"Кожен штурм ворога починався з крику:"Аллах акбар!" Ми просили про підкріплення, але його не було. За пораненими транспорт не прислали...", - скалічені герої ДАП

Рівно рік тому в результаті двох потужних вибухів кілька десятків захисників Донецького аеропорту опинилися під бетонним завалом, з-під якого вдалося вибратися далеко не всім. Днями "кіборги", що вижили, зібралися в Києві. Про це пише видання ФАКТЫ, передають Патріоти України.

Кореспонденту видання вдалося поговорити з двома військовослужбовцями 80-ї десантно-штурмової бригади, які в результаті поранень залишилися інвалідами. Обидва охоче розповіли про найжорстокіші бої, полон, лікування та протезування. На жаль, обидва категорично наполягали на тому, що їхні імена в газеті називати не потрібно: "Тоді ми виконували свій обов'язок і не вважаємо це причиною " піаритися" тепер.

"Кожен штурм ворога починався з крику:"Аллах акбар!"

Уже кілька місяців 26-річний львів'янин Степан (ім'я змінено), якому після поранення донецькі лікарі були змушені ампутувати праву ногу вище коліна, освоює новий протез. Спеціально для пораненого бійця його виготовила ісландська компанія OSSUR.

- До вибору нової "ноги" моя сім'я підійшла дуже серйозно, адже я людина рухлива, сидіти на місці довго не можу, - посміхається Степан. - Вирішили, що будемо вивчати всі моделі, питати думку хлопців, які вже користуються протезами - в нашому місті багато бійців, які залишилися без рук, без ніг.

Виявилося, такий, як мені потрібен, коштує дорого, близько 40 000 доларів. Батько зі старшим братом активно взялися за збір грошей, відкрили рахунок у банку. Але незабаром на них вийшли представники ісландської компанії з виробництва медичного обладнання. З'ясувалося, що вони самі шукають добровільного "випробувача" для нових виробів.

Силіконова частина вище коліна дозволяє правильно формувати розмір кукси. Перші тижні було досить важко. Та й зараз поки ходжу з паличкою, стрибати ще не можу. Але є заради чого старатися: ісландці пообіцяли, що як тільки досконало освою цей протез, вони виготовлять для мене електронний. Там датчики-сенсори на кожному "м'язі" збирають інформацію про рельєф дороги, температуру і вологість повітря, віддають команди в управляючий процесор. Загалом, розумна штука.

Степан відразу після Майдану пішов добровольцем у військкомат, але спочатку йому відмовили, пояснивши, що на Донбасі не дуже потрібен фахівець-кінолог. Повістку вручили восени 2014 року, а 6 січня 2015 року, отримавши спеціальність кулеметника, у складі 80-ї аеромобільної бригади хлопець був відряджений у Донецький аеропорт.

- Держава забезпечила формою, яка розлазиться по швах, і зброєю, - згадує Степан. - Мені дали кулемет 1974 випуску. У термінал ми змогли потрапити, лише пройшовши блокпост бойовиків. "Сепари" обшукували наші сумки. На кожного бійця дозволялося мати по 30 патронів.

Оскільки ротація строком на два тижні, то виходить - по два патрони в день. Ми дивувалися: що це за війна така? Але нам пояснювали, що зараз перемир'я, тому дозволяється відкривати вогонь лише у відповідь на ворожі обстріли. Першими - ні в якому разі. У мене був запасний ствол для кулемета, сховав його під "сидушкою". Все одно знайшли.

Спочатку обстановка була відносно спокійна. Ми контролювали перший і другий поверхи, стіни були цілими. Бойовики, в основному чеченці- "кадирівці", сиділи тільки в підвалі. Їжі було достатньо, правда, вода у флягах замерзала. Кришили лід на шматочки і гризли його.

Палити не можна - на вогник відразу бив снайпер. Іноді все ж могли зігріти чай на таблетках сухого спирту. Боєприпасів теж вистачало, оскільки в аеропорту залишалися ще запаси. По 2 години чергували і по 2 відпочивали. Але поспати вдавалося не більше трьох-чотирьох годин на добу. Дуже "діставали" газові атаки, коли бойовики пускали в нашу сторону їдкий дим.

16 січня в результаті постійних обстрілів обвалилася одна зовнішня стіна, а вночі хтось влучив у боєкомплект, вибухом зруйнувало внутрішні перегородки. Бійці, що знаходилися в терміналі, перетворилися на зручну мішень. Бойовики засіли зверху і в підвалі. Кожен штурм починали з крику: "Аллах акбар!"

Поранених було багато. Ми просили командування про підкріплення, але його не було. Не вивозили і поранених, транспорт ніхто не надсилав. Безпечних закутків, в яких можна сховатися, практично не залишилося. У будь-якому місці тебе міг дістати відлетівший від стіни осколок.

Наш лікар, киянин Ігор Зінич, носився від одного бійця до іншого. Зупиняв кров, перев'язував рани. Він багатьом врятував життя. А хлопця з важким пораненням хребта буквально витягнув з того світу. До речі, позивний доктора був "Псих". Може, тому що непосидючий? Він не надягав бронежилет, говорив, що так зручніше, легше бігати.

Дев'ятнадцятого січня, після першого вибуху, зірвало стіни та перегородки між поверхами. Нас стало видно як на долоні. Розуміли, що ситуація безвихідна, сепаратисти лізли з усіх боків.

Ми спорудили барикади на сходах і постійно посилали туди автоматні черги. На мій погляд, залишати аеропорт треба було десь 15 січня, тоді б не понесли таких втрат. Після першого вибуху (досить "легенького", поранених було небагато) ми провалилися вниз, але всі досить швидко вибралися.

Ну, а другий вибух, вдень 20 січня, виявився жахливим. Бетонна підлога обвалилася, бійці падали в підвал, намагаючись на льоту за щось чіплятися, а зверху на них сипалися шматки бетону і будівельне сміття. "Сепари" вже потім розповідали, що перший вибух був еквівалентний 500 кілограмам тротилу, а другий - трьом тоннам!

"Тато з мамою впізнали мене на відеоролику, знятому в донецькій лікарні"

- Вибухи були підготовлені заздалегідь: "кадирівці", які раніше засіли в підвалі, замінували перекриття і пішли, - продовжує Степан. - Нас там багато під завалом виявилося, чоловік 30. Перемовлялися. Аптечок не було ні в кого. Включати ліхтарики, щоб їх пошукати, боялися - бойовики відразу стріляли на світло. Влаштовували переклички, щоб дізнатися, хто залишився живий. До ранку відгукнулася половина.

Одного побратима придавило плитою так, що він тільки хрипів і просив: "Киньте в мене гранату, я не можу більше терпіти цю важкість". Слухати його стогони було нестерпно. До світанку він затих.

Через добу хлопці, яким вдалося утриматися нагорі, зуміли трохи розгребти завал. Я в міру сил допомагав їм знизу. Мене витягли, поклали в куточок, поруч з іншими пораненими. У мене був відкритий перелом ноги. Наклали джгут.

І хоча я пам'ятав, що потрібно кожні кілька годин послаблювати його, щоб не допустити змертвіння тканин, але періодично втрачав свідомість і упускав час. Поряд лежав доктор Зінич. Все його тіло було переламано під час падіння, він помер ближче до ночі.

Групі наших бійців вдалося піти. А нам, що отримали серйозні поранення, залишалося тільки чекати. Бронемашину, надіслану командуванням, бойовики розстріляли дорогою в аеропорт. Так ми пролежали близько доби.

З боку ворога йшла постійна стрілянина, але якась дрібна - напевно, перевіряли, чи є в терміналі ще живі. Потім вони стали підходити ближче, кричали: "Ви герої! Але ви оточені! Виходьте самі!"

Ми з побратимами тримали в руках по гранаті (боєприпаси були розіпхані по кишенях). Між собою домовилися, що підриватися будемо тільки в тому випадку, якщо за нами прийдуть "кадирівці". Нізащо не хотіли потрапити до них у полон.

А якщо прийдуть донецькі пацани - вбивати себе не будемо ... Зайшли місцеві. Побачивши нас, що лежали в кутку, сказали: "Ми вас дуже поважаємо, поранених врятуємо. Де у вас тут розтяжки, щоб ми не підірвалися?"

З ними був лікар. Він оглянув поранених, дав знеболююче. Потім повезли в Донецьк на базу, а звідти на "швидкій" у лікарню. По дорозі дали цигарок.

Медперсонал ставився до нас як до звичайних пацієнтам, напевно, пам'ятаючи про клятву Гіппократа. Після операції хірург мені пояснив, що, на жаль, ногу врятувати не вдалося. Головне тепер - щоб не почалося зараження крові.

- Степан, а як ваші батьки дізналися, що ви в полоні?

- Ще перебуваючи під завалом, мені вдалося зателефонувати мамі. Думав, може, вже прощаюся. Розповів, що допомоги досі немає. Лежу в підвалі, поруч побратими - поранені і загиблі. Потім тато з мамою впізнали мене на відеоролику, знятому в лікарні.

Сепаратисти погодилися відпустити одного нашого бійця з умовою, що в клініку привезуть українських тележурналістів. На щастя, переговори щодо нашого звільнення не ззатягнулися надовго, вже на початку лютого нас перевезли до столичного військового шпиталю. Батьки зустріли мене там. Після декількох тижнів лікування повернувся додому.

- Коли ми з вами розмовляли напередодні новорічних свят, ви розповіли, що щойно повернулися з санаторію, з Трускавця. Як відпочивалось?

- Шкода, що всього тиждень пробув на курорті, зате Новий рік і Різдво зустрів уже з рідними. Санаторій хороший, годували смачно. У двокімнатному номері разом зі мною жив ще один боєць з АТО.

Ходили на масаж, в басейн. Мені запропонували пройти курс у психолога, щоб відновити психіку після фронту. Багато хто дійсно повертаються з передової нервові, пригнічені. Правда, мені такий фахівець був не потрібен.

- Та ось і я дивлюся, як ви посміхаєтеся. Позитивний чоловік! ..

- Так, я ніколи духом не падав. Навіть в госпіталі, коли тільки відрізали ногу, завжди сміявся, жартував. Мені казали: "Ну чому ти радієш? Ти ж без ноги залишився!" А я відповідав:"А якщо буду плакати, у мене що, нога виросте?" Потрібно думати про майбутнє, а не про минуле.

- І які ж плани на майбутнє?

- Старанно працюю з протезом, дуже чекаю, коли можна буде приміряти новий суперсучасний варіант. Думаю, це відбудеться після Великодня. Тоді ж хочу зіграти весілля з моєю коханою Марічкою. Ми зустрічаємося п'ять років, так що давно пора. Я обіцяв Марічці: одружимося, як тільки я буду стояти на двох ногах. І без палички!

- Хотіли б повернутися на фронт?

- Я хотів би воювати проти російських військових. А проти донецьких, які брали нас у полон, - ні. Вони такі ж, як ми. Коли нас везли в лікарню, один показав мені у вікно: "Он мій дім. Він повністю зруйнований. Чому я повинен втікати зі своєї землі?"

"За допомогою "бігової стопи" я ходжу без проблем, бігаю, стрибаю"

З 23-річним бійцем цього ж підрозділу Владом (ім'я також змінено на його прохання) ми поговорили по телефону. Зараз він продовжує захищати Україну на передовій. Повернувся на фронт на початку осені - на протезі.

- Зараз на нашому боці, наскільки мені відомо, воюють троє ампутантів, - каже Влад. - В одного з них сім'я живе в Горлівці. Як можна публікувати в газеті наші імена та фотографії? Адже, наприклад, мене один раз вже повертали з полону, другий раз не відпустять ...

- А ви пам'ятаєте, як вас брали в полон?

- Ні, до того часу я втратив свідомість. Але другий вибух в терміналі пам'ятаю добре. Мені в якійсь мірі пощастило, бо вибухова хвиля підкинула мене вгору, і я виявився не під завалом, а впав на уламки. Хіба що шматок плити, що розкололася в повітрі, придавив ноги.

Ноги години за дві звільнили, мене віднесли в імпровізований медпункт - півтораметрову смужку під стінкою на першому поверсі. Далі зяяв провал. Ігор Брановицький приніс мені автомат і гранати, дав води, перев'язав ногу джгутом.

(Киянина Ігоря Брановицька бойовики, а саме ватажок банди "Спарта" на прізвисько Моторола, розстріляв на наступний день при взятті в полон. - ред.) Майже відразу після опівночі мені подзвонив батько, привітав з днем народження - я народився 21 січня.

Запитав, як справи, я відповів, що "легенько поранений". А о сьомій ранку знепритомнів. Пам'ятаю, що встиг викинути подалі в завал мобільний телефон і гаманець. Гранату через слабкість я б кинути вже не зміг. Отямився в лікарні - на операційному столі, коли мені переливали кров.

Лікарі потім сказали, що втрата крові була несумісною з життям. Дивом вижив. Ноги позначили зеленкою - хотіли відрізати обидві. Потім прийшов молодий лікар, став перевіряти на чутливість, тикав в м'язи голочкою. І ліва нога сіпнулася! Так вдалося врятувати мені одну ногу.

- Кажуть, після ампутації довго мучать фантомні болі?

- У мене вони пройшли за два тижні. Фантомні болі - це проблема голови, яка відмовляється вірити в те, що кінцівки більше немає. Потрібно сказати собі: все, нога ампутована. І все пройде. Біговій протез поставили за рахунок держави, наша сім'я не платила ні копійки.

- Біговий протез?

- Ну так, "бігова стопа" - так він називається. З його допомогою я ходжу без проблем, навіть бігаю, стрибаю. На ніч відстібаю, - посміхається співрозмовник.

- Як побратими поставилися до вашого повернення на передову?

- Зраділи. Після реабілітації я відразу поїхав в частину, відновився на службі. Спочатку запропонували попрацювати санінструктором, але я відмовився. Я за фахом кулеметник. І комбат пішов мені назустріч. За минулий рік я з'їздив додому в Калуш всього на три дні, побачитися з рідними. І знову повернувся на передову. Тут, на фронті, відчуваю себе на місці.