Цікаво, чи багато людей у моєму "маленькому Донбасі" у день вшанування жертв Голодомору запалили свічки у вікнах?..

До питання про національну свідомість і все таке... У селі між Запоріжжям і Бердянськом, де я росла, було так. Здати дитину у клас А, тобто з російською мовою викладання, було дуже престижно. Типу еліта села. Клас Б – вибачте, не еліта. Так пише блогер Женя Котик, повідомляють Патріоти України з посиланням на "24 канал", продовжуючи:

"Далі. Дітвора, не встигши й з‘їсти всю картоплю, яку навезли їй батьки у бердянсько-запорізькі ПТУ, поверталася на вихідні у рідні домівки, уже "разговаривая по-русски". Не те, щоб суржик "ходю, сидю, работа", яким ми розмовляли у селі, було краще, але така показова русифікація виглядала смішно.

А село як село. Коли побудували гранітний кар'єр і відповідно робітниче селище, туди з‘їхалися звідусюди. Тобто, з Росії чи з "великого" Донбасу. Тих, хто приїхав із заходу України, називали западенцями або "бандернею" (вибачте, цитата). Справжніх українських пісень співали рідко. Наприклад, мої дядько та мама – долею занесені з Полтавщини. (Забаянені "Два дубки" і "Ти ж мене підманула.." не враховуються.) Щось я ніколи не чула і не бачила, щоб там хтось вишивав, наприклад...

А на початку 1990-х був прикольний момент, коли у село занесло інформацію про повернення істинно українських назв звичним словам. Їх було багато і всі були такі смішні. Типу медсестра мала стати голкоштрикалкою чи якось так. Люди лаялися, згадували "незлим-тихим" словом провідника УПА в усіх відмінках. Це вже потім до мене дійшло, що то була просто провокація. Але...

Протягом 25-ти років я чую на кшталт: "І що дала ВАША незалежність?", "І що дала ВАША Помаранчева революція?", "І що дав ВАШ Майдан?"...

Цікаво, чи багато людей у моєму "маленькому Донбасі", наприклад, сьогодні, 26 листопада, запалили свічки у вікнах? Пам'ятаю, ми піонерами ходили до бабусь і дідусів і збирали їхні спогади про ТЕ...".