У мережі пригадали пророчу промову президента Естонії, яка змусила Путіна розлючено вийти і грюкнути дверима

Український політик і журналіст згадав пророчу промову президента Естонії Леннарт Мері в 1994 році а саміті G20. Про це він написав на своїй сторінці на Facebook, передають Патріоти України.

"Президент і драматург Леннарт Мері 23 роки тому на саміті G20 виступив із пророчою промовою. Однак не всі на Заході сприймають очевидне навіть зараз", - написав він.

Мова йшла про загрозу імперської експансії Росії тоді сильно розлютила російського чиновника і нинішнього президента Росії Володимира Путіна - він вийшов із зали, грюкнувши дверима. Те, що говорив Мері у своєму виступі про амбіції сусідньої країни згадує ресурс Сurrenttime.tv.

"Це дуже давня традиція, атмосфера там дуже урочиста і піднесена, - говорить про Matthiae-Mahl (традиційна трапеза - авт.) Гамбурзький бізнесмен Вольфганг Розенбауер. - На цьому прийомі прийнято поводитися відповідним чином, на столах стоїть срібний посуд із міської скарбниці, люди у фраках і в кращому одязі, бесіди ведуться на виключно високому рівні".

Щороку організатори обирають почесного гостя, який виступає перед присутніми з промовою. У 1994 році почесним гостем на цьому обіді був президент Естонії Леннарт Мері (1929 - 2006), а Володимир Путін, якому тоді було 42 роки, був присутній там як віце-мер Санкт-Петербурга, міста-побратима Гамбурга. Під час виступу Путін зробив те, чого ніхто ні до нього, ні після ніколи на Matthiae-Mahl не робив: він встав і пішов.

Ось як описує цю подію кореспондент газети Die Zeit Анна фон Мюнхгаузен, яка була присутня в залі: "Карбуючи крок, кинувши зневажливий погляд на приймаючу сторону, він виходить із зали, кожен крок супроводжується скрипом паркету. За ним чується шепіт. Хто це був? Чого це він? Двері з гуркотом зачиняються". Очевидці згадують, що були шоковані.

Промова президента Естонії

Скажу вам відверто, як і велить стара максима на стіні нашої ратуші, що я і мій народ із деякою тривогою спостерігаємо за тим, як мало уваги Захід приділяє тому, що зріє на величезних просторах Росії.

З суб'єктивного погляду зрозуміло, що розвал Радянського Союзу Захід розглядає як свого роду тріумф; суб'єктивно зрозуміло і те, що Захід зосередив усі свої надії і симпатії на чинних у Росії реформаторських силах. Проте, з таким ставленням Захід ризикує швидко опинитися в лещатах самообману.

Всі ми, включаючи естонський народ і інші народи Центральної та Східної Європи, разом із Заходом хочемо економічно і соціально стабільну Росію. Але якщо згадати досягнення останніх років, нас може охопити тривожне почуття, що ми віддаляємося від своєї мети.

Що ж турбує естонців, і не тільки естонців, у нинішній Європі? Ми в повному приголомшенні спостерігали за тим, як Захід запрошує в Сараєво російських солдатів і російські танки. З часів Бісмарка і Берлінського конгресу 1878 року Захід заради збереження миру робив все можливе, щоб утримати Росію якомога далі від Балкан. Після Другої світової війни США і країни Західної Європи витратили понад 80 млрд доларів на підтримку режиму Тіто і недопущення СРСР до берегів Адріатики.

Запитаємо себе: чи можна довірити роль миротворця і посередника під час вирішення етнічних конфліктів державі, яка не здатна впоратися з власними важкими етнічними та етичними проблемами? Стурбованість тільки зросте, якщо ми уважніше придивимося до документа, не так давно випущеного російським МЗС. У ньому говориться, що проблему етнічних росіян, які живуть у сусідніх країнах, Росія буде вирішувати не тільки дипломатичними засобами. І це при тому, що етнічні росіяни часто з'являлися в сусідніх країнах внаслідок їхньої насильницької окупації і депортації місцевого населення.

З цього московського меморандуму залишається тільки зробити висновок, що в разі потреби Росія буде готова вжити й інших заходів. Якими можуть бути ці заходи, ми, естонці та інші малі народи, занадто добре знаємо на прикладі своєї нещодавньої історії.

Мене турбує, що верх у російській зовнішній політиці і російській політичній філософії знову бере ірраціоналізм. Солженіцин давно закликав росіян розпрощатися з імперією і зосередитися на самих собі. Він говорив про необхідність "освоїти дух самообмеження", вважав, що росіянам слід вирішувати власні економічні, соціальні та інтелектуальні проблеми. Не звертаючи ніякої уваги на заклик свого великого співвітчизника, російські політики раптом знову відкрито заговорили про таку собі "особливу ??роль" своєї держави, про "миротворчу" місію, яку нова Росія покликана виконувати на просторі колишнього СРСР. Один із найближчих радників президента Єльцина Сергій Караганов не так давно висловив цю думку в здавалося б скромній і ненав'язливій формі, хоча на ділі це досить жорстка річ: Караганов сказав, що Росія повинна бути "primus inter pares", першою серед рівних, на всьому просторі колишньої радянської імперії. Пригадується знаменита фраза Оруелла, сказана про радянський варіант комунізму: "Усі рівні, але деякі рівніші за інших".

Чому нова, посткомуністична Росія, на словах порвала з порочною спадщиною СРСР, наполегливо відмовляється визнати, що балтійські країни - Естонія, Латвія і Литва - були окуповані і приєднані до СРСР проти своєї волі і в порушення міжнародного законодавства спочатку в 1940 році, а потім ще раз в 1944-му, після чого саме існування цих націй було поставлено під загрозу десятиліттями радянізації і русифікації? Навіть сьогодні заступник міністра закордонних справ Росії Сергій Крилов офіційно заявляє у відповіді балтійським країнам, що в 1940 році Естонія, Латвія і Литва "добровільно" приєдналися до Радянського Союзу. Ще трохи, і він скаже, що десятки тисяч естонців, включно зі мною особисто і всією моєю родиною, "добровільно" дозволили радянській владі депортувати себе в Сибір.

Пані та панове, як можна спокійно все це слухати? Зрозуміло, що це більш-менш знайомий чисто російський ірраціоналізм, завжди перетворював російську політику на щось абсолютно непередбачуване. Але є і ще одна тривожна тенденція, яку західні демократії видають заради власної зручності за прояв Realpolitik. Я кажу про стратегію, яку слід було б назвати "умиротворенням агресора". Прийнявши такий підхід, ви, самі того не бажаючи, стаєте спільником імперських сил у Росії, де і до цього дня вірять, що важкі внутрішні проблеми можна вирішити погрозами сусідам і захопленням нових територій.

Суспільно-економічні процеси, що протікають у Росії (вона адже навіть сьогодні більше схожа на суперконтинент, ніж на звичайну державу), неможливо контролювати ззовні, як би цього не хотілося. Якщо ви дійсно хочете допомогти Росії і її народу, то потрібно дохідливо пояснити нинішньому російському керівництву, що ще одного імперського захоплення ніхто не потерпить. Ті ж, хто цього не зробить, буде допомагати ворогам демократії в Росії та інших посткомуністичних країнах.

Як я вже говорив, пані та панове: Естонія розташована дуже близько до Німеччини і Гамбургу. Захід і перш за все Німеччина стоять перед доленосним вибором. Або терпіти неоімперську політику великої східної держави, підтримувати її фінансово і навіть отримувати з цього якусь короткочасну вигоду - і це, дорогі мої слухачі, буде вкрай короткозора політика. Або допомогти ідеям демократії, свободи, відповідальності та світу взяти верх на всьому велетенському просторі від Балтійського моря до Тихого океану; якщо досягти хочеться саме цього, то демократичному Заходу слід докласти рішучі зусилля, щоб забезпечити стабільність і безпеку малих і середніх держав, що розташовані на схід від німецького кордону. Я маю на увазі всю територію Центральної Європи, яка, в моєму розумінні, простягається від естонської Нарви на Балтиці до самого Адріатичного моря. Сюди ж належить і Україна.

Якщо у нас вийде інтегрувати цю зону в демократичний світ, приклад цих країн позитивно позначиться і на Росії. Ми хочемо - краще навіть сказати, нам доводиться - надійно закріпитися на Заході.

Якщо кинути всі ці держави, включаючи Естонію, напризволяще і на милість Москви, у якій у будь-який момент можуть заново прокинутися імперські апетити, ціна, яку доведеться за це заплатити, буде непідйомною, навіть якщо платити буде вся Європа.