Українці вже перемогли у війні, далі все буде зовсім по-іншому - капелан Олег Заболотний із зони АТО

Про людей, яких він зустрів на фронтовому Донбасі, свою хворобу та одужання, війну й те, в чому українці вже перемогли, розповів капелан 28-ї бригади Збройних сил України Олег Заболотний, пишуть Патріоти України з посиланням на ONLINE.UA.

— Скажіть, а ваша родина як сприйняла ваше рішення піти в капелани?

— Мама з татом не дуже підтримували. Дружина теж. Втім, я їм і не говорив спершу. Першу ротацію як поїхав — не сказав, що їду машиною. Просто сів і поїхав.

— Вони не знали?!

— Вони не знали, що я машиною поїхав. Я просто сказав, що їду. Куди їду? Сказав, що ми будемо десь в тилу. А вийшло зовсім інакше. Родина вже пізніше дізналася, що я машиною їздив. А так весь 2014 рік вони навіть не здогадувалися, що я їздив на фронт. Знаєте, за той час, що я їздив, дуже багато історій було приємних. Людей дуже багато хороших зустрічалося. Настільки багато, що я вкотре переконався: таки є Божа сила. От правда, від душі вам кажу: настільки воно захоплююче, що хоч бери і книжку пиши. Якось зламалася в мене машина. Ми на той час у Станиці Луганській стояли. А машина зламалася, коли я тільки з Кіровоградщини виїжджав. Довелося затриматися, ремонтувати двигун.

Коли доїхав до Станиці — він знову поламався. Ремонтувати там не було де. І запчастин не було. Мені запчастини зі Львова в Старобільськ передавали. Поїхав я туди на "Нову пошту" отримувати ті запчастини — а повертатися мені вже ні на чому. Автобуси вже не ходили. То я пішов тоді на блокпост. Розговорилися з хлопцями. Кажу: я з Бродів родом. А вони — хто зі Львова, хто з Львівської області.

Спинили вони мені машину, в якій чоловік з дружиною їхали. Їдемо, розмовляємо. Вони мене й питають, звідки я. Із Львівщини, але парафія моя — на Кіровоградщині. Межує з Миколаївською областю, з містом Первомайськ. Виявилося, що чоловік той — родом з Первомайська. Отак і розговорилися — і я й не помітив, як доїхали до Станиці.

А мені треба було машину тягнути 130 км — в Новотошківку. Слизько тоді було. Зима. А машина ж не заводилась, бо двигун несправний. Я знайшов в інтернеті майстра, домовився з ним. Він каже: привозьте машину. А щоб її відтягти, мені треба було 1,5 тисячі гривень. Грошей таких у мене не було, бо я ж перед тим вже раз за ремонт двигуна заплатив — і немало.

"Що робити?" — думаю. Вирішив подзвонити до того чоловіка, що мене підвозив. Кажу: можете чимось допомогти? Він за десять хвилин передзвонює, каже, що о 5 ранку біля КСП штабу стоятиме машина. Вранці приїхала машина, і він приїхав. Каже мені: 500 гривень знайдеш? Знайду, — кажу, — а решта..? Не переживай, — відповідає. Дістав тисячу, дав водієві, я ще 500 додав — і ми поїхали.

В Новотошківці майстер відремонтував мені двигуна, частини продав, все як має бути. Завели, проїхалися.

А тоді він каже: мийте руки. Завів мене до хати. А там — п’ятеро дітей. Ми помолилися, тоді мене запросили пообідати. А в мене — от чесно! — не було грошей, щоб розрахуватися. Ну, думаю, буду просити людину, щоб почекала. Я ж не втікаю. Ми на місці. Питаю його: що за роботу? А він відповідає: їдьте! Ви робите добру справу. Так само, як і я. Щасливо!

Ви собі уявити не можете, наскільки це було приємно. Не тому, що він безкоштовно зробив. Я переживав, бо це ж праця, розумієте..? Так що є таки Божа сила. Не раз там в цьому переконувався. Тут би, може, й не було такого. А там такі випадки трапляються на кожному кроці.

— А те, що ви би могли назвати чудом, траплялося? Справжнє чудо?

— Чудо..? Найбільше чудо — певно, в тому, що все в Божих руках. Те, що я захворів — і кажуть, що одужав.

— Свою хворобу ви вважаєте чудом?

— Знаєте, я завжди насамперед жив сім’єю, дітьми. А коли почалася війна, найбільше натхнення мені давали мої хлопці, з якими я був. Мені насправді було заборонено взагалі їздити автомобілем, але я під час хімії продовжував їздити на схід. Лікар дуже з цього приводу сварився. Казав: я не знаю, чим ви думаєте взагалі, що себе анітрохи не бережете! Ви можете не повірити, але коли я приїздив туди, до хлопців, я отримував такий потужний заряд натхнення, що, гадаю, дякуючи цьому і Божій допомозі я й одужав. Там, на сході, йде війна. Але все залежить від того, хто в тій війні чого шукає. Хтось опускає голову, каже, що проблем багато. А хтось шукає якусь світлу іскру — щоб запам’ятати, допомогти, щось зробити.

— Ми вже кілька разів побіжно торкнулися теми вашої хвороби. Коли і як ви дізналися, що захворіли? Який вам діагноз ставили і як лікували?

— У мене були по урології проблеми. Але мені сказали, що запального процесу нема. "Пийте таблетки — і все буде добре". Ну, я й поїхав до хлопців. Пив ті таблетки. Але краще не ставало. Коли мені стало геть погано — мені зробили операцію. Там, в Донецькій області. А ще я тоді застудився. І після операції почав дуже кашляти. То мене швиденько направили на рентген. А після рентгену зібрали цілий консиліум. Але мені нічого не сказали. Сказали лиш, що потрібна термінова евакуація або на Дніпро, або на Львів.

Коли привезли до Львова — все ще ніхто нічого мені не казав. Натомість лікарі подзвонили замполіту. А він — моїй дружині. А я нічого не знав. Коли тільки приїхали, наступного ж дня я опинився в госпіталі. Спершу — обстеження. Потім — повторна операція. А далі — довгий шлях лікування...

— Який діагноз ставили? Яка стадія?

- 4 стадія (раку, — ONLINE.UA). В мене метастази пішли на легені. Діагноз звучав так: множинні опуклі білі плями на обох частинах легень. Легені ж не чути. Там нема нервових закінчень — то я нічого і не відчував.

— А лікарі? Як вони могли не побачити?

— Отак, як бачите... Я коли додому їздив у відпустку на кілька днів, мені робили УЗІ. Сказали, що жодних проблем нема. Знаєте, думаю, якби я ото не застудився — так нічого б і не дізнався. Мене врятувало те, що я підхопив застуду, що мене послали на рентген — і побачили мої легені. Почали лікувати, дали посилений курс хіміотерапії — і, наче, як кажуть, спрацювало. Пішло на покращення. А там — надіємося на Бога і на те, що все буде добре.

— Скільки було курсів хіміотерапії?

— Шість. Дві операції і шість "хімій". Зараз кажуть, що пішло на покращення. Надіємся. Рук нема чого опускати — є задля кого жити. Підтримка є. Двоє чудових дітей, дружина, батьки. То найголовніше.

— Ви згадали про те, що кількість священиків, які готові їздити на фронт, суттєво зменшилася. Чому це відбувається? Чи є серед капеланів якісь побажання щодо того, що могла би зробити держава, щоб виправити цю ситуацію?

— Хотілося б, направду, щоби нарешті владоможці припинили використовувати Церкву в політичних брудних іграх. Припинили ділити нас на православних і греко-католиків, на правильних і неправильних. Щоб ми всі робили одну спільну роботу. Якщо не хочуть нам допомагати — хай, принаймні, хоч не заважають. Священики там, на війні, дуже потрібні. І щоб вони продовжували туди їздити, треба і про них не забувати. Бо ми — такі самі люди, з руками, з ногами. І ми так само ризикуємо життям. Пора нашій владі задуматися над тим, що спасіння не досягається через гроші. Шлях до спасіння йде насамперед через віру в Бога. Ми всі прийшли на цей світ голими. І такими ж підемо з нього. З собою ніхто нічого не забере. Це найголовніше. І це мають зрозуміти наші державні мужі. Тоді і тільки тоді можливі будуть зміни на краще.

— Перерахуйте, що, на вашу думку, реально необхідно зробити нашим державним мужам, аби ті зміни відбулися? Принаймні у тому, до чого причетні особисто ви?

— Насамперед хай звернуть увагу на те, що хлопці потребують духовної підтримки. Крім того, дуже важливо, щоб капелани або входили в штат, або мали якісь пільги на кшталт тих, які мають військовослужбовці. Бо ніхто не застрахований від біди, від вибуху, від пострілу. Церква у нас від держави відокремлена. Тому капелани не на державному забезпеченні.

Не доведи Боже, якась біда з кимось із нас трапиться — ми не маємо права в госпіталі лікуватися. Не маємо права на ВЛК піти, щоб нас списали. Не можемо отримати, наприклад, групу інвалідності як інваліди війни — якщо це там сталося. І в цю відсутність офіційного статусу зараз багато що впирається. Мені он, приміром, районна рада виділила гроші на лікування. І перше, що мене питають — а де ваше УБД (статус учасника бойових дій, — ONLINE.UA)? Та нема, кажу. Ну, як нема УБД — то і грошей не буде, бо собез не пропустить. Я не йшов за УБД. Я знав, на що йду — як і десятки інших капеланів.

Нам сказали, що ми йдемо як волонтери — і всі на те згодилися. Але знаєте, що зробили? Частині священиків статус "учасник бойових дій" дали, а частині — ні. Тим, хто пішов після того, як у Верховній Раді вирішили, що не будуть давати УБД капеланам. От і виходить, що нас поділили. Я тільки не можу зрозуміти, як — на грішних і безгрішних? Не можна так. Треба якісь корективи внести...

Наведу приклад. Один з капеланів — отець Валентин Серовецький — не так давно загинув. Хай не від вибуху — розбився на машині. У нього лишилося п’ятеро діточок. Кому тепер потрібні чужі діти? Нікому. А священик віддавав. Віддавав свою наснагу, любов, духовність, щоб допомогти врятувати хлопців. У полоні був. І що зараз? Нічого нема. Тиша. Нікого не цікавить, як житимуть його діти, як житиме його дружина, яка лишилася без опори. Ніхто про те не думає. І це дуже велика проблема.

Ситуацію треба кардинально міняти. А вони все тягнуть, тягнуть, тягнуть... Не знаю, чому. Хтось їде в АТО на місяць, просидить в тилу — і отримує статус. А священик на це уваги не звертає. Він їде далі. Він не думає про УБД — поки здоровий. І лише коли трапиться біда, починає думати: а я ж нічого не маю, я ж нікому тепер не потрібен...

— Чи правильно я розумію: на вашу думку, треба ввести капеланів у штат ЗСУ, прирівняти їх до учасників бойових дій?

— Обов’язково! Обов’язково ввести в штат, щоб капелани не йшли за ЗСУ, а входили в штат. За кордоном це було зроблено вже давно — капелани в штаті збройних сил. А у нас нема такого. В Україні ми волонтери. Але ж священик там — нарівні з хлопцями... Там, де нема війни, де є мирне життя, воно все інакше говориться, трактується. Тут свої правила. Там правила зовсім інші. Там зовсім інше життя. Там розумієш, що не можна весь час жити по книжці. Це неможливо. І щоб вийти з тієї чи іншої ситуації, доводиться інколи робити якісь незвичні речі — можливо, зовсім не так, як воно мало би бути. Але там головне — щоб усі були живі і здорові. Тож все, що ти робиш, ти робиш виключно для того, аби врятуватися і врятувати хлопців своїх.

— Чи змінили вас ці півтора роки на війні? І чи відчуваєте ви, що вас туди тягне — як про те багато хто розповідає?

— Тягне! Чому? Там ти себе відчуваєш дійсно потрібним. Ти чуєш, що в тебе є там щира паства. Чуєш, дуже чуєш це. Що війна змінила в мені? Мабуть, те, що я ніде би в житті не взяв такої священичої практики, яку отримав там. А там дуже велика практика життєва. Дуже велика... Може повторюся, але в житті воно інакше. Коли спілкуєшся з громадою, вони вже тебе знають, ти їх знаєш. А там — зовсім інше. До кожного хлопця має бути свій підхід. Його треба знайти. Не з книжки, а з життя. Він тобі щось розкаже, ти йому. А потім сидиш, обдумуєш, чи правильно виходиш з положення, чи все можливе робиш для того, щоб врятувати людину. А ще там все простіше. Значно простіше, ніж тут. Там ти їдеш — і тебе люди розуміють. На тих же блокпостах підтримають, допоможуть. Там тебе не залишать в біді. Повертаєшся сюди — а тут все зовсім інакше. Тут нема війни у людей...

— Ми зможемо взагалі перемогти, якщо для більшості українців війни нема досі?

— А ми вже перемогли. Перемогли тим, що багато хлопців, які пішли, яких нема вже в живих, поріднили нас. Ми стали дійсно однією родиною. Правда! Такого раніше не було. Порахуйте, скільки ротацій було. Зараз всі ті хлопці порозходились — але вони не зникли. Вони зідзвонюються, зустрічаються. Як от я, наприклад, з хлопцями з тих двох ротацій, що при мені були. Розумієте? Раніше нічого подібного не було.

А тепер ми — родина. Народжується нація. Прямо зараз народжується. Воно буде не відразу — бо процес народження йде повільно і болісно. Але буде обов’язково. І коли ми станемо нацією — все буде зовсім інакше.

Попри те, що стан здоров’я отця Олега зараз суттєво покращився, лікарі поки не готові стверджувати, що недуга відступила назавжди.

Для того, аби переконатися в одужанні і уникнути загрози рецидиву, медики радять капеланові пройти обстеження за кордоном. Однак тривале і дороге лікування забрало чимало грошей, і коштів на поїздку до закордонних спеціалістів отець Олег просто не має.

Просити допомоги у людей він соромиться. Тому за нього це робимо ми.

Якщо ви маєте бажання і можливість хоч трохи допомогти цій мужній людині у боротьбі зі страшною хворобою — можете зробити це за реквізитами:

картка ПриватБанку 5168 7573 0697 8091,

Заболотний Олег Михайлович