Можливо вдасться знайти унікальні давньоруські документи: Таємниця стародавньої монастирської бібліотеки

"Зі Старого Самбора запросто дійти пішки до одного з найгарніших сіл Львівщини – Спаса. Ніби вириваєшся з тісного тунелю,коли бачиш перед собою рівнину Дністра і обриси зелених Бескидів. Саме село чи не з VII століття", пише письменниця Галина Пагутяк.

В цих краях, наповнених магією і красою по вінця, було колись три славні монастирі, осередки культури й духовності: Спаський, Лаврівський і Добромильський. Власне, два останні все ще існують, але то лише тінь від тіні. А найпершого – Спаса немає й сліду, хоч обитель ця існувала ще, мабуть, до хрещення Русі Володимиром. Вихваляючи Австрію, дехто забуває, що саме її імперські амбіції зруйнували споруди княжої доби: храми,замки,монастирі. Варвари бувають і культурні. Мені розповідали, як «чистили» бібліотеку Львівського університету, залишаючи по одному примірнику, а решту спалювали. Потім бібліотека ще й горіла.

Спаський монастир,улюблена обитель князя Лева Даниловича і зимова резиденція перемишльських єпископів, був світлом Галичини в епоху Середньовіччя. Тут переписували книги, малювали ікони. Поблизу Лев Данилович на стрімкій горі побудував замок. Тут він і помер, перед смертю постригшись в ченці. Тут було зосереджено неабиякі багатства, навіки втрачені або розпорошені. Після зруйнування монастиря наприкінці 18 ст. зникли мури, вежа-донжон, мурована церква. Іконостас опинився в селі Тершів, а книги і церковний інвентар у Лаврівському монастирі, який вдалося врятувати, влаштувавши в ньому німецьку школу. Дивно, що було зруйновано муровану церкву,з якої могли користати мешканці села. Потім для них побудували іншу, дуже скромну. Імперія потребувала будівельних матеріалів, весь камінь і цеглу вивезли до Львова.

На початку Другої світової війни совіти вивезли книги і нотні записи в с. Смільницю і спалили. Дещо вдалося врятувати, принаймні я бачила дві книги по нотному співу на реставрації в Бібліотеці ім. Стефаника.

Люди вважають, що скарби мають вигляд золота і срібла, але старовинна книга може вартувати більше,ніж горщик золота. Нема й сліду пергаментного Євангелія, яке князь Лев подарував монастиреві Спаса. Може, воно все ще існує, але про нього історики і колекціонери ніколи не згадують. Воно могло потрапити до Перемишля, зрештою. Усі прагнуть знайти Бібліотеку Ярослава Мудрого, пишуть навіть історичні детективи, але ніхто не шукав ніколи цієї монастирської бібліотеки.

Цю історію мені розповів старший чоловік, коли я вперше приїхала у село Спас і стояла розгублено в центрі навпроти церкви і крамнички, коло якої сиділи старші чоловіки. То була рівна площа, майже западина, скраю якої в штучному руслі, вимурованому з каміння,текла крихітна річечка, прямуючи до Дністра. Такого я ніде ще не бачила. Поруч шуміла траса – дорога на Турку. Мені треба було на Замкову гору, але яка з гір довкола була Замковою, я могла лише здогадуватись. Монастир мене якось не цікавив, бо він став незримим. Та й замку не було,але він тоді більше мене притягував. Я хотіла побачити гірські краєвиди так, як їх бачив князь Лев. Від людей коло крамнички врешті відділився посланець і спитав гречно, що я тут шукаю. Здебільшого туристи прямують до Чортового каменя, що біля села Бусовиська. Про нього я розповім іншим разом. Чоловік детально розповів мені, де стежка на Замчище і сказав типову річ, що з монастиря до замку є підземний хід і що він його бачив на власні очі в дитинстві. Місцеві мешканці всі в дитинстві натрапляли на підземні ходи, які потім невідомо куди поділись,і вони вже не можуть вказати місце.

Я кивнула: авжеж, звісно, як же без підземного ходу. І тут чоловік здивував мене, повідомивши,що у 60-х роках під час будівництва натрапили на підземелля,де було повно книг. Чи про них забули при руйнуванні монастиря й замурували, чи то був сховок-скарб. Які то були книги,ніхто не знає,бо миттю по них приїхали з райцентру і все хутко вивезли,а підземелля засипали. Було б це на пару десятків років раніше, можна було би дізнатись про це детальніше,але тепер живих свідків з рай адміністрації вже не залишилось. Та й книги напевно повезли до Львова. Якщо то були особливо коштовні рукописи чи стародруки,то до Москви,звідки вже ніщо не повертається.

У 17 столітті монастир Спаса не раз захоплювали противники унії й тому ченці могли сховати найцінніші книги,побоюючись пожежі. А потім щось лихе трапилось з тими людьми і про сховок забули. Оцінити їх у 60-роки мали знавці,і тоді вирішилась їх доля. В літературі про монастир Спаса я не натрапляла на таку інформацію. Якби той дядько хотів пожартувати, то розповів би про золото,а не про книги. Тому я йому повірила,бо випадок неординарний.

Найпростіше доїхати до села Спас автобусом Львів-Турка, що зупиняється на трасі, а звідти перейтися. Це зовсім поруч.