"Одне бажання: аби Україна залишалася цілою та в нас панував мир": Про те, як живуть і воюють на передньому краї українські бійці

"Журналістські стежки-доріжки нещодавно занесли мене північніше від Станиці Луганської. Там, поміж кордоном із РФ та лінією розмежування сторін, смужку української землі захопили російсько-окупаційні війська. Надворі зимно, заходжу в один із бліндажів «передка», хлопці саме поставили грітися закопченого чайника, завершуючи компонування нехитрих бутербродів. У воді в невеличкій залізній посудині холонули щойно зварені яйця. Як доречно! Це майже удача, адже сита людина завше охочіше йде на контакт", - написав Геннадій Карпюк у статті для Народної армії, передають Патріоти України, та продовжив:

"Поки чекаю на фронтове сервірування, знайомлюся з не залученим до процесу підготовки ланчу бійцем. Іван, позивний «Сивий», — закарпатський киянин. Тут він навідник-оператор БМП-1. П’ять місяців тому підписав контракт на службу у війську. До того 16 років працював слідчим у міліції, спершу на Херсонщині, а потім у Дарницькому районі Києва. Іван вирішив змінити життєву стезю.

— Якими здаються входини в нову професію? — запитую колишнього детектива.

— Вишкіл відбувався в навчальному центрі «Десна». Якщо чесно, тамтешньої підготовки для повноцінної спеціалізації бракує. Теоретично на макетах ніби всього навчають, але практики замало. Хочеться, аби більше було стрільб, — зауважує співрозмовник. — Найдохідливіше суть питання пояснюють інструктори з бойовим досвідом. Уже в підрозділі бувалі в бувальцях товариші практично на пальцях показували, що до чого. Нині їх обмаль: у роті не більше як десятеро. Це мінус, бо нас, необстріляних у серйозних боях, чимало. Ніхто не знає, які надалі чекають випробування. Та морально ми готові до будь-чого.

— Невже тут цілковитий спокій?

— Та ні! Часто буває стрілянина, ВОГи літають, ДРГ турбують. Стріляли з великокаліберного кулемета. Тут замість зариблених водойм тепер величезні очерети: насосні станції розбомбило, і все заросло. Тому краєвиди, скажімо так, партизанські.

Нарешті нас кличуть до запашного чаю й солдатських канапок. Сервіс найвищого ґатунку: навіть яйця обібрали хлопці. Скажу так: у бліндажі такі наїдки неймовірно смачні! А які бажані, уявити цивільній людині складно. Розпочинаю розмову з господарем столу — командиром механізованої роти однієї з бригад старшим лейтенантом Олексієм Томчуком.

— Доля вас закинула в глушину. Напевно, тут зайців більше, ніж людей. Контактуєте з місцевим населенням? — запитую в зовсім молодого офіцера.

— Авжеж. Зазвичай хлопці цікавляться в небагатьох селян, які ще залишилися тут, як вони жили до нас, як тепер живуть та чи мають проблеми. А вони їх мають. Уявіть, що автокрамниця з найнеобхіднішим приїздить сюди раз на тиждень, — відповідає ротний. — Це коли погода не заважає та й «русскій мір» не дуже турбує. Влади в цих кількох селах практично немає: навколо тільки наші пости. Здебільшого тут мешкають пенсіонери, почасти в розвалених хатах. І на копійки.

Часом ми з ними продуктами ділимося, адже волонтери привозять чимало. От люди нам і відкриваються. Оповідають про п’яні бешкети й конфлікти в громаді, тож тут сподіваються тільки на нас. Загальні настрої селян «ніякі». Просто живуть, аби не стріляли й давали пенсію. Чия правда та хто винен — якось байдуже: стоять служиві, хай собі й стоять. А чого іншого чекати, коли тут засилля російського телебачення…

Хлопці добряче підготувалися до зими. Із заготівлею дров проблем немає. Волонтери — а з них добра половина колись тут служила мобілізованими — понавозили теплого взуття, утеплювальних матеріалів, бензопилок, генераторів і продуктів.

Зігрівшись чаєм і смаколиками, прямую до інших хлопців. Із шанця виринає кремезний чолов’яга в шапці-вушанці. Знайомимося: 37-річний Сергій зі Здолбунова на Рівненщині. Колись він служив строкову, працював столяром-будівельником. 2014-го був добровольцем у складі батальйону УНСО, брав участь у боях під Маріуполем, зазнав осколкового поранення, лікувався в шпиталі. Каже, що не міг байдуже спостерігати за тим, що відбувається в країні. У вересні 2016-го підписав контракт із ЗСУ, пройшов бойове злагодження й тепер знову на війні.

— Столярство моє згодилося: руки тут не забувають сокири та молотка, бо треба будувати позиції й бліндажі. Навіть іще більше працюєш за професією, — з вогником в очах мовить Сергій. — Це цікава наука, але найліпша наука — людська дружба. Особливо це розумієш уночі, коли зі схованок виповзають терористи. Реакцію на відсіч доведено до автоматизму. Наразі відповідаю за ДШК на станку: ой і добряче «шпарить» старий!

— Не важко призвичаюватися до суворих польових умов?

— Не обманюватиму: непросто. Але все в наших руках. Днями «Новою поштою» надіслали пічку-буржуйку. На ній можна гріти воду та їжу готувати. Змайстрував її рідний брат, я допомагав.

— А доти на чому готували?

— На гільзі від великокаліберного снаряда. Наші попередники зробили напрочуд економну й ефективну пічку. Без проблем на ній гріємо чай, смажимо яйця. Її розраховано на приготування не більше як для п’ятьох персон. Тепер-от маємо обнову. Іще хочу переробити їдальню, змайструвати баню …

— У мене одне бажання: аби Україна залишалася цілою та в нас панував мир, — каже 49-річний колишній доброволець із «Горині», а тепер мотострілець із позивним «Граф». — На Рівненщині мене дочки й онуки чекають, дружина. Злить те, що ніяк не наведемо лад у своїй країні. Але це за нас ніхто не зробить. Тому я досі тут…