Де посаджені члени ПР? Хоча б десять посадіть, - актор Олексій Горбунов

Потрапляючи в музичний ресторан Дежавю, що на вулиці Богдана Хмельницького в Києві, опиняєшся в атмосфері дискобару 90-х — тьмяне червонувате світло, дзеркальні стіни, заплутані переходи між залами-кабінетами. В одному з них після майже тримісячних переговорів знаменитий український актор, а тепер ще й музикант Олексій Горбунов погоджується пообідати і поговорити з кореспондентом НВ, передають Патріоти України.

Петляючи залами ресторану, офіціант проводжає мене туди, де сидить Горбунов. У нього явно ділова зустріч. "Ще 5 хвилин! Прошу вас, проводіть гостю до сусідньої зали, я вийду", — швидко реагує актор. Пізніше я дізнаюся, що Дежавю — одне з улюблених місць для зустрічей Горбунова в Києві, а з власниками ресторану його пов'язує багаторічна дружба.

— Я людина складна і нервова, а тому давайте відразу до справи і, будь ласка, поменше фотографій, — заявляє Горбунов, з'являючись рівно п'ять хвилин потому. Швидко сідаючи за стіл, він киває фотографу: "Починай!" А от пропозицію пообідати з обуренням відкидає: "Який обід? У країні війна, а я тут з їжею позуватиму?!"

Олексій Горбунов — не тільки заслужений артист України, який зіграв яскраві та пам'ятні ролі в більш ніж ста художніх фільмах радянського, російського та українського виробництва, його людська доля й акторське життя — зріз процесів, які відбувалися в країні в останні 30 років. У старших класах, захопившись професією актора, він не відразу зміг поступити до Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого і деякий час працював у Театрі російської драми імені Лесі Українки підсобним робітником.

5 питань Олексію Горбунову:

— Ваш найбільший провал?

— Не знаю, я на такі серйозні питання швидко відповісти не можу.

— Ваше найбільше досягнення?

— Мої дві доньки.

— На чому ви пересуваєтеся по місту?

— У мене автомобіль Mitsubishi Pajero.

— Остання книга, яка справила на вас враження?

— Все життя читаю Габріеля Гарсіа Маркеса, а з останніх, звісно, Аеропорт Сергія Лойка і Телурія Володимира Сорокіна.

— Кому б ви не подали руки?

— Точно знаю, кому би подав, військовим, лікарям — людям, які дають надію і віру в майбутнє.

У театрі захоплений юнак трапив на очі українському акторові Костю Степанкову, який к 1960-80-х вважався знаменитістю, багато знімався і викладав в інституті. За його допомоги Горбунов вступив до вишу, а закінчивши той, майже відразу став затребуваним у кіно і театрі.

Однак не завжди все складалося: у кризові для країни 90-ті роки актор кілька років "грачував" на власному автомобілі — працював таксистом, щоб вистачало на їжу та сигарети. Тоді ж Горбунов пробував вести в Києві дискотеки, був діджеєм на радіо і навіть створив музичну групу "Грусть пилота".

Повернув його до професії популярний наприкінці 90-х російський серіал Графиня де Монсоро за мотивами твору Александра Дюма: Горбунову дісталася роль розумного і злого блазня Шико. Наступні 12 років роботи в російському кінематографі — зйомки у фільмах Країна глухих, Стиляги, серіалах Каменська та День народження Буржуя — принесли акторові впізнаваність і славу. А за роль присяжного №9 у гучному фільмі Сергія Михалкова 12 Горбунов був удостоєний всеросійської премії Золотий орел.

Після подій Майдану-2014 актор принципово не знімається в російських фільмах, а з початком військових подій в Україні все частіше виступає як волонтер, музикант і просто соліст групи Грусть пилота. Більшу частину 2014-го він провів у зоні АТО, виконуючи українським військовим пісні Володимира Висоцького, Булата Окуджави і Віктора Цоя. Також він зіграв роль досвідченого воїна-афганця в новому українському фільмі Гвардія про події останніх півтора років.

Замість обіду ми замовляємо каву — міцну, таку само, як майбутня розмова, і без молока.
— Останні півтора року повністю перевернули моє враження про українських пацанів і дівчат, — зізнається після декількох хвилин бесіди Горбунов. — Я багатьох бачу там, на передовій.

Він каже, що ніколи не міг подумати, що молоді хлопці епохи споживання і комфорту, відклавши свої гаджети і навчання у вишах, поїдуть захищати батьківщину. "Я гадаю, з акторами так само, тільки на них ще більша відповідальність — зіграти "кіборга" або "атошника", не будучи військовим, — говорить Горбунов вже про фільм Гвардія. — Вони знають, що оцінювати їх будуть їхні однолітки, які воюють. Коли ми знімали Гвардію, я бачив, як молоді актори переживали, мов дівчатка, тягали на морозі важкі автомати. Для них це була своя війна і подолання".

— Це покоління швидше, ніж ми, дорослі дядьки з досвідом, довело свою самодостатність, — виносить актор свій вердикт.

— Ну а йти в політику це молоде покоління готове?

— Якщо не вони, то я просто тоді ні в що не вірю, — емоційно відповідає Горбунов. — У мене надія тільки на молодих: цій країні потрібні 30-річні прокурори, судді, слідчі, ось як ця нова поліція. Я таких же прокурорів хочу, з нормальними людськими обличчями. Ви обличчя головного прокурора країни бачили ?! Я якось додому дещо напідпитку прийшов, увімкнув телевізор і подумав, що це взагалі Віктор Пшонка [генеральний прокурор України часів Віктора Януковича]. У чому між ними різниця?

Відпиваючи кави, актор зізнається, що для нього, як і для більшості українців, війна не закінчилася і не обмежилася тільки зоною АТО. Гірко і зло він нарікає на ситуацію в мирних містах, де очікувані після Майдану зміни не відбулися.

— Найстрашніше — що нічого ж не змінюється. Статус учасника АТО за липовими документами отримують якісь мерзотники з військових чинів, які жодного разу на передовій не бували. Біля мого будинку, поки йде війна, прокурор будує п'ятиповерховий замок, залазячи дахом на мою територію. У мене це в голові не вкладається, а у хлопця, який повернувся з-під Іловайська ?! Та він просто цілитися буде в цей дах з рушниці! — продовжує емоційний монолог Горбунов, відсуваючи чашку подалі. Зупинити його складно. Та й, напевно, не варто.

— Де ув’язнені члени Партії регіонів? Хоч один. Невже не можна довести, що крали? Хоча б десять чоловік ув’язніть, щоб країна хоч видихнула. Щоб хоч якесь почуття справедливості у людей з'явилося, хоч маленьке, але замість цього регіонали — знову на білбордах у всій країні. Як я це можу пояснити пацану без ноги в госпіталі?

Трохи заспокоюючись, Горбунов відзначає, що навряд чи йому одному такі думки приходять в голову, а держава, яка нічого не робить, сама винна в радикалізації та збільшенні агресії у суспільстві.

— Про що з вами розмовляють військові? — запитую я, щоб трохи зняти напругу.

Горбунов глибоко вдихає і на видиху раптово посміхається:

— Солдати пісні люблять слухати, як і всі молоді люди, — про любов, про дружбу, — відповідає актор. У репертуарі його групи Грусть пилота власних пісень практично немає, але багато авторської пісні минулих років, є і українські народні пісні.

— Нова українська військова пісня з'являється? Адже був болісний період, коли навіть пісню Олега Газманова Господа офицеры намагалися переробляти на український лад, — цікавлюся я.

— З'явився запит на сьогодення, а не на Газманова. Ось співали ми все життя Висоцького і Окуджаву, і раптом вони такого сенсу набули, якого і за старих часів не мали. Той-таки Цой, якого співали дворові хлопці 90-х, тепер до болю актуальний. Все справжнє сьогодні набуває нового сенсу, — чеканить актор.

А ось про майбутні перспективи в кіно Горбунов говорить обережно, пояснюючи, що взяв паузу. Окрім концертів групи, у нього ще два актуальних проекти — робота з режисером Юрієм Одиноким над моноспектаклем за п'єсою великого абсурдиста Семюеля Беккета Чекаючи на Ґодо, а також озвучування аудіоверсії книги Сергія Лойка Аеропорт. Повністю запис буде готовий наприкінці листопада.

— Ну а в планованому фільмі Кіборги ви б хотіли зніматися? — запитую я.

— Це дуже далекі плани, але я б такий фільм радше продюсував. Точно знаю, які режисери потрібні, переконаний, що багато ролей повинні зіграти реальні бійці, — відповідає Горбунов.

Відчувається, що часу в нього вже обмаль, і Олексій нетерпляче цікавиться:

— Послухайте, у вас там ще багато запитань?

— Тоді останнє, — заспокоюю я, — як ви вважаєте, чи можна зняти фільм про нинішню війну, який стане зрозумілий по обидві лінії фронту, тим жителям східних регіонів України, які сьогодні воюють на протилежному боці?

— Так, напевно, можна, але вже точно не зараз, — відповідає актор після паузи.

Тієї ж миті він починає розповідати, що сам родом з передмістя Луганська і намагається розуміти тамтешніх жителів. "Немає тут чорно-білої картинки, багато з них так само вийшли захищати свої будинки, своє місто за своїми поняттями, — говорить Горбунов. — Ми ж в інформаційному вакуумі живемо один з одним вже довгі роки — це біда".

Він продовжує говорити про те, яким буде цей найчесніший фільм про війну. Можливо, його вже зніме наступне покоління молодих режисерів, можливо, навіть режисер буде з Донецька, і може бути, він навіть буде об'єктивнішим, ніж режисер київський.

— І цей момент стане об'єднувальним для всіх нас, — продовжує мріяти Горбунов.
Відчувається, що на цю тему актор готовий говорити багато і довго, але за годину у нього концерт. Вже піднімаючись з-за столу, він продовжує говорити:

— Розумієте, мистецтво зараз дуже багато чого може зробити. Це політики у нас такі убогі, вони не розуміють сили кіно, музики, театру. Зараз час мистецтва, воно насправді може об'єднувати людей і давати хоч якусь надію, — каже Горбунов на прощання. Він струшує мені руку і швидким кроком виходить із залу.