"Я у них ворог номер один. За мою дружбу із добровольчою армією мене на російському сайті “Каратєль” назвали “спонсирующей карательные банды"" - Ада Роговцева

Напередодні Дня української армії відома актриса Ада Роговцева разом з дочкою - актрисою і режисером Катериною Степанковою і актором і режисером Ахтемом Сейтаблаєвим побувала практично на лінії вогню в Торецькому під Горлівкою, де виступила перед бійцями і місцевими жителями. Видання Цензор.нет взяло інтерв'ю у відомої актриси та волонтера, зазначають Патріоти України. Далі - мовою видання:

...Мы беседовали с актрисой по дороге на передовую. На следующий день после спектакля в Краматорске, практически не отдохнув, актриса, которой в следующем году исполнится 80 лет, села в микроавтобус, предоставленный командованием 81-й высокомобильной десантной бригады, и отправилась к бойцам как можно ближе к передовой. И не пожаловалась ни разу ни на тряску на разбитой дороге, ни на чересчур хорошо работающую печку, ни на холод, если ее выключали. Просто нужно было доехать к тем, кто ждет, кто сидит в окопах, кто защищает.

Это необычное интервью. Ада Николаевна отвечала на мои вопросы, подключая иногда к разговору дочь Катю и партнера по сцене Ахтема Сейтаблаева. Вместе они вспоминали свои предыдущие поездки к бойцам, цитировали беседы с ребятами, вспоминали смешные моменты. И переходили с украинского на русский и обратно. Эту легкость общения и владение всем нам понятными языками я постаралась передать.

А чтоб сразу пресечь попытки упреков, почему беседа велась не исключительно по-украински, процитирую отрывок из книги Ады Роговцевой "Свидетельство о жизни": "Я народилась у російськомовній родині і до вступу в інститут прожила в російськомовному оточенні. На щастя, я отримала міцне щеплення української мови та культури, оскільки моїми вчителями були народні артисти України П.Т.Сергієнко та П.М.Нятко, а також К.П.Степанков.

Моєю дипломною роботою була роль Мавки в “Лісовій пісні” Лесі Українки. Найперші свої роботи в кіно – “Кривавий світанок”, “Кінець Чирви-Козиря”, “Шельменко-денщик” – я робила в національному кінематографі і працювала з найвидатнішими акторами, гордістю українського мистецтва. І дорога моя стелилася до них – до театру імені Івана Франка. Але доля привела мене в російський театр, де ще існувала традиція вишуканої російської мови. Робота над чистою вимовою – так званий “російский режим” – привела до того, що аж в Росії не вірять, що я з України, а глядачі Пітера і Москви не можуть поділити між собою моє походження”.

“КАК ЖЕ БЕРЕЖНО НУЖНО ОТНОСИТЬСЯ К КАЖДОМУ ИЗ ТЕХ, КТО ВОЗВРАЩАЕТСЯ С ВОЙНЫ!”

Мама и дочь. Ада Роговцева и Катерина Степанкова. Несколько лет назад Катя стала еще и режиссером Народной артистки Украины. Она всегда рядом со своей знаменитой мамой. И на прошлой неделе, когда Ада Николаевна попала в реанимацию с воспалением легких, она оставалась вместе с ней в Днепре. "Десь я геть загубилась, – написала Катерина накануне Дня Святого Николая после событий на Светлодарской дуге. - Здорова – а живу в лікарні. Щаслива маминим одужанням – а за стіною тривають біди на кожнім ліжку. Свято входить – і родинне також, бо мама Миколаївна, дід народився 21 грудня... А шестеро хлопців не святкуватимуть, і родини їхні цю святкову ніч кричатимуть криком. Десь ми всі загубилися. Святий Миколаю!.. Моли Бога за нас!"

– Вы не раз ездили к бойцам добровольческой армии, которые не так давно получили государственные награды. Явно относитесь к ним по-особенному...

– Нельзя сказать, что я кого-то из наших ребят люблю больше, а кого-то меньше. Это как у мамы спрашивать, кого из двоих детей она любит больше. У меня нет разграничений. Они все меня удивляют. Помню, однажды зашла в казарму, рассчитанную человек на шестьдесят. А там разве что духами не пахло! Никакого мужского духа... Специально взяла и понюхала полотенце. Оно было чистым, свежим. И на каждой тумбочке была книжка!

Я понимаю весь ужас происходящего в нашей стране. Встречи, которые происходят в подразделениях, становятся для меня знаковыми. Как-то мы были у ребят больше суток, раззнакомились со многими, ели вместе, спали вместе. А я обратила внимание на парня, который побывал в плену. Он такой красивый, как Иисус Христос. Выстоял, не сломался. Его выкупили. И все время, пока мы общались со всеми, он был чуть-чуть в стороне. А мне ж интересно. Тем более ребята рассказали, что он, минометчик или пулеметчик, совершенно незаменим...

И я пристроилась к нему и спрашиваю: "Можно простить своего врага?" "Нет", – отвечает. "А что делать?" – "Резать!" Понимаешь, насколько другие люди способны уничтожить красоту. Самого лучшего человека можно изменить. Меня это потрясло. Вот сколько буду жить, столько буду помнить великую человеческую красоту, покой, исходящий от того бойца, и то, что он прошел. Нам никогда не понять ту меру унижения, которая ему выпала... Бабы они милосерднее, а вот мужики на передовой...

Там принцип смерть за смерть. Но они же все отвоюют и вернутся. И как же бережно нужно к каждому из них относиться. Пришел парень – и весь город работает на то, чтобы ему было хорошо, чтоб его никто не обидел. Ему много не надо. Главное – чтобы не унизили, ни его, ни его близких. Этим нужно заниматься, как лечением ребенка. Это то, что было в Америке после Вьетнама. Но там была мощная социальная защита и несмотря на это, многие из воевавших не могли приспособиться к мирной жизни. А у нас ничего этого нет.

– Отрывки из пьес, стихи - это тоже своеобразная реабилитация. Вы обращаете внимание на то, как реагируют на ваши выступления бойцы?

– Они золотые ребята. Каждый из них мне дорог. Если нет доброго слова, всеобъемлющей материнской любви, то зачем это делать? Мы когда впервые приехали в 8-й батальон Украинской добровольческой армии, его комбат Червень не хотел нас принимать.

– Вы не представляете, чего мне стоило договориться к ним попасть! – подключается к нашей беседе Катерина. – "На базі майже нікого немає, нащо воно треба?” – казав мені комбат.

– А коли ми вже прощались, – продолжает Ада Николаевна, – він подзвонив своїй мамі і передав мені слухавку.

– Да-да, Андрей как раз об этом моменте рассказывал в интервью, которое недавно вышло на Цензор.НЕТ.

– Мама, подожди, – снова включается Катерина. – Я сначала расскажу. Мама із Світланою Орліченко грають сцену із вистави на сходах. Сонце ліпить в очі. Обидві без гриму, без пудри. Піт тече, як сльози. І вони грають першу сцену, а я бачу, як хлопці дивляться, і розумію - треба другу сцену відразу показувати. А для неї немає реквізиту. Свєті потрібен був дрючок, камінь. Вона орієнтується і все це знаходить під ногами. А хлопці не розуміють, що взагалі відбувається. Червень стоїть ошелешений. І питає: “А що, так можна?І вони отак можуть?” Для нього це було свято.

– І заради цього вже треба їхати, – додає Ада Миколаївна.

– А хлопці також не розуміють: оце все зараз для них? В театрі ж що найголовніше? – продовжує Катерина. – Те, що все відбувається тут, перед глядачем. Для нас же поїздка саме в “Арату” – так ще називається підрозділ Червня – була незабутня тим, що ми приїхали на базу з водієм Володею Шелудьком. По дорозі ми спілкувалися, говорили. А за добу він загинув. Коли ми були на базі, дізналися, що в той день був день народження дівчинки з кухні. І коли Володя привіз нас в Маріуполь з “Арати”, ми винесли йому два розкішних букети, щоб він передав цій дівчинці. Говорили йому: “Ти будеш найкращим. Привезеш дівчинці такого букета, якого вона в житті не забуде”. І я назавжди запам'ятала, як чеше Володя до своєї машини, високий, красивий, і обертається до нас з оберемком тих троянд...

– А через добу його вже не було на цьому світі, – каже Ада Роговцева.

– Після загибелі Володі його мамі передали книжку, підписану Адою: “Ви щаслива жінка! У вас найкращий син”. Таке забути неможливо, - говорить Катерина.

– А Червень тобі не міг розказати те, що знаю тільки я, – після паузи продовжує Ада Миколаївна. – Він же не чув, що його мама мені казала. Я їй кажу: “От він стоїть коло мене, я його по голівці гладжу”. А вона мені так тихенько: “Іще погладь”... Заради цього і треба їхати до них.

За мою дружбу із добровольчою армією мене на російському сайті “Каратєль” назвали “спонсирующей карательные банды". Я у них ворог номер один.

– Як ви до цього ставитесь?

– Ніяк, – розсміялася Ада Миколаївна. – Це все поза мене. Я ж працювала в Росії 60 років!

– Але треба пояснити: ти там не жила, а їздила на зйомки. То “Мосфільм”, то кіностудія імені Горького, – говорить Катерина.

– Так, мене весь час запрошували в Росію. Театри, телебачення, кіно. А потім сталося те, що сталося. Коли вони стали розказувати, що українська нація вигадана, що наша мова штучна... І при цьому мені всі говорили: “Ты же наша!” Я відразу припиняла: “Стоп! Як це – ваша? Це що значить? А оті – мої – чиї?” І я бачу, що розумних зараз там малувато, бо всі прийняли точку зору, що ми бандери і падлюки. Катю, хто мені це розказував? А, згадала, розповсюджувач квитків. Він питає покупця: “Ви підете на виставу із Роговцевою?” А йому відповідають: “Нет, она Россию предала..." Це тут, в Україні, таке можна почути. А коли ми на День прапора у Маріуполі заспівали гімн після вистави, і весь зал співав, це було таке щастя!

– Мама сказала тихенько перше слово “Ще...”, а зал моментально підхопив, – додає Катерина.

– А в радіорубці сиділи якісь люди, і хтось із них спитав: “Ти уявляєш, скільки їй за це заплатили...” Що ти йому скажеш? І це ж також свої...

– А я в такі моменти згадую, як у 2015 році ми з Адою Миколаївною та Свєтою Орліченко відпрацьовуємо у 90-му батальйоні. Як тільки ми закінчили, зал піднявся і почав співати гімн. Тисяча людей! Там нікого не було в цивільному. Це неймовірно і незабутньо. Зал накрив сцену. В такі хвилини перехоплює дихання. Ми не одразу навіть здогадалися підтягнути до обличчя мікрофони, щоб співати у них...

“У 2014 РОЦІ МИ ЇХАЛИ НЕ ДО ВІЙСЬКОВИХ, А ДО МІСЦЕВИХ – ЧИТАТИ ЇМ УКРАЇНСЬКУ ПОЕЗІЮ”

– Адо Миколаївно, Ви багато втратили, порвавши з Росією?

– Та ти шо! Знаєш, скільки артисту в Росії платили? Зараз цифри я не знаю. Але скажу так: якщо за виставу в Росії я отримувала тисячу доларів, то тут 50... Різниця є? А зараз ще менше платять, часто працюємо безкоштовно. За знімальний день в кіно там платять три тисячі, а у нас 500 гривень – це у найкращому випадку.

– З кимось із колег залишилися зв'язки?

– Чуємо тільки тих публічних людей, чиї слова доходять до нас. Я сама нікому не дзвоню, щоб не підставляти. Там же все серйозно, прослуховують, слідкують.

– У мене в Росії є близькі друзі, дуже близькі, – додає Катя. – Але ми закрили тему відносин між країнами. Навіть якщо хотілось б щось обговорити, ми не робимо цього по телефону. Я не хочу знати їхніх думок, якщо їх буде знати ще хтось. Ви не уявляєте, наскільки ми в Україні вільні. Після першого Майдану стало відчутно, як стискається кільце, як починають демонстративно настроювати росіян проти українців.

– Когда вы первый раз поехали в зону АТО?

– Это Катька знает.

– Перед днем независимости 2014 года, – снова подключается Катерина. – Мы тогда были в Лисичанске, Краматорске, Артемовске, Северодонецке и Славянске. Це був перший день, коли закрили блокпости о восьмій вечора. А ми жили під Ізюмом і не встигли повернутися вчасно. Втулилися в темний блокпост. Хвилин десять прочекали... Прийшлося вертатися. Добре, в артемівському батальйоні взяли телефони, і бійці організували нам ночівлю.

Ми їхали не до війська, а до місцевих читати українську поезію. Говорили з людьми. В залах були вибиті шибки, бо міста тільки-тільки звільнили, ще не відбудували потрощені зали. Але були такі хто, не чуючи російської мови, вставали та уходили. А ми хитро робили. Ми читали російську поезію теж. Але потім, пізніше.

– До війни як в цьому регіоні сприймали ваші вистави?

– Це мої регіони. Я всі свої ролі тут зіграла, – відповідає Ада Миколаївна.

– А скільки концертів привозили сюди! – говорить Катя. – І з Хостікоєвим, і з Бенюком. Але з 1991 року весь час ми чули: “Вы прекрасно читаете украинскую поэзию, но зачем же нас украинизировать? Читайте в других городах, но нам – не надо".

– З Донецьком я посварилася дуже давно, – продовжує Роговцева. – Це було ще за життя В'ячеслава Чорновола – я дуже його поважала. Ще Рух був Рухом. І я виступала на донецькому телебаченні у прямому ефірі українською мовою. Телефонує хтось у студію і говорить суржиком: “Почему вы, русская артистка, говорите по-украински? Что это такое?" Я відповідаю: "Видишь ли, мой дорогой товарищ. Есть украинский язык и литература, есть русский язык и литература, а есть суржик. Яке ж ти маєш право відкривати рота, не знаючу ні одну з них? Або ту вивчи, або іншу. Тоді будеш мені заперечувати. Я не знаю китайську, японську мову, от і не перекручую їх. А якусь же треба знати”. Що після цього почалося! Всі газети написали – “Она идет против нас".

Але Бог так мене вів, що люди до мене ставляться дуже добре. І знають, що я не підлаштовуюсь, не смішу дурнуватими якимись анекдотами, не гружу політиканством. Моя професія, моя душа, моє життя – це люди. Борщ, каша, діти, тато, мама, сонце, земля... Прості, але дорогі людям речі. Воно всім – хорошим, поганим, дороге однаково. І у мене ніколи не було – дай Боже, доживу, і не буде – конфліктних ситуацій, досади на серці. Навіть коли з залу виходить три-чотири чоловіки, це нормально! Я дуже давно, може, років сорок назад, почала читати вірші Лесі Українки, Ліни Костенко. Добре пам'ятаю: після монологу, пісень кажу: а зараз почитаю українську поезію. І бачу: не хочуть вони цього чути. Але справжнє, щире затягує. І люди починають прислухатися, вслуховуватися. Я бережу записки з тих давніх виступів: “Дякую за Лесю”, “Дякую за Ліну”. Я до аудиторії, навіть до ворожої, не ставлюся ворожо. Бо в мене інша задача – щоб почули мою точку зору, щоб глядач усміхнувся, подумав... Це і мене затягує. І люди передають одне одному: я там був, таке чув...

– Ви ще й безстрашна жінка. Розумію, що військові не повезуть вас туди, де небезпечно, але ж ви зараз їдете майже на передову. І ніхто не знає, що може статися по дорозі...

– По-перше, Господь Бог знає те, чого ми не знаємо. У нас нещодавно загинув в Києві артист, коли пішов за хлібом. Переходив дорогу і його збила машина. А по-друге, тут люди живуть, воюють. Яке я маю право, коли мене кличуть, не поїхати? Можна знайти багато причин, щоб це не робити: вік, втомилася, мені не підходить така машина, мене трясе... Нє-є-є-є, – аж відвертається Ада Миколаївна. – Не можу сказати, що я не люблю комфорт.

Коли ми їдемо з комерційними спектаклями, то я останні роки після смерті чоловіка і особливо після смерті сина не можу знаходитися в купе з іншими людьми. Маю бути одна. Мені треба більше повітря. Оце найстрашніше, чого я прошу від організаторів. І переживаю, що вимагаю для себе кращого, ніж для інших артистів. Кожна людина повинна цінувати те, що має. Коли чую про якісь вимоги та примхи, відразу згадую долю і поведінку Лесі Українки.

Їй було десять років, коли у неї почався туберкульоз кісток. В 42 її не стало. Вона написала те, що написала, зробила те, що зробила. Коли вони з чоловіком Квіткою жили в Криму, кожний день збивали з молока ложку масла, бо у неї і у нього були сухоти, то треба було таке вживати. Наче – та, що там такого? А спробуйте руками збити ту грудочку? А інші побутові незручності у ті часи? Мої мама і баба пережили окупацію 41-го року.

Я знаю, що це таке – не мати дитині шматка хліба. Мама вимінювали, що могла, на сухарі, які приносила жебрачка. Їх випарювали, випалювали і годували нас, дітей. І це люди пройшли і вижили. Тому я вважаю так: якщо ти заробив, чи спадщину одержав, чи тобі повезло, чи знайшов, треба перехреститься і поділиться. І коли бачу по телебаченню світські теревені, хто з якою крокодиловою сумкою куди прийшов, чи які крокодилові туфлі вдягли, думаю: де вони живуть, в якому світі? Коли в мене з'являється лишня копійчина, я знаю, куди її віддать, а вони – куди її заховать.

И даже находясь в реанимации Ада Роговцева вела себя, согласно своим жизненным принципам. Несколько дней назад после общения с актрисой в реанимации Наталия Хазан написала в Фейсбуке:

"Ада Роговцева благодарит всех за поддержку. Спасибо за вопросы "чем помочь и что надо" - действительно, все есть. Она просит вместо цветов, которые присылают ей в больницу, лучше купите лекарства раненым ребятам в той же больнице Мечникова. Она о них очень переживает, ей это важно. Спасибо".

– О, ми балакали-балакали – та й доїхали, – зауважила Ада Миколаївна, побачивши табличку “Торецьк” на в'їзді у місто. І відразу переключилась на природу: – Дивись, яка горобина червона, зима таки буде холодна!

В невеличкому залі місцевої поліклініки, куди зібралися бійці різних підрозділів, що несуть тут службу, та медперсонал, Ада Миколаївна сказала такі слова:

– Військові, яких я тут бачу, не знають лінощів, жадоби, а добре розуміють, що таке милосердя. З зайвим, якщо його багато, загубишся сам. Я чесно відпрацювала все своє життя, але нічого не заробила. Хоча ні! Заробила право стояти перед вами. Право дивитися вам в очі відкрито, спокійно, з великою любов'ю і ніжністю.

Трошки пізніше в той же день, приймаючи квіти від десантників, до яких група акторів та музикантів також приїхала з виступом, Ада Миколаївна жартувала: “Мене часто питають, чому я їжджу на війну, до хлопців, що воюють. Відповідаю: “А где меня, старушку, еще будут целовать и обнимать молодые ребята?"