"Мені не мало крові. Мені забагато крові. Вона починає проливатись там, де мовчазна більшість надто довго мириться з приниженням", - Жадан

"Взимку 2001-го ми з друзями намагалися організувати в Харкові протестні акції. "Україна без Кучми". Тримали зв'язок із колегами в Києві та Львові, спілкувалися з союзниками на місці. Союзники були різні й несподівані, акцію одночасно підтримували і комуністи, і націоналісти. Зрештою, спільний ворог об'єднує. Далі кожен керується своїми інтересами. Наш інтерес був очевидним і тому, підозрюю, не надто переконливим - ми хотіли жити у вільній країні, в країні без диктатури. Інша річ - кожен по-своєму відчуває міру диктатури, в кожного свій поріг допустимого тиску з боку влади", - пише у блозі на ТСН Сергій Жадан, повідомляють Патріоти України, і продовжує:

"Тоді, 16 років тому, багато хто сприймав режим Кучми, як щось цілком нормальне й припустиме. Потреба свободи - особиста, вибіркова. Людину неможливо переконати, що їй бракує свободи. Тут кожен має вирішувати за себе - чи влаштовують його обставини м'якої диктатури, чи все таки варто вийти на вулицю. Одне слово, акція була нечисленна, більшість її не підтримувала. Зрештою, на більшість ми особливо й не розраховували. Обираючи між мовчазною більшістю й активною меншістю, ми відчайдушно ставили на меншість. Результату це не дало. Понад те - реакція декого з друзів тоді відверто здивувала й розчарувала.

Пам'ятаю, як сперечались із одним приятелем-дизайнером, доволі прогресивних поглядів молодим чоловіком, який цікавився сучасною літературою та незалежною музикою. "Дався вам цей Кучма, - говорив він, - не найгірше правління". Все ж не так погано. Я гарячкував, заперечував, говорив, що це принизливо - задовольнятись ситуацією, коли все не так погано, коли обставини не найгірші. Говорив про потребу свободи - внутрішньої та суспільної, про необхідність протестувати проти несправедливості. Він не заперечував. Але й не погоджувався. Йому було все одно. Як і більшості співгромадян. Не найгірші обставини. Не найгірше правління. Може бути й так. Через три роки стався майдан. Через тринадцять років почалася війна. Не натякаю на взаємозв'язок, просто відновлюю хронологію.

Все своє доросле життя я спілкуюсь із двома категоріями українців - перші вимагають змін і вважають за необхідне озвучувати свої вимоги, другі їх за це засуджують. Аргументи перших прості й доволі очевидні - відсутність свободи принижує, відсутність права є неприпустимою, людині притаманно боротись за права та свободи, людина, великою мірою, для цього й створена. Натомість аргументи других теж не надто різняться вигадливістю - краще задовольнятись тим, що маєш, ліпше тішитись тому, що є, свобода - поняття внутрішнє, воно не залежить від прізвища диктатора.

Чую це від кінця 80-х, від демократичних мітингів у тогочасному Харкові. На будь-які палкі революційні заяви про необхідність змін і неприпустимість тих обставин, які склалися, завжди знаходились скептики, які радили мітингувальникам зайнятись чимось суспільно-корисним і не каламутити воду, взятись до роботи й не морочити нікому голову. Мовляв, усе і так добре. Мовляв, головне - аби не стало гірше, мовляв, революція - лише руйнування й хаос. Чув це 2001-го, чув 2004-го, чув три роки тому.

Останнім часом скептики й критики мають більш ніж вагомий аргумент - війну, що ніяк не завершиться. Мовляв, бачите, до чого призводять ваші революції? Краще вже стабільний режим, ніж можливість вільно протестувати проти нестабільності. Не знаю, можливо, для когось справді краще. Стабільний режим. М'яка диктатура. Ніжні обійми фюрера.

Але ось дивишся на те, що відбулося в Мінську, й розумієш - скільки б не було скептиків, якими мудрими й зверхніми вони сьогодні не видавалися б, скільки вони не гмикали б на патетичні революційні заяви, люди далі будуть виходити на вулиці, люди далі будуть відстоювати такі ефемерні речі, як права та свободи. Просто тому, повторюсь, що не відстоювати їх - принизливо. А почуватись принизливо готові далеко не всі. Хоча хтось, поза сумнівом, готовий. Декому це навіть подобається. Хоча в цьому ніхто й не признається.

"Ви, мабуть, теж підтримуєте протести в Мінську? - питає мене знайома. - Вам, мабуть, мало крові в Україні?" Мені не мало крові. Мені забагато крові. Просто я переконаний, що кров починає проливатись там, де мовчазна більшість надто довго мириться з приниженням. Навіть коли вона, мовчазна більшість, проливати кров зовсім не хоче. Просто в неї, мовчазної більшості, зазвичай ніхто ні про що не питає".