Совковий треш: "Задралі уже, убогіє" - продавчиня накинулася на жінку, що довго наважувалася обрати покупку

"Буває зайдеш зранку в магазин за кавою, подивишся на весь цей совковий треш, в вигляді трендячої по телефону продавчині, яка так зверхньо каже бабусі, обираючій цукерки (дешевих 100 грамів взяти чи дуже дешевих) "Да сколько можна?! Бєрітє еті оні самиє дєшовиє". А бабуся киває головою в квітчастій хустці (ну до магазину ж вийшла в люди, тре гарну хустку) і тремтячими руками з восковою, майже прозорою, шкірою дістає з зав'язаної вузликом носової хустинки складені папірці по гривні і по дві." - пише у своєму Facebook Леся Поліщук, зазначають Патріоти України, продовжуючи:

Починає рахувати, нервується, коли неслухняні руки впускають ту тоненьку пачку на підлогу і так запопадливо вибачається перед фарбованою вгодованою телицею "Ой вибач доню, шо то старість, не дай Бог нікому ото так мучитися, коли руки не слухаються"

А "доня" ізрєкає "Задралі уже, убогіє" і демонстративно нависає над прилавком склавши руки на грудях.

І тебе охоплює ненависть, червона і гаряча до цих людей і до цього світу. І ти кидаєшся до бабусі, піднімаєш ті кляті купюри віддаєш їй, а поки вона намагається їх скласти до купи, ти дивлячись презирливо на продавчиню, кажеш їй крізь зуби "Кілограм цукерок, отих, самих дорогих" і вигрібаєш з гаманця всі гроші разом з дріб'язком, нещасні сімдесят з копійками, розуміючи, що ти сьогодні без обіду, без кави і без цигарок.

Але та, охопивша тебе ненависть, настільки ядуча, що тобі байдуже. І ти кидаєш гривні в тарілочку для грошей, так, що вони розсипаються за прилавком. А "нєубогая" мабуть бачить, щось в твоїх очах таке, що заставляє її мовчки присісти і збирати гроші, а тоді так само мовчки відважити кіло якогось "Mousse" і подати бабусі з словами "пожалуйста".

А у тебе в очах якесь червоне марево і образа ятрить серце, ніби образили особисто тебе. І ти не дивлячись ні на кого, та і не бачучи нікого, виходиш з магазину і стаєш поруч щоб вирівняти дихання і прийти в себе.

А потім хтось торкає тебе за руку. Ти повертаєш голову і бачиш молоду дівчину, майже дитину, що простягує тобі пакетик з печивом і пачку чаю "Віддайте це бабусі, мені трохи ніяково то зробити, а ви хоробра". Потім з магазину виходить мужчина у віці, з замазиними мазутом руками і протягуючи якийсь непрозорий пакет додає "І це теж віддайте".

А тоді помалу виходить бабуся з пакетом "Mousse" в руках. Поволі дістає по жменці цукерок і тицяє нам усім в руки. "По моєму покійному дідові сьогодні десять років, беріть діти, пом'яніть його"

Тремтячою рукою ти береш ту жменьку, вкидаєш печиво дівчини в пакет мужчини і вкладаєш ручку пакету в руку бабусі. Шепочеш "Візьміть ось ще" і тікаєш, бо вже не сила тримати в собі оте неймовірне і незрозуміле відчуття, що хоче вирватись з тебе сльозами. І чуєш вслід "Молитимуся за вас діти, спасибі вам, мої рідні"...

І немає вже ненависті, лише крапля образи, декілька цукерок і трішки чогось, що словами не передається....