"Моя стаття для мовомарафону": Українка, що половину життя говорила російською, розповіла про свій перехід на рідну мову

Народилася в Луганській області, виросла на Чернівеччині, нині мешкає в Іспанії. Олена Косенко - жінка з непростою долею - розповідає свою історію, як вона стала спілкуватися українською і навіть долучила до цього чоловіка, монгола за національністю. Про це вона написала на своїй сторінці в Фейсбуці, передають Патріоти України.

Родом я з Луганщини, виросла на Буковині. Так як мій тато напівросіянин з Луганщини, то розмовляв він суржиком. Мама моя - буковинка. До школи розмовляла українською. Віддали мене до російської школи, вчилась в університеті по спеціальності "російська мова". Друзі у більшості були російськомовні. Так що я переважно була російськомовною. Коли отримувала другу спеціальність психолога у Луцьку, у групі познайомилась з дівчатами зі Львівської, Тернопільської, Ровенської, Волинської областей. Мої одногрупниці вразили мене своєю любов'ю до України. Усі вони були різні: одна серйозна, інша занадто говорлива, друга непосидюча. Їх було багато різних. Але в усіх у них горів внутрішній вогонь, який осяював їх обличчя зсередини. І цей вогонь - це була їх любов до України. Мені з ними завжди було цікаво. Навіть мовчати було цікаво. У їх присутності я відчувала, що я щохвилини збагачую мою душу. Ми стояли разом у ланцюгу єднання у Луцьку у 1990 році.

Коли я повернулась на Буковину після Луцька, я очолила районну організацію Руху, перейшла на українську. Мої батьки теж почали вживати більше літературних українських слів. Коли народились мої діти, я розмовляла з ними тільки українською і заборонила їм розмовляти російською.

Мій чоловік - монгол. Свого часу він навчався у Росії, і тому ми розмовляли з ним російською. З часом він почав усе більше говорити українською. Ми зараз живемо у Іспанії. Одного разу у 2013 році він летів з Іспанії до Монголії. У Шеремєтьєво він познайомився з одним монголом, який теж летів з Іспанії до Улан-Батора. Той монгол щось наплутав з квитком і міг втратити літак. До завершення посадки залишались лічені хвилини. Мій чоловік з усіх сил намагався допомогти землякові, який не говорив російською, і почав швидко пояснювати стюардесам проблеми земляка. Він говорив і бачив, що стюардеси кивають головою, посміхаються одна одній , а потім одна з них сказала: "А вы не можете говорить по-русски?". Тільки у той момент мій чоловік зрозумів, що від хвилювання він говорив з ними українською.

У Іспанії я познайомилась із багатьма галичанками. І знову я начебто побачила моїх дівчат, з якими я навчалась у Луцьку: жінки були одні освічені, інші малоосвічені, хтось любив пльоткарити, хтось не проти і чужого чоловіка приголубити, хтось і хильнути зайвого, але усі вони мають спільний знаменник: люблять свою державу, намагаються, чим можуть, допомогти державі, вболівають за майбутнє України і з росіянами ніколи не переходять на російську. Видно, їм при народженні видали українську щелепу. Правда, українська щелепа не завадила їм вивчити іспанську. Я люблю бувати у товаристві цих жінок.

Про українців у Іспанії мушу сказати окреме слово. Вони, безперечно, теж патріоти. Правда, вони так люблять хильнути чарку, що якось той патріотизм переходить на задній план. Недавно взнала одну історію. Наші українці вже багато років товаришують і випивають з одним кримчанином. Кримчанин повністю за Росію. І ось я взнаю , що недавно наші українці, його вірні друзі по чарці, побились із кримчанином. Усим цим учасникам бійки під шістдесят. Кримчанин після бійки викреслив із записнички номери телефонів усіх українців. Довгий час крмчанин з українцями не спілкувався. Але самотність виявилась такою гіркою, що кримчанин перепросився. Дружба поновилась. Тільки тепер усі мають розмовлляти на нейтральні теми, щоб знову не дійшло до бійки. Чоловіки виявились більш толерантними ніж жінки. Жінки, думаю, таки говорили б про те, що болить. Ось такі пироги.