Хіти тижня. "Путін допустився основної помилки", - Каспрук

"Владислав Сурков, автор концепції "суверенної демократії, який до того ще й працює помічником президента Росії, опублікував статтю-роздум про "велику політичну машину Путіна", що буде визначати обличчя Росії на найближче століття", - пище у своєму блозі Віктор Каспрук, повідомляють Патріоти України, і продовжує:

"У цій своїй статті "Долгое государство Путина", котра опублікована у "Независимой газете", Сурков написав, що сучасна Росія – це абсолютно новий, невивчений тип держави, який є оптимальною моделлю виживання і процвітання російської нації на багато років.

На думку цього теоретика "розвиненого путінізму", в "Російській історії відомі, таким чином, чотири основні моделі держави, які умовно можуть бути названі іменами їх творців: держава Івана Третього (Велике князівство / Царство Московське і всієї Русі, XV-XVII століття); держава Петра Великого (Російська імперія, XVIII-XIX століття); держава Леніна (Радянський Союз, ХХ століття); держава Путіна (Російська Федерація, XXI століття).

Сурков вважає, що нині "велика політична машина Путіна тільки набирає обертів і налаштовується на довгу, важку і цікаву роботу".

Він переконаний у тому, що вихід цієї машини на повну потужність ще попереду, так що і через багато років Росія все ще буде державою Путіна, "подібно тому, як сучасна Франція досі називає себе П’ятою республікою де Голля, Туреччина як і раніше спирається на ідеологію "Шести стріл" Ататюрка, а Сполучені Штати і понині звертаються до образів і цінностей напівлегендарних "батьків-засновників".

Таким чином, Владислав Сурков підводить ідеологічну базу під правління Путіна, нав’язуючи своїм читачам ідею, що немає чого росіянам соромитися того, що вони живуть в епоху Путіна. І тому є необхідність визнати російського президента публічно видатним державним діячем.

Твердження Суркова, що модель політичного устрою, котра склалася в Росії, є ефективним засобом виживання і піднесення нації на найближчі десятиліття, перекреслюється соціально-економічними реаліями в Російській Федерації, у які її увігнав Путін.

При цьому це не що інше, як твердження людини, що живе в паралельному всесвіті. Де немає проблем, там хороші зарплати, безкоштовна медицина, триповерховий великий будинок і т.д.

І якщо гібридна війна Росії з Україною це приклад геніальності, то це не що інше, як знущання над здоровим глуздом.

Коли Путіну здається, що він здобув тактичну перемогу, кожного разу виявляється, що ця "перемога" обертається тактичним програшем. Діючи засвоєними за життя кегебістськими і бандитськими методами, він програє там, де більш підготовлений і досвідчений лідер, волів би використовувати дипломатичні тонкощі і терпіння, намагаючись розділяти і перемагати.

Граючись у сильного і страшного лідера "великої держави", Путін, намагаючись силою поставити Україну перед вибором, або вона з унітарної держави перетворюється на бажану для Кремля федерацію, або під тиском Москви, який не припиняється, гарантовано розпадеться, не врахував одного.

Ментальності українського народу, який ніколи, попри довготривалу багатостолітню колонізацію Росією його земель, не визнавав права росіян на свою територію і власність.

У радянські часи процес асиміляції українців відбувався під облудними гаслами про "дружбу братських народів". А тепер проба неоколонізаторів гангстерськими методами провести історичну ревізію, використовуючи силові технології ХІХ століття, приречена на повну поразку.

І як би нащадки вихідців з московських боліт не намагалися переконати світову спільноту, що їхня держава існує з ІХ століття, а Київ і Україна сепаратисти і бунтівна територія, тому не втручайтеся у наші внутрішні справи, цей фінт їм не вдасться провернути.

Адже ні Україна, ні будь-яка інша колишня радянська республіка ніколи не погодяться з відновленням "дружби" з Росією. Адже хто-хто, а вони добре знають, що у дійсності означає ця російська "дружба": вторгнення, підкорення і підпорядкування.

Путін хоче підкорення нових народів і водночас ігнорує катастрофічну економічну ситуацію і соціальні права громадян Російської Федерації. Діючи за принципом – розширення російських кордонів понад усе – він поставив Росію на грань краху, але продовжує грати у "великого лідера", який диктує свої умови світу.

Напавши підступно на Україну Російська Федерація не тільки опинилася з Заходом на протилежних моральних полюсах, а й порушила стратегічний баланс між США, НАТО і Росією, одночасно викликавши цим критичну перевантаженість своєї економіки витратами на військову сферу, яку не здатна довго витримати. І якщо головною метою Путіна є закриття назавжди проекту Росія, то саме так він і мав би діяти.

Довгостроковою метою Москви є змусити силою Україну провести внутрішні політичні зміни відповідно до інтересів Росії, а не інтересам України. І в Кремлі втратили здоровий глузд, якщо вважають, що після 337 років московського рабства, Україна погодиться на перетворення на васальну державу Росії.

А гібридна війна Росії з Україною перетворила навіть тих українських громадян, котрі до 2014 року нейтрально ставилися до Російської Федерації, на людей, які нічого спільного з Росією мати не хочуть ніколи.

Для українців РФ – це держава поза законом, яка через путінську тотальну корупцію і експансіоністську політику сама себе незабаром знищить.

Намагання Кремля раз за разом реалізовувати провальні ідеї у зовнішній політиці, призводять до фатальних помилок, які потім неможливо буде виправити.

Реагуючи на західну стратегію стримування провокаційними тактичними "перемогами" і послідовно ігноруючи стратегічні інтереси США і їхніх союзників в ключових регіонах світу, Росія так і не спромоглася стати ключовим учасником геополітичного світового пасьянсу.

При цьому вона порушила всі, колись узгодженні на міжнародному рівні, правила довгострокової регіональної та глобальної безпеки.

Не перестаючи втручатися у внутрішні справи країн, котрі розташовані поряд з РФ, Росія цілеспрямовано провокує негативну реакцію світової спільноти на її провокаційні дії, які в Москва видає на своє повернення на міжнародну арені в якості наддержави.

Хоча, після російського вторгнення в Україну, скоріше правильно було б говорити про повернення Росії в якості непрогнозованої тоталітарної держави, яка прагне нав’язати свої порядки всім, хто слабший за неї.

А у випадку з Україною, Москва весь час продовжує свої підступні спроби підірвати ще незміцнілу українську демократію з середини, поширюючи російську пропаганду, дезінформацію і фальшиві новини.

Проте чистий результат такої "роботи" виявився вкрай негативним, оскільки російські "фахівці" з українського питання часто доносять до вух Путіна саме те, що він хоче від них почути, а не те, що в Україні в дійсності відбувається.

Застосовуючи подібні методи аналізу ситуації під своє бачення України, ці "експерти" провокують путінське оточення на, як їм видається, ефективні кроки, котрі щоразу виявляються провальними.

Як і всі диктатори, Путін допустився основної помилки, що найбільше він довіряє своїй інтуїції. І навряд чи знайдуться в його оточенні ті, хто наважиться сміливо викласти йому свою позицію стосовно реальних справ. Таким чином одні гігантські прорахунки, закономірно, тягнуть за собою інші.

Путінські штатні пропагандисти видають його ледве не за геополітичного генія. Але початкова в’яла відповідь на його агресивні кроки була пов’язана з тим, що західні лідери не були готові зупинити його раніше, тоді, коли треба було це зробити.

Путін сприймає бездіяльність, як знак слабкості, а притаманний диктаторським хижакам інстинкт, підказує йому продовжувати нарощувати агресію доти, поки не буде адекватної відповіді.

І тільки в останній час Захід почав прокидатися, нарешті усвідомивши, яку небезпеку представляє російський "лідер" і угрупування в політичному істеблішменті, які висунули і підтримують його.

Втім, намагання Путіна змусити Захід поступитися принципами, свідчать, що він не отримує достовірної і справжньої інформації про настрої і ймовірні реакції західних країн на його провокаційну поведінку.

Не можна обійти увагою ще одну дуже важливу причину майбутнього падіння режиму Путіна і Росії. Путін дуже швидко розтринькав державні грошові резерви на закордонні військові вторгнення, воєнні витрати і спортивні заходи.

Водночас зростаюча корупція, падіння світових цін на нафту і скорочення виробництва у промисловому комплексі, вимивають можливість зростання російської економіки та наближають російську державу до банкрутства. Що, швидше за все, призведе до спроб повалення путінського режиму силовим шляхом.

Путін порахував, що не має часу на довгу дорогу для повернення Росії впливів на світову політику, які мав СРСР. Тому він вирішив зіграти на короткій дистанції для досягнення своїх цілей.

Московська влада користується тим, що в Російській Федерації фактично вже немає незалежних ЗМІ, а Останкіно бомбардує населення телевізійною міфологією про Путіна.

У якого стійкий комплекс неповноцінності через його невеликий зріст. Це можна визначати, як "синдром маленької людини".

І в даному випадку цій стійкий комплекс наклався на те, що Путін керує найбільшою за своєю територією державою, де багато нафти і газу.

За таких обставин тільки "маленька людина" відчуватиме себе незадоволеною і невпевненою, постійно шукаючи якісь нові територіальні надбання, як це трапилося у випадку з українським Кримом і частиною Донбасу.

Путіну тому вдалося так довго зберігати свій контроль над Росією, бо що його тоталітарно-антилюдяний режим пристосувався до сучасних світових реалій.

І ця "стійкість" режиму визначається частковою втратою Заходом своєї головної функції, яка за часів президентів США Трумена, Ніксона і Рейгана проявлялася в нетерпимому ставленні до комунізму, нацизму і тоталітаризму. У які одежі вони б не намагалися рядитися. Імперія зла нікуди не поділася, вона тільки імітувала своє зникнення.

І Путін не може зрозуміти, що вся агресія, хакерство і дезінформація стосовно демократичного світу не допоможе Росії, яка не здатна виграти в Заходу з тієї ж причини, з якої програв свого часу Радянський Союз. Відсутності ресурсів для цього і надійних союзників, яких у путінського режиму сьогодні просто немає".