"Сокиру війни відкопано, і я не збираюсь її заривати", - Мухарський

Про життя за кордоном, масштабні творчі плани та думки про те, чому він не йде на фронт, за якої умови українська держава збережеться, як митцю вдається розвалювати Росію нині та чому йому погрожували, йдеться у першій частині інтерв'ю.

- У лютому ви виїхали з України до Європи через скандал з вашою колишньою дружиною Сніжаною Єгоровою щодо сплати аліментів. Розкажіть про життя за кордоном. Як проводите свій день?

- Життя за кордоном у мене просте. Нарешті митець зміг отримати вільний час для написання роману. Розкажу по годинах, як починаю свій день. Прокидаюсь о десятій годині. Дуже люблю півгодинки побути у сонному мареві. Називаю це підключенням до різних енергій. Як почати день, підказують вищі сили. Тому встаю з чіткою установкою на те, чим буду займатися.

Далі повільно готую сніданок. У мене асоціація зі щастям – снідати повільно. Більшість людей у цьому світі не заслужили на таку можливість: швидко їдять і кудись біжать. А я вважаю, що щаслива і повноцінна людина, яка відбулася, має снідати якнайменше півтори години. Я сиджу, п’ю каву обов’язково з молоком. Чашечки три випиваю, спілкуючись з дружиною і перегортаючи пресу.

Коли закінчується сніданок, відкриваю ноутбук і 6-7 годин працюю без перерви – пишу роман. І десь о восьмій збираюсь і йду в спортивну залу, де дві години плаваю, трохи бігаю на еліпсоїдному тренажері. А потім іду у турецьку баню або просто приймаю контрастний душ.

Далі – вечеря. Їм повноцінно двічі. Удень можу з’їсти горішків чи випити якоїсь кави. Після того моя дружина відкриває мені "серіальні" світи. Я ніколи не дивився серіалів, а тут за кордоном раптом підсів. Вона відкрила мені, наприклад, "Пуститися берега". Отак от минають мої дні.

- Про що пишете роман?

- "Ай ем нот раша" – автобіографічний роман про пошук у собі українця. Описує 1996 рік, коли я з антрепризним театром "Золоті ворота" поїхав до Едінбурга з виставою за романом Достоєвського "Злочин і кара". Я грав головну роль – Розкольнікова. Зі мною траплялись різні містичні пригоди. Місто дуже містичне, це столиця світового масонства, рицарських орденів і таємних товариств. А я дуже люблю таємні товариства. Роман про Едінбург, але його основна мета – розібратись, чим українці відрізняються від росіян, у чому наша самість і сутність.

- У чому різниця?

- Скажу про основну відмінність: росіяни ходять строєм, а українці строєм ходити не люблять. Ми крайні індивідуалісти, анархісти по суті своїй, хоч для держави це інколи погано. На жаль, ще не навчились будувати державу. Тільки вчимося, і це нормально.

Росія – "мортальне царство", де люди звикли жити міфами минулого замість того, щоб будувати сьогодення і зазирати в майбуття. Згадайте про труп Леніна, який лежить на центральній площі, і ці акції з покійниками, які живіші за всіх живих. Розумієте, Лєнін живіший за всіх живих! Покійник! Таки "мортальне царство".

А наша країна нагадує мені молоду дівчину. Вона досить вітряна, не знає, ким буде, але хоче жити, прокидатися. Буяння вітальних енергій, інколи неконтрольованих і хаотичних, – це і є Україна.

- За якої умови українська держава збережеться?

- За умови стовідсоткового панування в інформаційному просторі української мови. Думаю, що закон, який зараз дискутується у Верховній Раді, є однією з базових умов збереження держави. Це як слова Гундяєва: "Русскій мір там, гдє звучіт русская рєчь, як і Україна там, де звучить українська мова". На жаль, можновладці ще не розуміють усієї важливості цього державницького підходу. Будь-які прояви: зовнішня реклама, радіо, телебачення, газети мають бути українською мовою! Якщо ти говориш російською мовою – не отримуєш ліцензію. Держава має це контролювати.

- Позитивна динаміка в українській культурі простежується?

- Безумовно, поступ є. Кількість відвідувачів на "Мистецькому арсеналі" і Львівському форумі свідчить, що люди прагнуть, хочуть і можуть. Якщо порівнювати з депресивними 2014-2015 роками, то динаміка є. Щоправда, не така фантастична, як хотілося б.

- Повернімось до творчих планів. Ви розпочали проект "Рожеві вуса". Що це?

- Знаєте, хто такі батяри? От, "Рожеві вуса" – це проект батярських хуліганських романтично-еротичних пісень, які писались ледь не 25 років мого життя, бо перші пісні, які є в цьому альбомі, були записані у 1992-1993 роках, а останні – у 2017-му. У мене, окрім радикальної творчості, присутні романтичні мотиви. Тому я вирішив, що це треба довести до кінця. Вважаю, що будь-яку справу треба доводити до кінця і ставити крапку. Тоді відкриваються інші двері. А якщо лишаєш по собі хвости, не кажи тоді, що ні те, ні те не вдається.

- У червні мала початись зйомки художнього фільму "Бандера" про ватажка ОУН(б). Анонсували, що ви зіграєте головну роль. Робота над фільмом ведеться?

- Це проект, який "замріяв" і затіяв мій батько Дмитро Олександрович, на стадії розробки. Тато так гучно заявив, що головну роль там зіграю я. Ми повернемось до цієї теми, коли буде дописаний сценарій, знайдені кошти і принаймні визначиться кістяк робочої групи.

- Є затверджені пропозиції щодо ролей у кіно?

- Нема, бо я зараз не в Україні. Щось стале є неможливим, коли ти мандрівний митець.

- У цьому році буде 10 років вашому творчому проекту "Жлоб-арт". Чи плануєте перфоманс?

- Цікаве питання. Дуже хотілося б, перебуваючи в Києві, домовитись з серйозною інституцією на кшталт Музею українського мистецтва і зробити велику виставку робіт. Весь доробок "Жлоб-арту" збережений за містом у потаємному сховищі і належить мені. Я хотів би за підтримки художників зробити експозицію подібно до того, як це робилось у 2012-му році, коли проект фінішував.

- Що ще плануєте втілити найближчим часом?

- У вересні видати роман. Ще планую музичний проект під робочою назвою – "Маршрутка на Волноваху". Це літературно-музичний проект: начитки, які накладатимуться на звучання творів – коротких оповідань, частково римованих, частково ні. Але всі стосуватимуться 2014-2015 років, коли була активна фаза війни на Донбасі. Це рефлексії художника на те, що відбувалось.

- Своїм завданням бачите розвал Російської імперії. Зараз вдається вкладати свою лепту?

- Вода камінь точить. Це смертельна боротьба. Ми бажаємо їм кінця, а вони – нам. Сокиру війни відкопано, і поки що я не збираюсь її заривати. Не бачу передумов. Схватка смертельна, і я не хочу стояти над нею. Тому беру активну участь згідно зі своїми професійними і тактико-технічними характеристиками.

Я в принципі працюю за воєнною професією, яку набув ще за часів Радянського Союзу, коли служив. У військовому квитку записано, що я музикант військових оркестрів. І проект "Орест Лютий", який перейняв традицію мого ще радянського армійства, це продовжує. Я так само виступаю на громадських засадах у госпіталях перед пораненими бійцями, виконуючи ту роботу, яка в мене найкраще виходить.

Буває, кажуть: "Ааа, чого ви не візьмете автомат й не підете в окопи?". Тому що в мене серце вже хворе, печінка не та… Але я там, де коефіцієнт моєї корисної дії найвищий. Вважаю, що це моя бойова позиція, де я тримаю не тільки оборону, а й інколи переходжу в наступ. Я сам обрав цю позицію і в ній почуваюсь найкомфортніше, бо вмію інколи так дошкуляти ворогам, що в них зуби скриплять і щелепи зводить від ненависті.

- Вам часто погрожували за життя?

- Я не вважаю погрози, які пишуть в інтернеті – погрозами.

- А особисто?

- Один раз за життя. Був єдиний момент, коли підійшли і сказали: "Їдь з країни, бо тебе грохнуть, чувак".

Це сталось 25 чи 26 січня 2014-го року, коли почалась активна фаза Революції Гідності на Грушевського. Повертаючись додому, відчув страх, який відчувають люди в останні миті свого життя. Уявіть картину: назустріч мені у під'їзді ідуть двоє кремезних чуваків. Все, думаю, це за мною. Кажуть: "Ми друзі і хочемо попередити, щоб Ви їхали з країни". Вони передали інформацію, що я значуся в списках на знищення через виступи на Майдані. Було трошечки не по собі.

Я поїхав тоді, але повернувся. Дійсно, вони мене налякали. Я взяв гарячу путівку до Туреччини і просто поїхав на тиждень. Ще й надихався чорного диму, мав набряк від гарі і зрозумів, що відпочити таки треба. З 27 січня по 4 лютого мене не було в Україні. Потім вернувся. Далі був на концерті "Правого сектору" в "Українському домі". А 18 лютого ми відстояли всю ніч...

- Коли повернулись, потурбувались про особисту безпеку?

- Був журналістом, тому завів зареєстровану зброю і досі ходжу з нею. Кілька разів наявність її давала мені впевненість, що зможу скористатись, якщо все зайде так далеко…