"Я відчував себе якимось мусульманином, проти якого відкрили хресний хід": Спецпризначенець з Луганська розповів про війну на передовій і в рідному місті

Патріоти України наводять інтерв'ю з одним із спецпризначенців МВС України в Луганській області з посиланням на Depo.UA (автора - Тетяна Більська). Коли Віталія Резнікова оголосили в розшук у рідному Луганську, йому запам’ятався останній коментар від донбаського співвітчизника: "На сцені жарти жартував, а зараз з автоматом у руках людей убиває".

Він спецпризначенець штурмового підрозділу МВС України у Луганській області. Раніше йому довелося у складі батальйону «Львів» звільняти місто Лисичанськ та побувати у розвід-взводі на базі добровольчого батальйону «Луганськ-1». Постійно ризикуючи власним життям, він несе свою службу. До Віталія Резнікова війна постукала у двері власної домівки. Юному бійцеві довелося взяти до рук зброю, ледь понюхавши пороху на міліцейській службі, якій передувало навчання в Академії внутрішніх справ у Луганську, чемпіонство України з кікбоксінгу і дозвілля у команді КВК. А ще Віталій Резніков свідок подій захоплення місцевої влади бойовиками у 2014 році.

- З яких подій все почалося для Вас?

- У лютому я випустився з університету, місяць пропрацював у кримінальному розшуку в міському управлінні міліції. А вже у березні вийшли мітингарі і нас зібрали у будівлі СБУ. На той момент все було тільки у зародку і не було повного розуміння ситуації. Згодом, коли було захоплено СБУ, прислали 80-у аеромобільну бригаду у Луганський аеропорт, нас (ред..працівників міліції) почали ставити на блокпости. Тоді нам пояснили, що є армія, але з якою метою вона приїхала - не зрозуміло. Сказали, що наше завдання стояти між мітингарями і військовими, щоб уникнути конфлікту. Вже на тому етапі були зрозумілими настрої моїх колег – хто на чий бік стане. Більше всього тривожили ті, хто мовчали, адже від них можна було чекати чого завгодно. Було кілька спроб штурму аеропорту. Приїжджали на блокпост автобуси – вивантажували бандитів (на той час їх не називали ополченцями чи сепаратистами, це були бандити). Найперше їхньою метою було захоплення не стратегічних об’єктів, а саме зброї. А в будівлі СБУ на той час був великий склад зброї. Не знаю усіх деталей, але точно до штурму у бойовиків вже була озброєна маленька армія. У Луганську, коли я заступав на чергування, можна було спостерігати, як до банку під’їжджає авто, з якого виходять бандити, озброєні до зубів, забирають всі гроші і спокійно виходять. 50 % співробітників сприймали їх як Зорро, що робить добрі справи. Коли я повідомляв про це у чергову частину і запитував, що мені робити (адже я був озброєний, але один, а їх п’ятеро і за всіма правилами я не мав права встрявати у сутичку) мені говорили - спостерігати. Ніхто нічого не робив – хтось боявся, хтось підтримував.. Панувало справжнє Чикаго.

- Ви відразу зрозуміли для себе на чиєму Ви боці?

- Для мене все, що відбувалося було абсурдним і незрозумілим. Усі чотири роки в академії мені прищеплювали норми права, закону, а влаштувавшись на роботу - видали пістолет, який доводилося носити по-бандитськи, заховавши під сорочкою на спині, а магазини ховати у шкарпетках. Елементарно за рогом тебе могли роззброїти, тому що на початку велося велике полювання за зброєю.

- Пригадуєте випадки прямої підтримки сепаратистів Вашими колишніми колегами?

- Розповім історію для розуміння. Зі штраф-майданчиків викрадали машини. На той час дійшла до нас інформація, що це скоює угрупування бандитів ватажка "Бєса". На місце події ми виїхали втрьох – я, мій наставник Антон Потурайко, який зараз заступник начальника поліції у Рубіжному, і Сергій Ковальов, який зараз воює на боці "ЛНР" і навіть брав участь у боях за Дебальцеве на боці "ополченців". Саме він телефонував у захоплене СБУ. Можна розмовляти ввічливо, а можна так, як він – улесливо. Він відрекомендувався і каже: "Надійшла інформація, напевно, помилкова, про те, що мирні мітингарі "ЛНР" викрадають автомобілі зі штраф-майданчиків. Я сам цьому не вірю, але передзвонив пересвідчитися. Можливо це роблять провокатори." Почуте нас просто шокувало. На штраф-майданчику, коли ми прибули, дійсно були "ЛНР-ці" з автоматами. Той самий Ковальов у той момент вчинив правильно, як співробітник української міліції. Не зважаючи на свою точку зору. Адже він був на нашому боці. Я особисто ще тоді думав, що ми можемо впоратися з ними. Але оцінивши власні сили, наше озброєння – у мене короткий автомат і вісімнадцять патронів до нього, пістолета тоді не було. У моїх напарників було по пістолету і по два магазини. Тобто вступати у контакт із супротивником, рівним за чисельністю, але озброєним набагато краще, ще й у бронежилетах сенсу не було. Проти гранати з ножем не підеш. На підкріплення викликали луганський "Беркут", який приїхав і просто привітався з бандитами. А коли штурмували наше управління, вийшли бабусі з іконами, хрестами, поряд з ними вже витав дух радянської влади. Я відчував себе якимось мусульманином, проти якого відкрили хресний хід.

- Російські солдати з перших днів з’явилися у Луганську?

- Відразу можна було відрізнити звичайних активістів від професіоналів. Під час штурму нашого управління міліції приїхали на фольцвагенах невідомі у чорному. Зараз я чітко розумію, що це були спеціалісти. Кожен знав своє завдання, зайняв свій сектор. Були розподілені ролі: снайпер, кулеметник, навідник… Вони приїхали з конкретною метою нас знищити – тих, хто хотів чинити опір. Тоді нам реально допомогли якісь вищі сили. Почалася злива. Оскільки управління розташовується в низовині - води набралося майже по коліна і нападники відійшли. Ми скористалися тим проміжком часу, і вивезли важливі документи, екіпіровку, зброю. Хоча згодом всі речі все одно були знайдені і відібрані "ополченцями".

І у цій ситуації і ЗСУ, і міліція зрозуміли свою неспроможність працювати в екстрених ситуаціях. Скільки Україна незалежна, збройні сили грабували і знищували. Вже тоді відчувся брак підготовки, навичок і досвіду. Навіть коли я навчався в академії, мої однокурсники робили акцент на вивченні кримінального та адміністративного права, а пари з бойової і спецпідготовки прогулювали. Мене цікавило все. Напевно, це і відіграло роль у подальшому житті.

- Я знаю, що були випадки дуже жорстоких розправ над тими, хто висловлював свою проукраїнську позицію. Як ставилися до Вас?

- Взагалі я ж був у рідному місті. Тому після роботи повертався додому, приносив продукти нашим хлопцям. Це помітили співробітники, які зараз працюють «по той бік» і почалося цькування – «фашист», «бандера». Доводилося словесно відбиватися. Тоді мене одразу і охрестили. Були обшуки у мене вдома. Я заховав бронежилет, свою табельну зброю на другому поверсі, у стіні, де була таємна кімната, про існування якої знав тільки я і мій батько. Вони прийшли і перевернули будинок догори дригом. У стіні просто вирізали вхід до цієї кімнатки і все винесли. Настільки суперечлива ситуація тоді виникла, що я не знаю, хто завдав більшої шкоди – мої знайомі, друзі чи "ополченці". Тому що слідом за ними до нашого дому ввійшли друзі, які казали, що ми більше не повернемося і нам нічого не знадобиться.

- Де зараз Ваші рідні?

- Після цих подій мене оголосили в розшук і охрестили особливо небезпечним злочинцем "Правого сектору". Оголошення розмістили в газеті і навіть обіцяли нагороду. У мого батька, теж правоохоронця з 40-річним досвідом, залишися зв’язки там. Його попередив колега, що за ними збираються прийти і нам потрібно тікати з міста. Багатьох батьків чи рідних моїх колег брали у полон і вимагали викуп або особисту явку. Тому мої батьки змушені були виїхати. І до цього часу не мають постійного дому і переїжджають з місця на місце.

- Доводилося стикатися на полі бою зі знайомими, друзями, які воюють на боці терористів?

- Я навіть не можу описати те почуття, яке оселилося у моєму серці з початком війни. Я з цими людьми приймав присягу, спілкувався з друзями у цивільному житті. З товаришів дитинства тільки один Фелікс Нетесов пішов служити за Україну. Зараз він у батальйоні "Азов". Коли ми зустрічаємося, то розуміємо наскільки нас змінила війна – хоча для нас це і спільна тема. У травні 2014 у соцмережі спілкувався з товаришем, який зараз на ворожому боці. Він звичайно не зізнався, що воює за "ЛНР", але пізніше я побачив його світлини. Єдина людина, з ким я залишився у нормальних стосунках - однокурсник з академії. Якось списувалися з ним, тоді я ще намагався достукатися і пояснити, що рішення піти воювати за "ЛНР" стане його Рубіконом і назад дороги не буде. Рано чи пізно війна закінчиться і я йому пообіцяв, що саме до нього збережу людське ставлення, він відповів тим самим. Багато хто бажав смерті, є такий сайт трибунал, де мене виставили карателем Луганської області і обіцяли знищити всю мою сім’ю. Моя рідна сестра назвала мене фашистом. Це дуже непроста тема. Брата чоловіка моєї сестри вбили під Краснодоном. Звичайно не я у нього стріляв і мене там не було, але сім’я моєї сестри вже бачить у мені ворога.

Питання миру не повинно обговорюватися. Заяви політиків просто добивають. Як може говорити Савченко про будь-які вибачення? Мені сподобалося, як хтось сказав, що вибачатися потрібно перед людьми. Там я людей не бачу. Думка, що миру не буде може видатися жахливою. Зайдемо ми в окуповані міста, а що далі? Нас ненавидить там навіть маленька дитина, батько якої загинув у боях за "Новоросію"… і ця ненависть триватиме все життя. Це те саме, що було в Афганістані, коли туди прийшов радянський солдат. Така сама історія буде і у Луганську. Ми зможемо перемогти тільки війною. Ми ніколи одне одного не пробачимо. Це неможливо.

Змоделюємо ситуацію: Україна виграла війну і зайшла на окуповані території. Як на це відреагує місцеве мирне населення, яке у більшості підтримує бойовиків?
Вже є наочні приклади міст, які ми очистили від сепаратистів. Лисичанськ, Рубіжне, Северодонецьк. Коли ми вперше заходили у Лисичанськ, Северодонецьк, там були страшні бої, зачистки, постійна стрільба. Через кілька місяців, коли почали відбудовувати міста, місцеві вже підтримували українську владу. Зараз там і проукраїнські мітинги, і національні свята відзначають. Ще у 2013 в Луганськ приїздив Океан Ельзи і масово всі веселилися під музику цього гурту, а потім раптом щось замкнуло, у свідомості людей щось змінилося. Я розповім як буде: люди перефарбуються, як зробили це для підтримки Росії. Вони не мають внутрішнього стрижня. Ми повинні повернутися туди і дати людям зрозуміти, що вони помилилися. Через зростання цін, небезпеку, вони вже відчувають різницю. Багато що залежить і від нашого законодавства. У нас зараз теж безлад. Ув’язнюють учасників АТО, ополченців амністують. Мені це незрозуміло і дуже образливо. Свого часу у Лисичанську було затримано дуже багато бойовиків. А зараз можна йти містом і зустрічати тих, кого навіть я особисто затримував.

- Я знаю, що Ви брали участь у спільних навчаннях з іноземцями. Чим відрізняється наш спецпризначенець від ізраїльського чи грузинського, наприклад?

Коли почалися перші дні війни, ніхто воювати не умів. Були одиниці, які мали спеціальну підготовку, але навіть вони не мали бойового досвіду. Розуміння що і до чого було тільки у тих, хто побував у спеціальних миротворчих місіях чи у ветеранів Афганістану. Все доводилося вивчати находу. Чому зараз судять хлопців-АТОшників? Наприклад, за вбивство ополченця, якого на полі бою зловили і почали допитувати, щоб отримати інформацію. Запитали до смерті…За це зараз судять. Як можна судити його (ред. бійця) за вбивство, якщо він не розумів і ніхто його не навчив воювати. Людину просто відправили вперед. Ти стріляєш, у тебе стріляють, а по боках ще й артилерія б’є. По-перше, піти на війну – це ще не означає бути готовим воювати. Ніхто не був готовий, ніхто не розумів і не умів. А зараз за це ще й судять. Я пам’ятаю, коли мене відправляли на штурм Лисичанська з батальйоном "Львів", доводилося просто робити те, що підказувала інтуїція. Як тигр, який вперше вбиває лань, все на рівні інстинктів. Ти робиш все для того, щоб елементарно вижити. Пощастило – вижив.

Коли приїхали іноземці, ми були у місті Щастя і дуже скептично поставилися до цієї співпраці. Солдат, який воював в Африці, де зовсім інша специфіка ведення бою, чому він може навчити? А як виявилося - там дійсно справжні професіонали. Навчання тривали шістдесят днів і кожного дня це були довгі тренування з максимальною кількістю відстрілів боєкомплектів. Удень солдат міг відстрілювати до тисячі патронів у різноманітних вправах. Раніше стрільби зводилися до стоячи, лежачи, сидячи, а тут нас вчили стріляти у русі, прикривати товариша, працювати у групі. Нас дійсно навчили воювати за «натівськими» стандартами. Навіть сказати чим відрізняється наша підготовка від їхньої буде неправильно, тому що у нас немає жодного рівня. Вони пояснювали все. Найбільш скептично ми дивилися на грузинів, а вони виявилися ще ті воїни. Їх навчали за програмою НАТО і вони мають досвід з Грузинської кампанії, з Чечні. Наприклад, Давід Макішвілі, який зараз працює в охороні Саакашвілі, і Мамука Абашидзе, котрий тренує одеських спецпризначенців - просто боги війни, по-іншому їх не назвеш. У нас в армії процвітає совдеп.

«Натівських» солдат першою справою вчать воювати, а на другому плані вже організаційні моменти служби. У нас все навпаки. Потрібно ходити стройовим кроком, копати траншеї, але не воювати. Про забезпечення я взагалі мовчу. Хоча будь-який керівник вам скаже, що в армії є майже все і я з ним погоджуся. Але яка якість цього забезпечення? Форма «пікселька» жахлива, вона не підходить по клімату, швидко затирається, парка і непрактична. Розвантажувальні системи і бронежилети теж. Під час бойових дій ти постійно повинен здійснювати певні рухи, а з цих бронежилетів просто може все повипадати і доведеться під кулями збирати магазини. Зараз ще більш-менш. А на початку війни все доводилося діставати за свої гроші і через волонтерів. Коли розмовляли з ізраїльтянами, якраз нам видали коліматори (ред. оптичні прилади з напівдзеркальним склом, що дозволяють користувачеві бачити прицільну цятку або будь-яке інше прицільне зображення накладене на поле зору) І ми їх запитали, чи вони хороші. Вони посміялися, ми тоді ще не зрозуміли чому. А потім кажуть: «Ось у цьому і проблема у вашій країні. Коли нам щось видають в Ізраїлі, то ми точно знаємо, що це найкраще». У моєму МВС підрозділі ситуація трохи ліпша. Раніше у 2014 році добровольчі батальйони були кращими по забезпеченню. Старалися і форму, і зброю нормальну шукати. Зараз наш підрозділ отримує зброю із вінницького заводу «Форт» - гвинтівки, пістолети. Загалом непогано.

- Багато експертів говорять про те, що в українській армії дуже погано налагоджена комунікація між командирами і підлеглими. Чи доводилося Вам стикатися з такими ситуаціями?

Особисто у моєму підрозділі немає якихось конфліктів. Є начальник, який віддає команди. У будь-якому підрозділі спецназу кожен одне одному брат і кращий друг, тому що виконуються найскладніші операції і люди повинні довіряти одне одному. У нас на рівні підрозділу конфлікти трапляються вкрай рідко і те просто через втому. А конкретно взаємодія підрозділів і організація кульгає. Зараз Штаб АТО вже набагато серйозніше ставиться до цього. Коли планується операція, викликають кожного командира, проводиться нарада. Командири приїздять, консультують особовий склад і беруться спільно до роботи. Зараз вже злагоджена система. Прецеденти все одно трапляються, але не так як раніше. З нами трапилася така історія: під Первомайском є селище Золоте, воно суміжне, ніби наше, але небезпечне. І нам надходить інформація, що йде колона бронетехніки. Ми їдемо туди, робимо засаду, щоб зустріти. Вночі просуваємося до них і бачимо, що на машинах намальовані тризуби. З хлопцями тоді ще подумали: «Якщо і сєпари, то думка хороша». І вже згодом почули львівський говір, (а його із жодним іншим не сплутаєш!) До речі, ми домовлялися з хлопцями - якщо йдеш вночі чи заблукав, то говори російською з чітким московським акцентом, так хоча б відразу не будуть стріляти у тебе. А львів’яни у цей момент уважно слухали, а потім видали: «Курва, будемо мовчати».

- Є місцеві, які зацікавлені у співпраці з українською армією?

Був майор у відставці, розвідник у селищі Кримське, який давав інформацію. Але вийшла така ситуація, коли за його даними ми затримали ополченців, які поверталися додому. Один із них побачив його, коли той з нами розмовляв. Там було дуже багато підрозділів і ми зрозуміли, що його впізнали. Тому його інформацію засекретили і цього чоловіка хотіли вивезти у Лисичанськ, але, на жаль, не встигли і бойовики його розстріляли.

Люди бояться щось говорити . Взагалі для розуміння ситуації потрібно сюди приїхати і прожити тут, хоча б кілька днів. Є громадськість, організації, громадянський корпус «Азов», молодняк, які намагаються якось працювати з місцевими. Але їх нічого не навчило. До цього часу є багато прибічників сепаратистських республік. Тобі можуть усміхнутися, коли ти йдеш у формі і за тобою відчувають силу, але ти розумієш, що тебе все одно ненавидять, адже для них ми загарбники. Кожен четвертий-п’ятий такий мешканець, коли почує щось про українського військового буде думати, що він мерзотник і загарбник. Вони нас так бачать.

Ми проводимо пошукову роботу. Повністю прочищаємо сіру зону. Іноді буває, що у цей момент починають стріляти бойовики, а наші дають вогонь у відповідь. Ми виходить між двома обстрілами. Ховаєшся і не знаєш, що прилетить і вб’є тебе. Перечекав і далі йдеш перевіряти. Проходиш вулицями, а там люди живуть. Кожен щодня у пеклі - і старі, і діти. Їм вже все одно хто буде, тільки б не стріляли. Їх не тішитимуть ні прапори, ні гуманітарна допомога, нам потрібно пересунути лінію фронту, щоб люди були за нашими спинами. Нехай вже стріляють по нас. Вся ідея в цьому. Ми воюємо з цими орками, бандитами, щоб не страждали мирні мешканці.