Війна з жіночим обличчям: Що змінилося за два роки

Є така професія - Батьківщину захищати. І робити це хочуть не тільки чоловіки. Попри недоступність належної військової освіти і дискримінацію з боку представників сильної статі, тисячі жінок зі зброєю у руках воюють на сході України. УНІАН дізнавався, як змінювався їх статус протягом двох років війни, передають Патріоти України.

З самого початку військових дій на сході України пліч-о-пліч із чоловіками воюють жінки. Вони також виконують бойові завдання, ризикуючи собою, при цьому заробітну плату отримують у декілька разів менше за колег чоловічої статі. Протягом двох років ситуація пояснювалася чинними обмеженнями щодо призначення жінок на бойові посади – ще донедавна їх реєстрували виключно «начальницями лазні», швачками та представниками інших «мирних» професій. Тобто жінка могла підбити ворожий танк, а на папері залишитися «кухаркою» або взагалі не значитися у списку особового складу…

Наказ Міноборони №292 від 3 червня 2016 року дозволив жінкам служити в бойових підрозділах ЗСУ. Тепер вони можуть займати посади командира бойової машини піхоти, кулеметника, механіка-водія, навідника, розвідника, снайпера та інші. І це рішення, покликане змінити долю багатьох жінок-військових, стало результатом наполегливої роботи їхніх же бойових сестер.

Не жіноча справа

«Хочете рівності, ідіть в армію!» – цю фразу на свою адресу в якийсь момент могла почути ледве не кожна українська жінка.

До того, як в країну прийшла війна, вислів сприймався дещо інакше, але в 2014-му чимало жінок дійсно не просто підписали контракт з ЗСУ, але й поїхали на фронт. Згідно з інформацією Міноборони, на початок червня 2016 року у Збройних Силах України проходять військову службу і працюють 49,5 тисяч жінок. Серед них більше 17 тисяч військовослужбовців, із яких понад 2 тисячі — офіцери.

Втім, жінці доводиться докладати вдвічі більше зусиль, аби зарекомендувати себе в армії. Тому представницям слабкої статі досі важко потрапити на фронт, а особливо, домогтися права брати участь у бойових виходах. На першій ротації бійцю батальйону імені Джохара Дудаєва Аміні Окуєвій дійсно довелося сперечатися з командуванням.

«Для мене рішення йти на фронт не було чимось несподіваним і спонтанним. Але потрапити на фронт – це одне, а почати виконувати бойові завдання – зовсім інше. На першій ротації, коли ми близько 40 днів простояли під Дебальцеве в селищі Чорнухине, у мене, в основному, були внутрішні наряди і всього лише кілька виїздів за весь час. Доводилося за них боротися і сперечатися з командуванням. Коли в Україну приїхав бойовий генерал Іса Мунаєв, я була на своїй першій ротації, так що спілкувалися ми спершу тільки телефоном. Але, як тільки я повернулася з ротації, відразу ж приїхала в розташування батальйону імені Джохара Дудаєва і особисто познайомилася з усіма. Іса відразу поставився до мене чудово: він бачив у мені не тільки сестру, але і бійця. Часто повторював, що я - «чоловік» (це у нас вважається похвалою для бойової і активної жінки). Сьогодні і мій чоловік Адам Осмаєв – нинішній командир батальйону імені Джохара Дудаєва, дотримується таких поглядів, що якості бійця не залежать від гендерної приналежності, і ніколи не відмовляє мені в участі в бойових операціях», – розповідає вона.

Без особливих проблем обжилася на фронті і боєць Української Добровольчої Армії Олена Білозерська. «Мені було легше, ніж більшості, бо я ще у квітні 2014-го приїхала в «АТО» з чоловіком і друзями. Але я добре пам'ятаю історію, як на базі майбутнього ДУК «ПС» (тепер це база 5-го батальйону Української добровольчої армії) тодішній виконуючий обов'язки коменданта заявив, що ми ж, мовляв, як Запорізька Січ – то що у нас на базі роблять жінки? Жінок тоді на базі було лише троє: майбутня легенда української фронтової медицини Яна Зінкевич, дружина одного розвідника, теж медик, і я. А потім всі якось звикли, що і на базі, і на передовій є дівчата, і не лише в якості медиків. Є і снайпери, і сапери, і хто завгодно», – згадує доброволець.

А ось інструкторка з медичної підготовки «Азову» Олена Мосійчук розповідала ЗМІ, як хлопці відмовлялися їхати з нею на бойові виїзди, бо «вона баба і буде істерити». Втім, за словами Білозерської, в інших підрозділах до присутності жінок на передовій ставляться краще, ніж в «Азові», де, на її думку, чоловічий шовінізм особливо вкорінений.

У свою чергу Окуєва зауважує, що тим, хто стикається з проблемами дискримінації, головне не мовчати, а показувати свою боєздатність. «Багато залежить від того, як себе з самого початку поставиш і зарекомендуєш у відносинах з товаришами по службі і командуванням», - говорить вона.

Стереотипи на передовій і в тилу

У той же час, дівчата зазначають, що деякі стереотипи на передовій не працюють. Наприклад, про жіночу вибагливість. Жінки з розумінням ставляться до будь-яких незручностей, навіть до спільного проживання. «Не можу знати, які особливі потреби потрібні жінкам у порівнянні з чоловіками. Хіба що, прийняти душ окремо. Не знаю, як у великих військових частинах, але в невеликих це відбувається за домовленістю. Відносно медичного обслуговування теж не бачу ніяких специфічних проблем. Природно, що в госпіталях завжди були і зараз є фахівці різних профілів, в тому числі і лікарі по жіночій частині. Відносно роздільного проживання, звичайно, якщо дозволяють побутові умови в розташуванні, то завжди йдуть назустріч. Якщо ж, особливо у тимчасових розташуваннях на фронті, такої можливості немає, то не бачу в цьому ніяких проблем. В умовах бойових дій на ніч в піжаму ніхто не переодягається. Добре, якщо є можливість хоча б взуття зняти», – розповідає Окуєва.

Такої ж думки дотримується Білозерська: «Крім засобів гігієни, нічого специфічного жінкам не потрібно. В тому числі й окремого помешкання. На передовій жінки завжди живуть разом із чоловіками. На базах – окремо, якщо вистачає кімнат. Якщо кімнат не вистачає, або коли всі живуть в армійських наметах – жінки живуть разом з чоловіками, і нічого страшного в цьому немає».

В «тилу» обидві жінки-військові не стикаються з проблемами розуміння – близькі їх повністю підтримують. Однак щастить далеко не всім. Так, соціологічне дослідження «Невидимий батальйон», проведене близько року тому, зафіксувало випадки, коли соціальні служби намагалися забрати дитину у жінки, що боронила свою країну. «Було кілька таких випадків. Причому там йшлося не про немовля, а дітей вже середнього і старшого шкільного віку. І не кинутих напризволяще, а залишених на певний час із батьками жінки. Також був випадок, коли чоловік намагався відібрати у дружини дитину під час розлучення, аргументуючи це тим, що вона погана мати, бо воює…», – згадує координатор дослідження, керівник волонтерської організації «Центр підтримки аеророзвідки» Марія Берлінська.

Несправедливий поділ на «людей» і «жінок»

Саме завдяки «Невидимому батальйону» широкій громадськості стало відомо про наявну на передовій гендерну несправедливість.

Це була взагалі перша в Україні спроба детально розвідати проблеми жінок в АТО. «Невидимий батальйон» спершу задумувався мною як соціологічне дослідження і фотопроект. Саме дослідження ми почали наприкінці літа минулого року, а результати презентували 4 грудня. Я намагалася, щоб процес постійно висвітлювався у ЗМІ, щоб жінки самі приходили на ефіри і розповідали про цей абсурд: у воюючій країні в армії існує поділ, фактично, на «людей» і «жінок», - говорить Марія Берлінська. Вона зізнається, що змінити такий стан речей було вкрай важко.

Однак поступово просте дослідження переросло в широку громадянську ініціативу по боротьбі за можливості жінок на рівних проходити службу у Збройних силах України. «На початку кампанії високопосадовці з профільного міністерства (Міноборони – УНІАН) і Генштабу мені пояснювали, що нічого не вийде. Але для мене ці зміни стали питанням принципу. Це питання як гендерної рівності, так і, що не менш важливо, обороноздатності країни», - говорить Марія Берлінська.

За її словами, поки що українська армія залишається закритим клубом, у якому панує пострадянська ментальність. «Це закритий чоловічий клуб. Вони прикриваються «піклуванням про жінок»: «Війна – не жіноча справа, ми ж жінок бережемо». Втім, насправді для них навіть образливо, що ними може керувати жінка», – каже вона і додає, що головним критерієм служби має стати професіоналізм, а не стать.

На її переконання, за рівними можливостями чоловіків і жінок в армії – майбутнє країни. І результати дослідження «Невидимий батальйон» демонструють, багато жінок-військових хочуть служити в армії за власним бажанням, обіймати керівні та вигідні для них посади. Тому наказ Міноборони №292 Марія Берлінська вважає тільки першим кроком у реформуванні, адже 2/3 посад для жінок-військовослужбовців все одно залишаються недоступними.

Особливо критична ситуація із призначеннями жінок на посади офіцерів – дуже незначна кількість осіб слабкої статі мають старші та вищі військові звання. Як результат, жінки не беруть участі у прийняті рішень щодо пріоритетів розвитку армії, у виробленні оборонної політики. Така ситуація продиктована тим, що при призначенні на керівні посади враховується вища військова освіта, яку, за словами Берлінської, жінкам просто не дають здобути.

«Момент освіти, насправді, ключовий. Не дають жінкам отримати вищу військову освіту. Дівчат просто не приймають. Тому у нас жінки стають фахівцями саме на війні, уже в процесі. Вона не отримувала, наприклад, снайперську освіту, але стала снайпером на практиці», – пояснює Берлінська.

Підкреслимо, що дослідження «Невидимий батальйон» охопило тільки питання кар’єри жінок в ЗСУ. Невивченими залишаються структури МВС, прикордонники, СБУ… Саме цим Марія Берлінська планує займатися в короткостроковій перспективі. Головна її мета – повна зміна концепції набору громадян України у силовий блок. Зараз на порядку денному Марії – дослідити ситуацію в Нацгвардії, якщо на те вдасться отримати добру волю командуючого НГУ.

Цікаво, що самі жінки-військовослужбовці по-різному оцінюють наказ № 292. Так, Олена Білозерська не його прихильницею бо вважає, що заохочувати жінок до війни не потрібно. «Ті жінки, які створені для фронту, потраплять туди все одно, навіть якщо для цього їм доведеться офіційно вважатися кухарками й прибиральницями. А решті туди навіщо? Звичайно, не повинно бути прямої заборони жінкам воювати на передовій. Не мають бути карані командири, які їх туди допускають. Але заохочувати жінок служити й воювати також не потрібно», - говорить вона.

У свою чергу Аміна Окуєва вважає таке рішення Міноборони важливим і правильним, однак зауважує, що без активної роботи сам наказ взагалі мало що дасть. На її переконання, для цього потрібно використати досвід інших країн, де жінки давно і міцно займають свою нішу в силових структурах. «Наприклад, один знайомий ізраїльський спецназівець розповідав, як проходило їхнє навчання з використання стрілецьких типів зброї. Інструктором була тендітна дівчина, яка дуже спритно використовувала кулемет. Після цього у курсантів-чоловіків був додатковий стимул, щоб «не вдарити в бруд обличчям», – розповідає вона. …

У травні цього року на зустрічі з представниками Офісу зв’язку НАТО в Україні міністр оборони Степан Полторак заявив, що основною метою реформування української армії є створення Збройних сил за принципами і стандартами, прийнятими у країнах НАТО. Досвід членів альянсу доводить, що на жінку в армії можна розраховувати. Але чи торкнуться декларовані міністром зміни місця жінок в українській армії – покаже час. Втім, чекаючи на це, дівчата зі зброєю в руках і під кулями ворога щодня доводять, що українські жінки – не слабка стать.