дочка знайомих повернулася з Києва, оскільки у неї там щось не вийшло з роботою.

Міші треба було терміново шукати якесь житло. А мені син зняв однокімнатну квартиру з великою кухнею, в якій можна було розмістити розкладачку. Я запропонувала Міші, поки щось не підшукає, пожити у мене. Ось з тих пір ми і разом".

Чи повернуться вони коли-небудь в свої міста, подружжя не знає. Ольга Іванівна з жахом згадує, як через її будинок в Жовтневому районі летіли снаряди. "Над нашими будинками все свистіло, літало туди-сюди, - каже жінка. - ДНР-івці говорили, що нас обстрілює українська армія, українська армія говорила, що стріляють ополченці. Але ми бачили, що і ті, і інші стріляли.

Нікому до мирних жителів не було діла ... Мені повідомили, що мій будинок стоїть, тільки вікон немає. Але повертатися в нього бажання немає. Я, живучи там, відчувала себе витратним матеріалом якимось. І для мене не так страшні спогади про обстріл, як те відношення - як до бидла".

На двох у подружжя двоє синів і троє онуків. Син Михайла Петровича, Андрій, живе з дружиною і двома дітьми в Дніпропетровську. Олег, син Ольги Іванівни, живе з дружиною і донькою в Києві. "Діти нам допомагають, - каже Михайло Петрович. - Олег приїжджав, проплатив квартиру на півроку вперед, купив дещо з меблів, обіцяв в серпні приїхати в гості всією сім'єю.

А Андрій з дітьми тільки недавно поїхали. Гостювали у нас два тижні, їздили ми всі разом на море. Перед від'їздом купили нам ноутбук, провели Інтернет, підключили скайп. Так що ми тепер з бабусею просунуті. Щовечора з дітьми і внуками по скайпу спілкуємося.

"Тут у нас почалося нове життя, - чоловік і жінка ніжно дивляться один на одного. - Ми-то думали, що все для нас вже скінчилося, що доведеться доживати свій вік на самоті. А тут Доля нам піднесла такий подарунок. Нове життя в новому місті. Кохана людина поруч".