Стоп-обмін: чому не звільняють останнього "кіборга" Донецького аеропорту? (відео)

"Мама Тараса - щира і добра, але в розмові з нею по інтонації чую, що руки у неї опускаються. Її син - молодий чоловік. Він так довго в полоні - одинадцять місяців. А звідти виходять покалічені люди. Кажуть, ночами Тарас кричить . Йому складно. Треба зробити все, щоб його звільнили", - розповідає виданню Главред родичка прапорщика Нацгвардії Ореста Петришина, зазначають Патріоти України.

На цей раз Марія розповідає не про свого Ореста, який вийшов на свободу 30 жовтня, а про 25-річного львів'янина Тараса Колодія, останнього полоненого "кіборга" донецького аеропорту.

З аеропорту в донецьке СБУ

Тарас Колодій - мобілізований десантник 80-ї аеромобільної бригади. Ось вже одинадцять місяців перебуває в полоні у терористів. Весь цей час вдома чекає його мама Галина. Батько помер, коли Тарасові було 14 років. Жінка розуміє, що всі її прохання та звернення до державних мужів поки не знаходять підтримки. Але каже: здаватися не має права, поки не побачить свого Тараса на волі.

"Синові прийшла повістка 13 серпня 2014, - згадує Галина Колодій. - Наступного дня він з'явився у військкомат, додому більше не повернувся. Щойно подзвонив і сказав:" Мама, я тут залишаюся ".

Потім був відправлений на навчання, а 9 листопада - на схід. 6 січня 2015 Тарас сказав, що він в донецькому аеропорту. Звідти іноді набирав (по телефону). Останній раз 19 січня. Я якраз була на роботі.

Телевізор був включений. Показували, що будівля (нового) терміналу зруйнувалася , наших труять газом. І тут подзвонив Тарас, запитав, що кажуть у нас. Я сказала, що почула. Він відповів: "Все - правда". І більше нічого. Напевно, оберігав мене".

22 січня мамі передзвонили вже друзі сина і повідомили, що Тарас в полоні. "Після того я й сама побачила відео, на якому полоненим з аеропорту сказали представлятися, - продовжує Галина. - Серед них був і Тарас (таймкод 1:09). Перше, що я зробила, пішла в СБУ.

Написала заяви у військову частину, прокуратуру . Познайомилася з родичами інших полонених. І одного разу, коли ми їхали в машині, в одного з друзів Тараса задзвонив телефон. Це було через приблизно тиждень після того, як сина взяли в полон. Дзвонив Тарас з невідомого телефону, попросив продиктувати свій номер. І все. Після цього довгий час не дзвонив. Вже потім, коли став ходити на роботи, міг попросити у когось зробити дзвінок. Раз на три тижні. Завжди говорив, що з ним все в порядку ".

Більше шести місяців поруч з Тарасом в будівлі донецького СБУ перебував і Орест Петришин. "Коли мене з Макіївки перевели в Донецьк в СБУ, я познайомився з усіма людьми, які сиділи в камері. Тоді це було близько сорока чоловік, - розповідає Орест. - Зі Львова були тільки я і Тарас.

А ще Любчик з області (" кіборга "Любомира Гринюха звільнили з полону в кінці серпня, - ред.). Спочатку обмінялися загальними фразами, а потім почали знаходити теми для розмови - говорили про спільних знайомих, місцях у Львові".

"Щодня ми ходили на роботи, - продовжує Петришин. - Яка "організація" прийде, попросить людей, наприклад, для прибирання території, тій і дають. У кожного фантазія як далеко зайде, на те й "виписують" собі полонених. І так щодня без вихідних. Хоча ми не відмовлялися працювати, так час швидше йшов. З людьми, звичайно, не давали спілкуватися - весь час воєнізована охорона поряд".

В очікуванні обміну

Але між собою, за словами Ореста, головною темою для розмов було звільнення. "Коли нас водили щодня на роботи, то була можливість зателефонувати родичам. Цей дзвінок важливий не стільки для тебе, як для людей, які сидять з тобою в камері.

І коли ввечері приводили в камеру, у кожного там очі горіли, всі тільки й питали один в одного: "Ну що сказали?". Так вечорами ми збирали всі новини, чутки. Інформацію більше нізвідки отримувати - в камері хоча і було радіо, але воно або сепаратистське, або російське.

Родичі та друзі часто говорили, що чекають переговорів , зустрічей в Мінську. Ми фактично жили від обміну до обміну. Ми знали приблизно, кого повинні обміняти скоро. Складно, звичайно, було".

"Коли я говорила з Орестом під час полону, він весь час запитував, коли обміняють, - говорить Марія Петришин. - Я відповідала:" Ось ще трохи ... ". На що Орест повторював:" Щоразу ще трохи! " . Але я не могла говорити інакше, навіть якщо на обмін в той момент не було надії. Але ми його чекали все одно кожен день".

Чекає сьогодні обміну і Галина Колодій. "У СБУ мені весь час повторюють, що переговори з обміну ведуться. Спочатку я спілкувалася з Володимиром Рубаном та Василем Будиком. Зараз з Іваном Рудяком (координатором Міжвідомчого центру допомоги громадянам з питань звільнення полонених СБУ. - ред.).

Чотири рази приїжджала до Києва . І всі мені казали: "Наберіться терпіння. З ним все добре. Чекайте. Працюємо". "А результату ніякого! - констатує мама полоненого. - Волонтери знають, що Тараса включали в списки на обмін. І не раз. Я розумію, спочатку звільняли поранених.

Їм треба було допомагати в першу чергу. А потім і моєму Тарасу. Він, слава Богу, не травмований! Так він мені сам говорив. Хоча від інших дізналася, що коли плита падала в аеропорту, його зачепило".

З часів масового обміну вже минуло два місяці. За цей час на свободу вийшли тільки двоє українських військових. 30 жовтня було звільнено санінструктора Ореста Петришина, а 30 листопада начальника відділення розвідки 81-ї десантно-штурмової бригади ЗСУ Андрія Гречанова (позивний "Рахман"). Останнього обміняли на кадрового російського військового - майора Володимира Старкова, засудженого в Україні на 14 років.

Надії на Мінськ

Сьогодні відомо, що контактній групі в Мінську на останньому засіданні не вдалося домовитися про обмін полоненими. Цей факт констатує спецпредставник голови ОБСЄ. "Підгрупа з гуманітарних питань робить нові зусилля щодо з'ясування доль незаконно затриманих.

Найбільш складною є ситуація навколо їх звільнення", - сказав журналістам у Мінську Мартін Сайдік. Єдиний позитив: представники ДНР і ЛНР дали надію, що до українців допустять місію Червоного Хреста.

Звільнений Петришин каже, що терористи не відпускають наших військових, так як у них залишається все менше заручників, і "ціна" кожного зростає.

"Спочатку нас не один раз шикували у дворі СБУ і говорили, щоб ми дзвонили додому, просили, щоб нас швидше обмінювали, пропонували записувати відео зі зверненням до Президента, владі України, - каже Орест. - Я думаю, все це час обидві сторони були зацікавлені в обміні. Але наскільки ми розуміємо зараз, наших військових з того боку вже менше, ніж їх людей у нас. І чим менше там наших людей, тим складніше проводити обміни. Тому що ці "республіки" хочуть витягнути своїх важливих людей. Торгуються довго".

"Я думаю, обмін - дуже складний процес, - продовжує Марія Петришин. - Коли був Орест там, я багато чого сприймала емоційно. Зараз можу диференціювати.

Там маніпулюють - дають телефон для дзвінків додому, це такий психологічний тиск, щоб показати, що ви нікому не потрібні - вас не міняють. Складно сказати, від кого залежать обміни, можливо, більшою мірою від так званих ДНР і ЛНР. І ось Новий рік на носі, і всі так хочуть, щоб хоч якісь зрушення були в питанні обміну" .

Сама Марія каже, що після звільнення Ореста продовжує спілкуватися з матерями, дружинами, сестрами тих, хто досі у полоні: "Після пережитих моментів стояти осторонь вже не можу." Це наш спільний біль! Всіх чекають! Усі сподіваються на якнайшвидше звільнення.

Відразу як Орест повернувся, зідзвонилися з сестрою Тараса Колодія і домовилися зустрітися. Близьким дуже важливо, щоб той, хто вийшов з полону, розповів, як там його рідна людина".

"Дзвонили мені і з приймальні уповноваженого Президента України щодо врегулювання ситуації на Донбасі Ірини Геращенко. Дівчина, що представилася Оленою, сказала, що треба чекати - до Нового року повинні всіх відпустити. Не знаю, може диво трапиться", - не перестає сподіватися Галина Колодій.

Сподіваються на це матері і дружини 140 українців, які перебувають у полоні російсько-терористичних військ на сході України.

"Дуже хочемо позитивних новин для сімей наших героїв, думаю, шанс є, - пізніше сказала нардеп Ірина Геращенко. - Хоча все дуже важко: триває спроба знизити кількість заручників з боку бойовиків, немає конкретики по звільненню, конкретної дати".

"Дивне почуття, коли ти розумієш, що сидиш у в'язниці в своїй країні ні за що і так довго", - каже Орест Петришин.