"Сказав українською, що "просить моєї руки і серця": Наша співвітчизниця розповіла, як стала дружиною японця

Вікторія Верескун 12 років живе в Токіо, де вийшла заміж за місцевого чоловіка на ім'я Акіра. Заради дружини він прийняв християнство та став Іваном. Пара виховує трьох дочок - Луну, Селіну таРіанну. Про особливості життя в Японії, українка розповіла журналістам, передають Патріоти України.

Із чоловіком Вікторія познайомилася у авто-салоні, де на той час працювала моделлю. "Щоб мати можливість зі мною спілкуватися, Акіра придбав у нас автомобіль. Почав приходити в салон під будь-якими приводами. Через три місяці вперше поїхав зі мною в Україну. В останній день подорожі із словником приїхав в гості до моєї мами. Сказав українською, що "просить моєї руки і серця". Сприйняла це як жарт, бо ніяких натяків на стосунки до того не було. Але, коли повернулася в Японію, Акіра прийшов у салон з великим мікі-маусом і обручкою. Знову зробив пропозицію. Така серйозність його намірів підкупила. Почали зустрічатися і через два тижні розписалися", - розповідає Вікторія.

За словами українки, в Японії прийнято, щоб дружини займалися сім'єю. Тож після одруження життя кардинально змінилося. "Після одруження намагалася організувати свій побут. Тоді ж з'явилися комплекси, адже японці невисокі та худі. Я ростом 174 сантиметри. Складалося враження, що проживаю у країні гномів. У місцевих квартирах все маленьке. Коли сідаю їсти, ноги впираються у стільницю. Не мию посуд, бо раковина для мене занизька і від того постійно болить спина. Такі ж проблеми з одягом. Усі штани в японських крамницях на мене короткі, кофти - малі. Знайти спідню білизну взагалі неймовірно складно".

"Найгірше із взуттям. Найбільші жіночі туфлі мають 38 розмір, а в мене 41. Дуже ображало, коли продавці радили піти в чоловічий відділ. Більше по магазинах не ходжу. Замовляю речі в Інтернеті. Також прошу привезти щось маму, яка щороку приїжджає з України у гості. Везе джинси, брючні костюми, вишиванки, обов'язково рушник чи вишиту наволочку від бабусі. Також ікони, бо тут їх немає де купити. Минулого разу просила бурштинове намисто і калину".

Японці не вміють стригти іноземців, каже Вікторія. Тож доводиться робити це самій або звертатися до інших українок. "Пам'ятаю, як прийшла в салон перед першими пологами. Попросила пофарбувати і зробити легеньку укладку. Коли вийшла, все волосся було перепаленим. Чоловік відвіз в іншу перукарню, де довелося обстригтися під хлопчика. Фарбуватися самій теж не вихід, бо місцеві фарби розраховані на жорстке японське волосся".

"Чим довше тут живу, тим більше люблю Україну. Там не була уже 6 років, бо не можу залишити дітей. Із нетерпінням чекаю можливості, щоб здійснити поїздку додому", - каже Вікторія Верескун.