Хіти тижня. "Все, за що українці платять шалені гроші, можна зробити самому. Згаданий бізнес тримається винятково на страху, ліні і невігластві клієнтів", - журналіст про свій досвід інтеграції у Польщі

"Я поступово, крок за кроком інтегруюся у польське суспільство, живучи у Варшаві, та продовжую розповіді про проблеми, які доводиться вирішувати по дорозі і шляхи їх вирішення. Спочатку коротко про головне: усе, за що українці платять шалені гроші – віза, запрошення на роботу, оформлення карти побиту, пошук роботи у Польщі – можна зробити самому. Згаданий бізнес тримається винятково на страху, ліні і невігластві клієнтів. Тепер докладніше", - пише Олександр Івахнюк у статті для Української правди, передають Патріоти України, та продовжує:

"Перший страх – отримання візи. Усі, хто до мене звертався з проханням допомогти з отриманням робочої візи, не хотіли навіть на сайт консульства зайти, будучи впевненими, що вони у тому не розберуться і краще заплатити. Платять за те, що можна отримати безкоштовно. Маю на увазі робоче запрошення, oswiadczenie польською.

Алгоритм такий – шукаєш на сайті оголошень про роботу потрібну вакансію, домовляєшся з роботодавцем. Чимало з них говорять англійською або російською. Чимало українців знають польську. Як не знають – можна вивчити за пару місяців, з мого досвіду; упевнений, що усі так можуть.

Далі роботодавець, якщо ви йому справді потрібні – а таки потрібні, вакансій море, – сам заповнить вам папери на сайті місцевої служби зайнятості. Або ж ви з території України можете заповнити цей документ самостійно, а працедавець тільки віднесе його в уряд і зареєструє впродовж тижня та надішле вам.

Зрештою, це може зробити хтось з ваших знайомих, отримавши від працедавця, зацікавленого у вас, доручення. Бланк теж є на сайті служби зайнятості. Польською цей документ називається Upoważnienie, і його можна знайти на вищевказаним лінком внизу сторінки.

У службі зайнятості вам все зроблять за тиждень. Потім цей документ автобусом або потягом або через знайомих передається в Україну і подається разом з іншими документами у візовий центр.

Окрім уже згаданого запрошення від роботодавця, яке у польській службі зайнятості робиться безкоштовно, потрібно ще заповнити анкету. Це абсолютно нескладно.

Є віртуальний бланк, який допомагає заповнити все правильно. Фотографії, ксерокопії документів можна зробити безпосередньо у будівлі візового центру на вулиці Фрунзе, 60, у Києві. Така ж сама історія з візовими центрами по регіонах.

Трохи складна процедура оплати послуг візового центру і реєстрації, але з іншого боку, ця складність зменшує чергу. Це, зокрема, стосується Києва.

Отже, щоб зареєструватися для подачі документів у візовому центрі у Києві, потрібно спочатку заплатити за послуги – це нині десь під 400 гривень – в одному з двох банків, назви яких не вказуватиму, бо це не рекламний текст. Інформація є у відкритих джерелах.

Платити за послуги візового центру потрібно тільки у тому регіоні, де людина зареєстрована і де вона подаватиме документи. Наприклад, львів'янин у Києві не заплатить і документи не подасть.

Отримавши квитанцію, реєструємося на сайті візового центру і в указаний день несемо документи на вказаний час. Усі згадані дії людина може зробити сама. За них, окрім плати за послуги візового центру і за передачу запрошення з Польщі в Україну, платити не треба. А українці платять.

Точно знаю від українців, які працюють поряд зі мною у Варшаві, що в Херсоні робоче запрошення коштує 160 доларів, у Харкові доходить до 250. У Сумах за 250 доларів зроблять усі документи, і ці гроші потім треба буде відробити у Польщі, працюючи у шкідливих умовах у респіратор. У Києві різні ціни: від 700 гривень за робоче запрошення сумнівної якості без вакансії, до 200 євро за запрошення, яке "продзвонюється". Тобто, якщо прикордонник вирішить перевірити інформацію і зателефонує за номером вказаним у запрошенні – йому дадуть відповідь, що дійсно чекають таку людину. Хоча, насправді, і не чекають...

Це все я особисто дізнався, пройшовши увесь шлях, як невіглас. Тобто, я заплатив за робоче запрошення на фірму, де мене не чекали, переїхав через кордон, і тут уже, знайшовши реальну роботу, переконав працедавця, щоб підписав мені запрошення, яке я самостійно відніс в уженд праці і зареєстрував.

На жаль, більшість українців цими документальними питаннями не переймаються і хапаються за все це тільки тоді, коли вже опиняються у поліції через прострочену візу або затримання на місці нелегальної роботи та депортацію.

Скажу більше, чимало українських журналістів не знають про те, що їм журналістську шенгенську візу можуть відкрити безкоштовно. Документи на цю візу діючий журналіст може зібрати за півдня. Основоположний документ у цьому випадку – довідка з профспілки. Вступити у профспілкову організацію можна доволі швидко. Це не проблема. Але саме цей момент багатьох лякає. Раджу НМПУ, як лояльну до таких справ організацію, послугами якої сам свого часу скористався.

Треба сказати, що польське консульство доволі лояльне до українських журналістів. Скажімо, відкриваючи робочу візу на півроку, я змушений був, на вимогу працівниці візового центру, написати заяву з проханням скасувати свій журналістський 5 річний шенген. Я написав. А консул залишив заяву без розгляду, і тепер я маю дві візи: робочу і журналістську. Порушення правил? Так. Але ж на мою користь!

Наступний етап – подача документів на отримання карти побиту. Навіщо вона потрібна? З картою побиту ти вже не потребуєш візи – тобі не треба виїжджати з країни на півроку, а потім знову повертатися. Крім того, саме з моменту отримання карти побиту починається рахунок часу постійного перебування людини у Польщі. Це важливо для тих, хто хоче з часом отримати карту постійного перебування або громадянство.

Донедавна під офісом відділу роботи з іноземцями у Варшаві на вулиці Длугій, 5, була черга, яку доводилось займати серед ночі, щоб потрапити на прийом і здати документи. У черзі стояли найняті власником української юридичної фірми люди, які продавали місце у черзі за сто злотих.

Нині запис можливий тільки по телефону і цей злочинний бізнес припинено. Скромно зазначу, що я теж взяв невелику участь у вирішенні цієї проблеми. За що отримав погрози судового позову від людини, яка влаштувала ту корупційну чергу. Але уже пройшло більше місяця – позову немає. Шкода, чесно скажу. Бо у мене було велике бажання, щоб у суді показали ось це відео з участю одного з учасників корупційної черги.

Тепер трохи про роботу у Польщі.

Завдяки лояльності керівництва радіостанції, де я працюю з 2002 року, з невеликою перервою на роботу у КМДА, я редагую сторінку "Радіо-Ера", перебуваючи у Варшаві.

Для вивчення польської мови у реальних умовах і заробляння грошей на житло, влаштувався на першу ж роботу, яка трапилася на очі – на склад мережі книжкових магазинів. З 6:00 до 22:00 у дві зміни півсотні українців разом з поляками тут читають титули книжок та збирають замовлення для книгарень і для тих, хто замовив книжку через інтернет.

150 тисяч назв книжок. Десь тридцять тисяч назв щодня їдуть по магазинах. Усе польською мовою. Усі книжкові новинки світу друкуються польською мовою у Польщі, створюючи робочі місця для перекладачів, продавців, рекламістів. Ну і стимулюючи письменників писати польською а читачів – читати польською.

Усі знають про дві важливі книжкові події в Україні: одна – у Львові, інша – у Києві. Так от, думаю, одного з чотирьох поверхів цього складу вистачило б для того, щоб помістити усі книжки тих двох подій. А як залишити тільки книжки українською мовою – то вистачило б і півповерхи.

Це я все до того, що мова, якою написана і придбана книжка – це маркер, який саме ринок ви хочете підтримати. Якщо ви хочете, щоб книжки для України і далі друкувалися у Росії – купуйте книжки російською. На мою думку, купівля книжки російською мовою в Україні – така ж сама підтримка сепаратистів, як і купівля снарядів чи куль для вбивства українців на Донбасі.

Але, не про це я хотів сказати – а про широкі можливості для українців, які відкриває Польща. Можна і далі надувати щоки і за пару копійок у місяць зображати з себе вчителя, лікаря, журналіста чи актора в Україні – або ж поїхати у Польщу і зайнятися тим, за що тобі платитимуть.

Чимало з тих, кого я тут знаю, так і зробили. Поряд зі мною зайняті фізичною працею: колишній заступник директора коледжу університету одного з західноукраїнських міст, менеджер фірми з продажу металопрокату з Харкова, голова ОСББ і керівник складу з Херсона, митний брокер з луцького заводу, спортсмен з хокею на траві з Вінниці, IT-шник з Рівного тощо.

Моя думка така: що більше українців скажуть своїм роботодавцям "до побачення" – то швидше в Україну прийде цивілізація у вигляді належної оплати праці. А поки є мільйони готових триматися за свої копійчані посади – жодних змін чекати не варто. І скаржитися треба тільки на самих себе.

У мене попереду – шалені випробування. Треба податися на карту побиту, вивчити мову, щоб працювати за фахом "актор і журналіст-радіоведучий" у Варшаві і, зрештою, переїхати сюди з Києва остаточно.

Зніматися у російському кіно, яке з якоїсь радості називають українським, працювати у російських виданнях, які чомусь вважають українськими – це не для мене.

Варшава нині – більш українське місто, ніж Київ. Тому, будуватиму тут свою маленьку Україну та робити те, що можу – щоб і Київ колись став українським містом. Дякую полякам за те, що дають таку можливість. Їхній досвід визволення з "русского міра" дозволить і Україні колись стати Україною. Адже повернутися на рідну землю все одно колись захочеться".