Катували, але винним себе не визнав: Історія розстріляного чекістами старшини армії УНР (фото)

П’ять років у сталінських концтабрах провів сотник УГА і старшина армії УНР Іван Сіяк. Життя його, разом із понад тисячею інших в’язнів, обірвала куля НКВДиста у карельському урочищі Сандармох. Через понад півстоліття розсекречену архівну справу взяв до рук його правнук і повний тезка ­– журналіст Іван Сіяк. У його родині історію прадіда ­– адвоката і активного борця за свободу – переповідали як сімейну легенду. Патріоти України пропонують вам прочитати статтю про життя та трагічну смерть Героя, яка була оприлюднена на сайті "Радіо Свобода".

Названий на честь прадіда журналіст Іван Сіяк з дитинства слухав розповіді про бурхливе і трагічне життя свого предка, адже ці історії передавалися у його родині із покоління у покоління. «Знав, що він вчився у Віденському університеті, що був доктором права. Знав, що керував повстанським загоном, який зазнав поразки, і він потрапив у полон до більшовиків й ніби перейшов на їхній бік, – пригадує Іван. – За сімейною легендою, якій я не знайшов підтвердження, він зустрічався з Леніним, який дав йому рекомендацію до більшовицької партії. Потім він у Києві працював директором Інституту лінгвістичної освіти, пізніше був арештований і розстріляний».

Цікавість Сіяка-молодшого до біографії свого прадіда отримала новий поштовх з відкриттям архівів КДБ. Працюючи у них з розсекреченими матеріалами, йому вдалося не лише підтвердити правдивість тих даних, які він вже знав, та деталізувати їх, але й дізнатися нові факти біографії представника свого роду.

«Бажання звернутися до архіву як приватна особа з’явилося одразу, щойно я дізнався, що є така можливість. Але насправді це було журналістське розслідування. За власною ініціативою я би теж розпочав пошук, але, можливо, згодом, можливо, це було б трішки повільніше», – пояснює Іван.

На його думку, саме журналістський запит до архіву СБУ прискорив пошук документів. Сіяку відповіли через кілька днів після надсилання запиту, максимальний терміні відповіді – до місяця.

Отримання доступу до справи свого прадіда для чоловіка стало, як він сам зізнається, емоційною подією: «Враження сильне, бо це – трагічна історія. Ти бачиш документи про його загибель в деталях, ти бачиш, чому це сталося, завдяки кому».

Від арешту до вироку: кілька місяців «одиночки» без сну впроголодь

Видана справа складалася з трьох частин: матеріалів слідства; матеріалів спостереження у Соловецькому таборі (рапорти «оперів» і «стукачів») та документів щодо реабілітації.

Із них Іван Сіяк дізнався, що його прадід потрапив під так звану «справу Української військової організації», учасників якої звинувачували у підготовці збройного повалення радянської влади. Серед тих, хто проходив по цій справі, був, зокрема, і Остап Вишня, а усього було заарештовано 148 осіб.

«Це були люди, які колись воювали в УГА (Українській галицькій армії – ред.), українська інтелігенція. Широке поле української еліти: вчені, творчі люди, колишні військові», – резюмує журналіст.

У матеріалах справи Іван Сіяк прочитав, що його прадіда звинуватили, зокрема, у тому, що він складав такі програми з вивчення інших мов, які «заважали пролетарській молоді оволодівати іноземними мовами», що «пропагував давню історію України, козаччину», ну і, власне, брав участь у контрреволюційній організації та підготовці повстання».

Засудили ж Івана Сіяка-старшого за «належність до керівництва УВО (Української військової організації – ред.), контрреволюційну роботу, шпіонаж на користь поляків»:

«Улітку 1919 року Сіяк підтримував петлюрівський уряд, а після розпаду петлюрівського уряду Сіяк зі своїм загоном попрямував до України, долучившись до повстанських українських к. р. (контрреволюційних – ред.) сил, які вели підпільну партизанську боротьбу з Червоною армією. Цю роботу Сіяк здійснював, маючи завдання від ЦК УСДП організувати повстанськість на, можливо, більш широкій основі.

У 1920 році Сіяк уникнув розстрілу, вступає з к.р. ціллю до Комуністичної партії, проводить руйнівну роботу в період польсько-радянської війни. Будучи в Україні у період 1920–1921 років, Сіяк був одним з перших організаторів Української військової організації....

...у 1930 році Сіяк переїхав до Києва для посилення контрреволюційної повстанської роботи на Правобережжі, увійшов до Київського обласного центру УВО, керував контрреволюційною роботою УВО на Правобережжі і одночасно вів к.р. роботу в лінгвістичному інституті, директором якого він був, вербуючи к.р. кадри серед студенства».

Винним себе не визнав

Правнука Івана Сіяка дуже вразило і те, що, попри катування та нелюдські умови утримання, його прадід так і не дав свідчень проти себе. У обвинувальному висновку зазначено, що Іван Сіяк «винним себе не визнав».

«Він був тією рідкісною людиною у 1930-ті роки, яка звинувачувалась у контрреволюційній діяльності й потрапила до НКВС, але не дала покази проти себе. Там у справі відображено, що він потім у таборі розповідав, що його кілька місяців тримали у «кам’яному мішку», не давали спати, обмежували в їжі. Тут зіграло роль, те, що через свою діяльність дід побував раніше і у Австро-Угорській в’язниці, кілька разів його водили на розстріл під час визвольної війни. Вочевидь, це був не слабкий чоловік. Він не дав покази на себе. І мені, чомусь, дізнатися про це було приємно», – ділиться враженнями Сіяк-молодший.

Івана дуже вразило, що його прадід витримав кілька місяців перебування у одиночній камері у холодну пору року майже без одягу, з обмеженнями у сні та їжі. Трагізм ситуації був ще глибшим, оскільки, як встановив журналіст під час роботи зі справою, покази на Івана Сіяка давали як його студенти, так і його рідний брат.

У матеріалах справи є ці свідчення:

Зокрема, Микола Сіяк повідомив: «Викладав українську мову, орієнтуючись виключно на буржуазно-націоналістичну літературу», намагаючись «прививати молоді традиції старого українського козацтва, збуджуючи тим самим любов до Самостійної України».

Австрійська тюрма – «салон» проти ГУЛАГу

1 жовтня 1933 року Іван Сіяк отримав 10 років ув’язнення у «політізоляторі» (у таборі для політичних засуджених – ред.). «Речових доказів у справі» не було.

Відбував покарання у таборі «Свір» (Лодєйне Поле) і на Соловках. Там, зі слів правнука, займався статистичним обліком праці табірних в’язнів, але, як свідчать матеріали справи, ці обов’язки саботував.

Поруч з ним, за усталеною практикою сталінських концтаборів, працювали і так звані «стукачі». З їхніх свідчень і складається другий том справи. Зокрема, у них мовиться про те, що Сіяк розповідав, як спав сім місяців у одному спідньому на цементній підлозі, а його за цей час тримання в одиночній камері ні разу не допитали («просто дискутували політичні моменти»).

Ось так цитують «стукачі» НКВС слова Івана Сяка у документах справи:

«Із 6-ї години ранку до 11-ї вечора спати не можна, а з 11-ї години ночі викликають на допит і до 5-6-ї ранку тримають на допиті, а потім день знову спати не можна, так і перетворюєшся на автомат».

«За час перебування у таборі систематично висловлював невдоволення покаранням і проведенням слідства, розповідаючи міркування про жахіття в тюрмах УССР, наводячи різницю між тюрмами за кордоном, які називав «салонами»…

У розмовах з ув’язненими обережний і намагається конспіруватися. У таборі намагався встановити зв’язки з репресованими членами УВО, котрі перебували у ньому.

Вимагає пропрацювання по зв’язках».

Табірний бунтар. Розстріл

Розсекречені архівні документи також свідчать, що керівництво табору визначало Івана Сіяка неблагонадійним та здатним чинити спротив:

«Висловлює невдоволення внутрішньотабірним режимом, вважаючи, що в таборах існує політика насилля і що існує примусова праця, усіляко дискредитує виправно-трудову політику.

в/к Сіяк висловлюється про неможливість колективізації в національних республіках і як результат він навів Україну, де відбувається голод і масове вимирання людей. Голодні ті, хто за царя був ситим».

Івана Сіяка, як і його брата, який давав у його справі свідчення, розстріляли 3 листопада 1937 року в карельському урочищі Сандармох.

Того дня за вироками позасудових органів СРСР пострілом у потилицю убили 134 в’язні Соловецького табору особливого призначення, які у «розстрільних списках» називались «українськими буржуазними націоналістами». Серед них були діячі української культури, науки, військові, а також священнослужителі.

У пошуках правди

Іван Сіяк-молодший радіє, що відновив історичну справедливість бодай у тому, що дізнався правду про трагічну долю свого прадіда.

«Те, що я побачив в архіві СБУ, повністю описує його останні роки. Зрозуміло, що сталося, як сталося, як він загинув», – стверджує журналіст.

Сіяк каже, що тепер хоче далі досліджувати історію свого роду, оскільки майже нічого не знає про батьків свого прадіда. Є тільки неперевірена інформація про те, що батько Івана Сіяка-старшого ніби був директором Львівської гімназії.