"Співати героям в зоні АТО — це дуже велика відповідальність і честь", - солістка ансамблю ЗСУ Ярослава Руденко

Дивлячись на артистку, складно уявити, що ця тонка тендітна жінка вже кілька сотень разів виступала в зоні бойових дій на сході України, часом — на першій лінії оборони, де акомпанементом її співу ставали вибухи та постріли. Спілкуючись із читачами, вона розповіла, як проходять концерти на передовій, як ці виступи сприймають українські воїни, яких пісень просять заспівати сильні кремезні чоловіки, і від яких — плачуть, чим саме місцеві мешканці цього регіону переконали артистку, що Донбас — це Україна, а також яким дивом співачці та її колегам вдалося, зустрівшись із бойовиками, неушкодженими доїхати з концертом до українських воїнів. Крім того, Ярослава розповіла, як їй працюється в Ансамблі ЗСУ, у чоловічому колективі, як там згадують її попередницю — Тіну Кароль, а також поділилася непересічними історіями з життя своєї землячки — співачки Раїси Кириченко, передають Патріоти України з посиланням на "Главред".

Подаємо стенограму чату з Ярославою Руденко.

Ingrid: Ярослава, были ли у вас в роду артисты? Почему вы выбрали эту профессию?

Ярослава Руденко: Я народилася в селі, в простій родині. Мама — вчитель, батька не було. Дідусь і бабуся — колгоспники. Але, не маючи музичної освіти, наша сім'я гарно співала, володіла різними інструментами і могла дати фору будь-якому професійному артисту. У моїй сім'ї українська народна пісня, Шевченкове слово завжди були на першому місці. Мене з дитинства виховували, що Україна — понад усе. Тому вже в юному віці, що означає фраза "Слава Україні", я розуміла глибоко і по-дорослому.

Я відчула, що мій поклик у житті — бути артисткою. Кимось іншим я себе і уявити не можу.

Asia: Каким образом вы подбираете свой репертуар?

Ярослава Руденко: Пісень у нас багато. Свій репертуар я підбираю душею. Кожну пісню пропускаю через себе. Люблю патріотичні пісні.

NVSokol: Вы поете песни из репертуара своей землячки Раисы Кириченко. Вы или ваши близкие были с ней знакомы? Поддерживаете ли вы связь с ее семьей?

Ярослава Руденко: Я — землячка Раїси Кириченко, з Полтавщини. Я виросла на її піснях і нині пишу наукову роботу на тему "Творчість Раїси Кириченко". Нині мій репертуар на 60% складається з пісень самої Раїси Опанасівни. Це співачка номер один для мене. Взірець великої патріотки України, берегині народної пісні.

Я була особисто знайома із Миколою Кириченком, чоловіком Раїси Опанасівни. Шкода, що він пішов в інший світ.

Знаю історію про котика Кириченків, якого назвали Зосею. Ця історія підтверджує, що це була надзвичайна сім'я, в якій навіть тварини були незвичайними. Котик дуже любив хазяйку, і коли вона померла, щодня ходив до неї на могилу. На похованні Миколи Кириченка цей кіт плакав, у прямому розумінні.

Я дуже люблю цих тварин — котів. Вважаю, що це незвичайні, космічні істоти. У мене вдома двійко котиків, яких я підібрала з вулиці і вилікувала. Тепер вони — красунчики.

Borys: Ярославо, скільки років ви уже в ансамблі ЗСУ? Як вам працюється в суто чоловічій компанії?

Ярослава Руденко: В Ансамблі ЗСУ я працюю солісткою вже багато років. Здається, цього року — ювілей, 10 років. Дуже люблю цей колектив. І дуже комфортно працювати саме в чоловічому колективі, оскільки я виросла серед хлопців. І нині у мене дуже мало подруг, оскільки спільну мову краще знаходжу з чоловіками.

NVSokol: Рассказывают ли что-то о Тине Кароль в ансамбле старожилы?

Ярослава Руденко: Старожили її дуже поважали. Розповідали, що вона не мала жодної фінансової підтримки, досягнула висот своїм талантом і працею. Це — приклад того, що якщо рухатися до мети, все здійсниться.

NVSokol: Ярослава, вы, как и Тина Кароль в свое время, являетесь солисткой Ансамбля Вооруженных Сил Украины. Пересекались ли вы с Тиной во время работы в ансамбле?

Ярослава Руденко: Із Тіною Кароль перетиналися ми неодноразово в колективі і на збірних концертах.

Rika: Вы выступаете только для воинов или для мирного населения тоже?

Ярослава Руденко: Я, як дівчина з села, ніколи не оминаю концертами сільське населення. Багато хто помиляється, думаючи, що в селі люди далекі від культури. Та це не так. Можете собі уявити, що в селі мені більше дарують букетів, аніж у столиці. Хоча їм доводиться їхати в районний центр по квіти, і пора року — зима. Дуже люблю щирих людей, з якими можна просто поспілкуватися. Звісно, в столиці у мене є такі друзі, але сільський колорит є непідкупним, багатогранним. От учора, 12 жовтня, відбувся мій концерт, а вже сьогодні після нашої розмови я спішу на Полтавщину, в село Рудка, де я виступатиму. Ось так.

Tianna: Есть ли у вас клипы? Если — нет, планируете ли вы снимать?

Ярослава Руденко: Кліпи у мене є, але вони не того формату, який би могли взяти телеканали. На жаль, у мене нема коштів, щоб створити якісний кліп. Але я вірю в те, що мрії здійснюються. І, можливо, наше сьогоднішнє інтерв'ю прочитає людина, яка зможе і допоможе це мені здійснити. Телефон лишаю в редакції. :)

Владимир Куропятник: Собираетесь ли вы посетить Кривой Рог?

Ярослава Руденко: У Кривому Розі не була ніколи. Якщо Ви, шановний Володимире, організуєте концертне приміщення, я із великим задоволенням безкоштовно приїду і проведу Вам гарний український патріотичний концерт.

NVSokol: Гастролируете ли вы за рубежом? Если да, то в каких странах? Где хотели бы выступить?

Ярослава Руденко: Гастролювала за кордоном я не так багато. Виступала перед діаспорою на Кіпрі в місті Ларнака. Після вчорашнього концерту (12 жовтня відбувся концерт до Дня захисника Вітчизни, — Ред.) мені сказали хорошу новину, що я поїду по Європі з благодійними концертами, представлятиму Україну.

Asia: Не планируете ли идти в политику?

Ярослава Руденко: Звичайно, планую. Але в далекому майбутньому.

Едуард Прапор: Чи буває вам іноді незручно через те, що ви рудоволоса? Як виходите з ситуації?

Ярослава Руденко: Мій колір волосся має відтінок не рудого, а пшеничного кольору. Та й взагалі, особистість визначає не колір волосся, а душевний стан.

Borys: Коли ця війна на Донбасі припинила для вас бути чимось віддаленим, а стала особистим, коли не можна було лишатися осторонь і мовчати або говорити "я за мир і понад політикою"?

Ярослава Руденко: Нинішній час нам диктує свої правила, і митець не може бути поза політикою, тим більше, в той період, коли йде війна. Справжні патріоти України допомагають народові не тільки своїм талантом, а й усім, чим можуть. Артист — волонтер, артист — психолог, артист — захисник України, артист — духовний наставник, навіть артист — кулінар (тому що нам, артисткам, випадала нагода бійцям приготувати смачний обід: варили борщ і польову кашу пройшов уже не один рік, а наші страви ще й досі згадують із великою вдячністю).

Бувало й таке, що в час Інтернету та мобільного зв'язку бійці часто передавали листи своїм коханим, які я, приїхавши в Київ, через Укрпошту розсилала в усі куточки України.

Я себе бачу не тільки як співачку, але й як громадського діяча. Енергії у мене багато, друзів-патріотів — ще більше. Тому спільними зусиллями нам все вдасться.

Petro: A Ви б могли взяти до рук зброю, аби захистити свою землю? І якщо так, то яка межа має бути перейдена, коли Ви не зможете вчинити інакше?

Ярослава Руденко: Коли почалася війна, я записалася на курси снайперів. Але мій чоловік сказав: "Співачко, захисти Україну піснею". Що я і роблю.

Я не впевнена, що могла б убити людину, навіть враховуючи те, що це був би сепаратист чи вбивця. Але ми, український народ, не зазіхаємо ні на чию чужу територію. Ми на своїй рідній українській землі. Це до нас, в Україну, прийшли непрохані гості, які залишили сиротами тисячі дітей, зруйнували будинки, зруйнували наш спокій. Тому я, як представник мистецтва, культури, всіма силами і своїм бойовим характером буду робити все, щоб моя зброя у будь-якому вигляді була ефективною.

semen_senia: Вы ездите в зону боевых действий, общаетесь с нашими военными уже не первый год. Скажите, по вашим наблюдениям, как менялось настроение наших военнослужащих? Какое оно сейчас?

Ярослава Руденко: В кінці жовтня я їду з концертами в зону АТО. Це будуть 300-ті концерти для наших героїв. Кожна поїздка в зону АТО — для мене велика подія. Адже війна війною, а підтримка потрібна всім: воїнам, медикам, місцевому населенню.

Душа болить, коли бачиш діток, які живуть у підвалах, під пострілами "Градів", і навіть нема питної води. Часто з поїздок поверталася у великій депресії. Хотілося всім допомогти, телефонувала до друзів, просила допомоги. Таким чином, наші поїздки були представлені не тільки концертами, а й волонтерською допомогою: харчі, одяг, ліки.

Хочу подякувати тим небайдужим людям, які зголосилися допомогти. Це — бізнесмени, у яких не зовсім великий бізнес, але вони набагато більше допомагали і допомагають, аніж ті мільйонери, які навіть слухавку не беруть, коли я телефоную.

Настрій у військових завжди бойовий, бо по-іншому навіть і бути не може. Тому що кожен із них чітко усвідомлює, що саме від нього залежить світле майбутнє їхніх родин і неньки-України. Всі хочуть миру, всі хочуть жити щасливо. Ми в це віримо і до цього йдемо.

Lika: Приходилось ли вам на фронте сталкиваться с теми, кто по ту сторону? Как это было? Никогда не боялись попасть в плен?

Ярослава Руденко: Одного разу, коли ми їхали з концертом у зону АТО, водій припустився помилки і поїхав лісом. Нас перестріли на автомобілі люди у камуфляжі, але ми одразу зрозуміли, що це не наші українські військовослужбовці. Я, як організатор поїздки, розуміла: коли щось трапиться з нашим творчим колективом, я собі ніколи цього не пробачу. Тому, попри те, що в автобусі були чоловіки, я вийшла і звернулася до невідомих українською мовою, чому вони здивувалися і запитали, куди я їду, кого підтримую і хто я. Я відповіла: "Зважаючи на те, що я до вас звертаюся українською мовою, є українкою, то, відповідно, і підтримую нашу державу та її воїнів, а звати мене Ярослава Руденко, я з Полтавщини. А на Полтавщині всі дівчата мають бойовий характер, тому відпускайте нас якомога швидше, бо ми запізнюємося на концерт". Вручила їм свої диски, сказала, щоб не домальовували мені роги на фото з диска і щоб слухали та виправлялися. Нас відпустили. Всі були у великому шоці. А в спину мені невідомі чоловіки крикнули фразу: "Вам еще повезло, что мы вас встретили. Были бы другие, мы вам не завидуем!" Після того випадку ми завжди чітко плануємо маршрути.

Lika: Чего вам больше всего не хватает во время выступлений в АТО из чисто бытовых вещей?

Ярослава Руденко: Я — не вибаглива артистка, тому що можу переночувати і в автобусі, і в казармі. Головне, щоб мій творчий візит був потрібний для бійців та місцевого населення. Хотілося б єдиного, щоб наші воїни мешкали у нормальних умовах, щоб харчування було збалансоване та натуральне. А ми, артисти, пару днів можемо і в бойових умовах побути. Єдине, за що ми хвилюємося, щоб керівництво нашої держави більше звертало уваги на наших героїв.

Tomas: Що можуть і мусять робити митці, зокрема, й артисти, аби повернути уми мешканців Донбасу до України? Як вони можуть посприяти тому, щоб Донбас став українським не тільки за формою, а й за змістом?

Ярослава Руденко: До війни я вважала, що мешканці Донбасу не люблять ані української мови, ані української пісні, та виявилося навпаки. Цього року ми виступали в Краматорську та Слов'янську. Перед поїздкою туди мої друзі порадили мені відмовитися співати там українські народні пісні і навіть розмовляти українською мовою, сказали, що мене там ще поб'ють. Але я ж бойова, повезла своє мистецтво, звичайно, українське. І, на моє велике здивування, весь концерт зал співав разом зі мною. А після концерту місцеві жителі до мене приходили фотографуватися, дарували квіти, різні подарунки, зроблені власноруч. Ми так гарно поспілкувалися, потоваришували, і я зрозуміла, що Донбас — це Україна.

Аби місцеве населення було більш прихильним до української влади, нашим керманичам потрібно частіше їздити у села та містечка, де війна зруйнувала всю інфраструктуру, допомагати, підтримувати мешканців, в прямому розумінні розмовляти із місцевими жителями, а не просто гарно та феєрично розрізати червоні стрічки, презентуючи свої візити.

Якщо кожен із нас почне з себе і усвідомить, що наше майбутнє залежить від нас же самих, я думаю, що і влада, і наш український народ досягнуть бажаного результату.

Окремо висловлюю велику вдячність нашим військовослужбовцям, які на сході не просто захищають наш мир та спокій, а й допомагають відновлювати зруйновані будинки, привозять ліки та продукти людям похилого віку, допомагають їм по господарству. Це ще одне підтвердження, що Україна має своїх героїв.

Anastasia: Ярославо, чим для вас особливий і відмінний від усіх інших слухач з передової? Наскільки для вас емоційно складними є ці виступи? Буває, що просто не можете втримати сліз?

Ярослава Руденко: Перед кожним концертом у зоні АТО я та мої колеги-артисти готуємося наче до сольного концерту в палаці "Україна". Адже співати героям — це дуже велика відповідальність і честь.

Часто буває, що біль настільки розриває душу, що не можна втримати сліз. Але я розумію: якщо ще артисти на сцені будуть плакати, то який тоді настрій буде у військовослужбовців…

Одного разу, виступаючи втретє в зоні АТО, до мене під час концерту прийшов воїн, який попросив заспівати пісню про маму. Мені було дивно, що глядацький зал був переповнений молодими військовими хлопцями, яким би, здавалося, хотілося почути сучасні пісні, а тут таке прохання. Я швиденько побігла до звукорежисера, увімкнули відому пісню на слова Миколи Луківа й музику Анатолія Горчинського — "Росте черешня в мами на городі". І я бачила, як у кремезних чоловіків котилися сльози. І вони так хотіли приховати це, але не змогли. Після цього концерту у нас стало традицією виконання цієї пісні.

Dinka: Як наші воїни сприймають приїзд до них артистів? Чи до пісень їм там? Пам'ятаєте слова Леоніда Бикова у фільмі "В бой идут одни старики": "Кто сказал, что нужно бросить песни на войне? После боя сердце просит музыки вдвойне!" Чи бачили ви там, на "передку", підтвердження цих слів? Дякую вам.

Ярослава Руденко: Воїни дуже чекають концертів — їм потрібна розрядка, позитив. Завжди нас зустрічають дуже щиро, привітно і незабутньо. Вони люблять показати свої бліндажі, кімнати, де вони перепочивають, їдальню, де вони харчуються, а особливо їм приємно, коли ми, артисти, разом із ними сідаємо перекусити солдатської їжі. Також кожен хоче спілкування, особливо коли серед воїнів зустрічаємо своїх земляків. От я з Полтавщини (це ж велетенська область!), а все одно знаходимо спільних знайомих, родичів, друзів. Не було такого концерту, щоб серед військовослужбовців я не зустріла свого знайомого.

От, наприклад, 12 жовтня на концерті, який я присвятила воїнам АТО, наша ведуча Олена Кононенко, на велике здивування, зустріла свого друга дитинства, який був нагороджений медаллю, і після концерту він підійшов до Олени і запитав, чи це та Олена, яку він знав 30 років тому. Ви уявляєте, який світ тісний!

А я на кожному концерті отримую такі позитивні емоції від зустрічей. На війні не тільки молоді хлопці, чоловіки, а є і у віці. Вони пішли туди за власним бажанням, тому що не байдужі до мирного українського майбутнього. І так само на фронті воюють і жінки. Одного разу я познайомилася з воїном Анастасією, якій 68 років. Вона не тільки тримає в руках зброю, а й допомагає копати бліндажі та готує їжу.

Dinka: Згадайте вашу найпершу поїздку в АТО. Чи були сумніви — а чи варто туди їхати, чи варто ризикувати?

Ярослава Руденко: Першу поїздку пам'ятаю і ніколи не забуду. На той час мені здавалося, що ніби війна не в нас, а десь, або взагалі її не існує. Та коли ми почали під'їжджати до місця призначення, ми побачили зруйновані дороги, будинки, блокпости — наш світогляд цілком змінився. А ще коли поспілкувалися із діточками, їхніми батьками, взагалі стало дуже тяжко морально.

Саме після першої поїздки я зрозуміла, що ця поїздка не остання. І, приїхавши додому, в столицю, я почала шукати спонсорів, які б могли оплатити автобус та бензин. Харчування та проживання ми, артисти, брали на себе. Звісно, кожна поїздка дуже ризикована, але вкотре переконана, що українська жінка — це сила, якій підкоряються всі негаразди та перепони.

Dinka: Що вас суто по-людськи вразило з побаченого в зоні бойових дій?

Ярослава Руденко: Найбільше вразило те, що дітки, які там, у зоні бойових дій, сприймають війну як буденність. А ті умови, в яких вони живуть, навіть страшно уявити. Але життя йде, і треба жити. Тому щоразу ми веземо подарунки та гуманітарну допомогу. Приємно, що зараз держава почала більше звертати увагу на місцеве населення в зоні бойових дій, а також бізнесмени, які не шкодують своїх коштів і допомагають.

Dinka: Ярославо, чи доводилося вам потрапляти під обстріли під час поїздок на передову? Можете розказати про моменти, коли було найстрашніше?

Ярослава Руденко: Жодного разу ми не потрапляли під обстріли. Єдине — доводилося виступати на першій лінії оборони, де обстріли були гучніші за наші голоси та музику. Але нам і це не страшно — ми ж не просто артисти.

Valentyna: Ярославо, наскільки охоче українці зараз ходять у філармонію? Є попит на "серйозну" музику? А якщо порівнювати з Європою?

Ярослава Руденко: На жаль, високе мистецтво в Україні чомусь знаходиться не на першому місці популярності. Але все одно є поціновувачі високого мистецтва. І зараз, попри те, що в Україні йде війна, наш народ почав більше звертати увагу на різні мистецькі проекти та заходи. Я як солістка філармонії твердо можу заявити, що всі наші заходи відбуваються з великим аншлагом, і це дуже приємно.

У Європі класична музика більш популярна. Але я думаю, що через пару років ми теж будемо на рівні.

Maslova Natalia: Які Ваші плани на майбутнє?

Ярослава Руденко: Планів у мене дуже багато. Нині мені часу бракує на особисте життя, бо я живу своєю мистецькою роботою і буду жити. У кожної людини своє покликання. Моє ж покликання — пісня. Тому хочу цього року поїхати на схід України, провести кілька десятків концертів, організувати концерти у маленьких містечках та селах. 3 січня запрошую вас у Національну філармонію на мій колоритний український концерт "Ніч перед Різдвом". Це буде святкове дійство із полтавським колоритом. Зі сцени лунатимуть не просто колядки, щедрівки та українські пісні, а й будуть відповідні персонажі: Гоголь, Солоха, козак Чуб. Тому запрошую всіх відвідати мій мистецький захід. А також запрошую до співпраці благодійників, які зможуть приєднатися до наших поїздок у зону АТО, допомогти з транспортом і взагалі об'єднати наші сили. Вірю і впевнена, що ми переможемо. Слава Україні!