Підлі росіяни на Донбасі мріють, як будуть грабувати Маріуполь, - комбат УДА

Комбат Української Добровольчої Армії Андрій Гергерт розповів про ситуацію у зоні АТО. Про це повідомляють Патріоти України з посиланням на Оnline.ua.

"З комбатом 8 окремого батальйону Добровольчої української армії "Аратта" Андрієм Гергертом (позивний "Червень") ми зустрілися на базі цього підрозділу. Часу на розмову було обмаль, бо серйозна активізація бойових дій у секторі "Маріуполь", де, власне, і перебувають бійці Червня, не залишала йому часу для розлогих інтерв’ю. Однак навіть під час короткого спілкування комбат розповів про бої в секторі М, те, чому бійці батальйону "Аратта" так і не увійшли до складу підрозділу СБУ "Альфа", про героїв, котрих не визнала держава, а також про вірогідність повномасштабної агресії з боку Росії та шанси України виграти цю війну.

— Андрію, найперше — де саме зараз воюють хлопці з вашого батальйону? Що відбувається в тих точках, де зараз присутня "Аратта"?
— Насамперед, це селище Широкине, стратегічно важливе місце. Обстріли важкою артилерією, крупним калібром, йдуть останніх два тижні. Ми разом із ЗСУ звільняли свого часу це селище і зараз займаємо позиції за ним. Стоїмо на територіях, які, навіть згідно тих Мінських домовленостей, є нашими. От ми їх і займаємо, окопуємося в полі та тримаємо рубежі. Так що — все нормально.
— Схоже, більш ніж нормально, бо днями в мережі ширилася інформація, що в морг Новоазовська привезли десь із десяток тіл терористів. Знаєте щось про це?
— Так, 12 жовтня при штурмі одного з наших опорних пунктів у них було 6 "трьохсотих", важких. Може, то вони й повмирали. Важко щось казати... Але в їхніх переговорах дійсно проходило, що вони мають втрати. Та це й не дивно, що вони мають поранених і загиблих. Бо йдуть же артобстріли, стрілецькі бої, близька дистанція...
— А як щодо того, що добровольчих підрозділів не мало би бути на лінії зіткнення — в тому ж Широкиному, десь ще?
— А нас офіційно там і немає. Ми як військові консультанти там присутні. Ми звідти нікуди й не дівалися. Ми прагнемо вступити в ЗСУ, в СБУ, в усі офіційні підрозділи. Направляємо, навчаємо. Можна сказати, що ми там присутні як стажери для майбутньої української армії. Присутні вже майже три роки часу безвиїзно.
— Це ж вже десь рік, як іде мова про те, аби ваші хлопці увійшли в СБУ?
— Я вам більше скажу. За наказом Провідника руху Дмитра Анатолійовича Яроша, мене призначили керівником підрозділу, який і мав іти під СБУ. Цей перехід дійсно мав відбутися. І ми всі рухи з нашого боку зробили, які від нас вимагалися. Пройшли медогляди, поліграф... Виконали все, що вимагалося, відповідно до їхніх норм. Але зворотної реакції немає. Андрій Гергерт (Червень).
— Хто гальмує процес, на вашу думку? — Не знаю. То в головнокомандувача треба запитатися. Може, це якесь його політичне рішення — ми звідки знаємо? Ми дуже прагнули це зробити. Ми хотіли бути підконтрольні, дисципліновані, не порушувати домовленостей ніяких, я почав вчити всі закони України, вже почав налаштовуватися на службу під прапором Служби безпеки України, сподівався, що, нарешті, буду мати посвідчення. Але — не відбулося. Я прагнув цього дуже сильно. Я хотів — але не прийшов такий наказ.
Тут Червень не витримує і починає сміятися. Потім серйознішає:
— Якщо серйозно, 158 справ ми подали до СБУ. Це ті люди, які пройшли їхні спецперевірки. І зворотної реакції ми так і не дочекалися. Щоб ви розуміли, моя трудова книжка досі десь там в "Альфі" лежить. Мають мені її повернути. Хоча я досі очікую на позитивне рішення. Бо реально прагну служити на користь країні.

— В батальйоні, яким ви командуєте, є чимало іноземців. Може, хоч справа з наданням їм українського громадянства просувається краще, ніж історія з СБУ?

— Ні. Тут теж — жодних позитивних зрушень. Не здивувався б, якби виявилося, що теж через певне якесь рішення там, нагорі. Частина іноземців, які з нами воюють, — досить одіозні, відомі люди. Може, тому в отакому нелегальному статусі вони вигідніші владі, ніж легалізовані. Важко сказати...

— Одіозні — це хто, наприклад?

— Це, наприклад, командир чеченського підрозділу, особистий ворог Кадирова, який вийшов з Чечні ще в 2005 році. Він прагне легалізувати своє перебування в Україні — але поки безуспішно. І ця проблема не тільки в нього, а й у кількох десятків його бійців. Аналогічні проблеми мають наші білоруси, грузини. Он вірменин у мене є зараз в батальйоні. Псевдо "Горець". Він отримав важку контузію. І не має жодних документів. Тому я змушений його записувати в лікарні як волонтера. Взагалі, постійно доводиться щось видумувати, постійно доводиться домовлятися для того, аби лікувати цю баротравму. Вона йому дуже важко далася... Він постійно зараз втрачає свідомість... Маємо з тим великі проблеми.

— Але ж добровольці-українці теж мають чимало проблем? Оскільки ви не увійшли в СБУ — відповідно, досі не маєте ні статусу якогось, нічого..?

— Ми не за статусом сюди йшли. Не його шукали. Втім, ми маємо підтримку на місцевому рівні. Ряд місцевих рад ухвалили рішення про визнання добровольців учасниками АТО. Тому на місцевому рівні, з місцевими радами у нас повне порозуміння. Нам навіть вдалося вийти на співпрацю з Львівської обласною радою, де мій товариш (теж атошник, колишній) є головою комісії. Тому — немає проблем. Якщо ж дивитися ширше, то ми таки сподіваємося на законопроект Дмитра Анатолійовича Яроша про УДА, Українську добровольчу армію. І що цей законопроект нарешті нас всіх заведе в офіційне, легальне, соціальне русло — зі статусами і тому подібним. З усіма наслідками, які з цього випливають.

— Але поки це лише сподівання. І, припустімо, якщо сьогодні хтось із ваших хлопців потрапляє під обстріл і отримує поранення — що тоді?

— За останній місяць у нас двоє загиблих хлопців... Одного з них я записав як волонтера — щоб сім’я його отримала хоч якусь компенсацію. Воїн, що загинув, захищаючи свою землю, проходить у нас як волонтер, що привіз хліб і воду — і загинув від кулі снайпера. З іншим ще важча історія була. Ми його вивозили неофіційно. І він також буде проходити як волонтер... З тим дійсно маємо великі проблеми. У нас є домовленості з місцевим госпіталем — і нас, наших загиблих і поранених, записують як волонтерів.

— Скажіть, а ви особисто давно тут?

— Взагалі на війні — з травня 2014-го. Моїм командиром свого часу був комбат 5 батальйону Чорний. Я в одному з його підрозділів командував взводом. А коли почалася істерія навколо того, що російські війська підуть на Маріуполь, що вони будуть прориватися на Бердянськ, прорубуватимуть "коридор" на Крим — ми з друзями мали розмову з Провідником, з Ярошем. Попросили, аби нам дали шанс реалізувати свої можливості на Маріупольщині. Провідник дав згоду. І 22 листопада 2014 року ми приїхали в Маріуполь.

— І як? З чого починали?

— Та прикольно всьо! Ми зайшли в місто як цивільні, вислухали думки людей місцевих про Україну, про "Правий сектор", які на той час були. Зробили власні висновки про їхню свідомість, про те, наскільки вони готові воювати, наскільки готові оборонятися від російської агресії... А далі активізувалися бої в Широкиному. І ми одразу взяли участь у цих боях — разом з добровольчими батальйонами "Азов" і "Донбас". І 15 лютого 2015 року ми почали звільняти це селище. Заходити в нього з цими підрозділами.

— Великі втрати тоді були? При звільненні Широкиного?

— Були втрати... У "Азова" — 16 загиблих, 70 поранених станом на 1 березня. У "Донбасу" при штурмі — 3 загиблих, 11 поранених. У нас — троє поранених.

— А як вам вдається аж так мінімізувати втрати? На фоні інших підрозділів це здається майже дивом...

— Та все логічно насправді. Ти просто дивишся, як відбуваються бойові дії. Приймаєш прості рішення. І вони зрештою виявляються самими правильними. Нічого складного, насправді, там немає.

— Є така думка, що між добровольцями та підрозділами ЗСУ є певна неприязнь чи конкуренція. У вас як співпраця складається з ними?

— Чудова співпраця. Там хороші хлопці. Всі ходять по землі, всі знають ціну побратимства, ціну один одному. Всі ховали на цій війні своїх побратимів... Тому все дуже просто, нема жодних проблем.

— Це на рівні бійців. А з керівництвом?

— З керівництвом? Хіба внаслідок якихось політичних рішень бувають певні непорозуміння по лінії військової служби правопорядку. Ми ж досі вважаємося незаконним збройним формуванням у їхній трактовці. Тому ми не афішуємо особливо свою там присутність — щоб не заважати керівництву держави проводити політичні переговори і шукати виходу з цієї ситуації.

— Певно, статус "незаконного збройного формування" приносить масу незручностей...

— Та що ви — одні тільки зручності (посміхається). Дуже мені приємно від того. Бо я себе відчуваю справжнім спадкоємцем козацьких традицій. Вільною людиною.

— А якщо серйозно?

— Все на місцевому рівні вирішуємо. Якщо є якісь конфлікти — зі зброєю, з патронами, з гранатами, з незаконними людьми, незаконними машинами. Для нас дуже просто, коли людина, чиновник, від якого щось залежить, проявляє себе в агресії до нас. Ми миттєво реагуємо. Кажемо: добре, це твій вибір. Ось така правда. Такі ми є. Ми не банда якась — ми контрольовані, дисципліновані. Ось перелік наших людей, ми нічого не приховуємо. І вибір за тобою — арештовувати нас чи не арештовувати... В більшості своїй вони не хочуть з нами мати справи, не хочуть загострення конфлікту. Частіше, чисто по-людськи, вони розуміють, що з нами краще дружити. Бо країна сьогодні належить нам. Вона належить патріотам. Це наша країна. І ми сьогодні і, напевно, завтра будемо диктувати умови, на яких вони далі перебуватимуть на своїх посадах. Країна належить нам! Все дуже просто.

— Як місцеві на початку сприйняли те, що до них у місто приїхав "Правий сектор"?

— Дуже позитивно.

— Прямо так одразу — і позитивно? Після всіх тих страшилок, які гуляли про українських націоналістів у східних регіонах?

— Насправді, у Маріуполі живуть надзвичайно патріотичні люди. Місто кардинально змінилося на сьогоднішній день. Ось ми з вами спілкуємося в День захисника Вітчизни, то наші хлопці в ці дні — просто на розрив. Весь підрозділ практично просто виступає по школах, по підприємствах, вітаючи Україну, вітаючи колективи з цим святом. Нас всюди запрошують. Всюди раді бачити. Люди в Маріуполі відчувають, що таке війна. Що таке той так званий "русскій мір", який на них суне. Більшість із них мають родичів, друзів у Донецьку, Луганську. Вони з ними підтримують зв’язок — тому бачать різницю.

І хоч влада на сьогоднішній день робить мало, точніше, недостатньо ефективних кроків для того, щоби пришвидшити нашу загальну перемогу — але на низах самі люди розуміють різницю, відчувають її. І ми дуже гарно з ними спілкуємося. І відповідаємо на будь-які їхні, хай навіть дуже незручні, запитання.

— Кажуть, що дуже важко сплутати, чиї артилеристи працюють з того боку, російські чи місцеві. На вашу думку — зараз росіян там багато?

— Тут і думати не треба. Є оперативні дані з літаків наших, коптерів. Є розвідувальні дані. Повністю по фронту — їхня техніка, танки, ствольна артилерія. Жодних виконань жодних домовленостей — хай навіть у форматі того смішного "Мінська" — немає. Вони агресивні. Вони прагнуть і далі захоплювати наші території. Вони про це розмовляють між собою, мріють про те, як грабуватимуть Маріуполь... Так що нічого нового немає. І ми до цього готові. Готові вступати з ними в бій. І, повірте, жодного метра української землі ми більше не віддамо. Це все відбувається. У них є своя розгалужена агентурна сітка. Зрадники в усіх гілках влади присутні, так звана "п’ята колона"... Росія підійшла дуже підготовленою до цієї агресії. Це відчувається по їхніх військових рішеннях (деколи невдалих), по якихось таких політичних питаннях. Рука Москви відчувається — в усьому.

— Так там зараз більше росіян чи місцевих все-таки?

— Російські сили, Російська Федерація по той бік присутня лінійними підрозділами в Новоазовську, в Безіменному. Там морська піхота їхня. У більшості своїй вони там знаходяться як інструктори так званих ЛНР/ДНР. І вони абсолютно по російській кальці воюють. Тобто, вони для нас прогнозовані. Ми бачимо, як вони мислять. На першу лінію вони запускають сепарів, цих одурманених людей, які без грошей готові вбивати. А друга лінія — вже росіяни. Ну, і у нас до кордону дуже близько. 25 км — і вже російський кордон. А там досі накопичені їхні сили і засоби дуже великі. Зразу за кордоном. 50 км вглиб РФ.

— Ви вірите в те, що вони можуть перейти кордон?

— Річ у тім, що Путін — абсолютно непрогнозований політик. Як головнокомандувач такої величезної армії — безжалісний, підлий, який зважає лише на власні інтереси... Тому важко прогнозувати, що він може втнути далі. Для мене особисто абсолютно не буде новиною, коли над нами літатимуть їхні літаки і бомбитимуть нас.

— Разом з тим, ви кажете, що їхній стиль ведення бойових дій — досить прогнозований. А ви маєте для них сюрпризи в запасі?

— Нам, власне, і видумувати нічого не треба. Наша головна зброя — мотивованість. Мотивованість бійців, об’єднання українського народу навколо армії у вигляді волонтерів, священництва, Церкви, викладачів у школах... Такі — ми не по зубах російській імперії. Якщо вони посунуть далі — так, будуть великі втрати, будуть зруйновані міста і села. Але наша історія вже не раз доводила: ми їм не по зубах. І якщо вони розпочнуть вторгнення вглиб української території, це стане початком кінця цієї імперії. Кінця, на який ми чекаємо вже декілька сот років.

— Судячи з новин із зони АТО, "Мінськ" у нас — тільки на папері. Як гадаєте, що для нас було би оптимально — продовжувати дотримуватися домовленостей, які ігнорує противник, відмовитись від тих домовленостей, піти в наступ, щось ще?

— Важко мені сказати... Зараз, напевно, президенту, головнокомандувачу, дуже непросто — в ситуації між молотом і ковадлом. Втім, Україна завжди там була. Євросоюз розігрує тут свою карту, Америка — свою. В мене інколи таке відчуття, що це війна між Америкою і Росією — до останнього українця. Нам треба сподіватись на свої сили — і виходити з українських інтересів. Абсолютно переконаний в тому, що ми маємо можливість звільняти наші території уже з завтрашнього дня.

— Якщо дозволить керівництво держави, чи як?

— Ну... Порошенко ж головнокомандувач. Порада для президента: нехай ставку робить на свій народ. Не на європейських і американських союзників. Хай враховує це, але основна ставка — на український народ. На українське військо, на своє керівництво, на своїх людей. Ми в силах протистояти на сьогоднішній день російській імперії.

— А якби президент таки зробив ставку на народ..?

— Щойно ми це відчуємо, побачимо — шансів у цих територій, цих "республік" немає жодних. — Довго би тривало звільнення? — Два тижні часу. Це те, що я дивився, для себе думав, як це робиться.

— А якби від вас це залежало — ви би зупинилися на кордоні?

— Як націоналіст і людина, що розуміє, звідки ноги ростуть, і хто є злом і основною загрозою для української державності і нашого майбутнього — я би не зупинявся. Не говорю про людей російських, про росіян — говорю про керівництво РФ: їх треба ліквідовувати. Це ті люди, які не дадуть спокійно жити не тільки Україні — цілому світу.

— А чи є в тому сенс? Замість ліквідованих завжди прийдуть нові — і, швидше за все, такі самі...

— Ну, слухайте! Далі буде далі. — Ваша правда... А з тими людьми, які одурманені — що з ними робити? Як жити з ними далі в одній країні?

— Та ну..! Люди є люди. Що там з ними робити..?