"Завдяки діду і татові мене завжди цікавила Україна": Доброволець з Польщі хоче допомогти боротися не тільки з окупантами

Перед Україною стоять вкрай складні завдання: українська спільнота має здолати зовнішню, військову агресію з боку Росії, і водночас перемогти агресора внутрішнього, який заважає їй рухатись в європейському напрямку. До того ж, українці мають навчитись захищати свої громадянські права, а також нести відповідальність за розвиток своєї держави. Так вважає учасник воєнної операції на Донбасі, доброволець батальйону «Донбас» з Польщі Конрад Камільський. Чому він приїхав захищати Україну, і хто такі внутрішні вороги, Камільський розповів Радіо Свобода. Патріоти України пропонують вам ознайомитися із матеріалами цієї бесіди.

– Я походжу з української родини. Мій дід, затятий українець, у період Другої Речі Посполитої, перед Другою світовою війною, не любив вживати польську мову і відмовився від громадянства Польщі. І тодішні чиновники вписали йому у документи, що він походить з «держави русинів», а польського громадянства дід так і не прийняв. Нічого дивного, що завдяки діду і татові мене цікавила Україна, і я в останні роки використовував інтернет, шукав там інформацію про Україну. Навіть знаходив різні програми і фільми, але з них приблизно 90 відсотків складала продукція пропагандистського російського каналу Russia Today.

– І як же Ви після перегляду російських пропагандистських програм ризикнули приїхати в Україну?

– Отак і приїхав. Подивився спершу сюжети про «розіп’ятих немовлят» і про «фашистів з «Азова» (окремий загін спецпризначення НГУ – ред.) і зізнаюсь: я справді таких повідомлень лякався. Людина, народжена у Польщі, має вкрай негативне ставлення до носіїв нацистської, чи то фашистської ідеології, так само як комуністичної. Між Гестапо та НКВД немає жодної різниці. Але потім я вирішив перевірити, чи відповідає дійсності поширювана Росією інформація про Україну. Від самого початку мене зацікавив батальйон територіальної оборони «Донбас»: по-перше, майже всі офіцери і солдати батальйону були російськомовними, а я російську мову знав, міг вільно нею спілкуватись. По-друге, там не було радикально налаштованих людей, там хлопці воювали за свою землю.

– А коли Ви вирішили для себе, що хочете допомогти Україні?

– Це був 2014 рік, я відстежував події Революції гідності. Мене боляче, сказати б, «вдарила» анексія Росією Криму і розв’язання бойових дій на Донбасі. До речі, у батальйоні «Донбас» мою увагу привернули бійці, які мали родичів у Росії або ж чиї сім’ї жили у Росії, але при цьому вони були цілком лояльними до Києва, звичайними громадянами України. І їх також «вдарило», коли Москва загарбала частину України і фактично унеможливила зустрічі цих бійців з їхніми російськими родичами. І був ще один фактор, який «привів» мене у «Донбас» – це те, що інформація про батальйон є в інтернеті, і я через наведені контакти їм почав телефонувати.

Щоправда, телефонувати довелось кілька разів. І мені постійно казали: «Будь ласка, передзвоніть пізніше». Мабуть, у штабі «Донбасу» мене вважали ненормальним, бо ж яка освічена людина, яка живе в комфортній країні (а я на той час жив і працював у Лондоні), схоче все кинути і приїхати фактично на війну?! Але я вперто зателефонував і вчетверте. І, почувши традиційне «Дзвоніть пізніше», повідомив, що вже приїхав і готовий долучитись до батальйону.

– Тобто Ви подолали штабну бюрократію?

– Вважаймо, що так, бо зі мною у Києві зустрівся офіцер батальйону «Донбас», ми три години розмовляли. Я розповів йому про своїх затятих українських пращурів, про свою позицію щодо агресії Росії проти України – і почалось моє життя військове, у батальйоні.

– А Ви мали бодай якусь військову підготовку перед приїздом в Україну?

– Свого часу я вчився у військовій школі, працював інструктором з парашутного спорту. Вже у батальйоні «Донбас» я зрозумів: інструкторів і бійців-побратимів цікавить не стільки моя підготовка, скільки факт, що я, людина з Заходу, приїхав воювати за Україну, приїхав допомагати українцям, і що я не вважаю бійців добровольчих батальйонів карателями. Бо ж не мені Вам розповідати, як потужно працюють російські пропагандистські медіа, що російські пропагандисти розповідають і пишуть про Україну. На превеликий жаль, інформаційну війну Кремлю ми програли. Коли кажу «ми», маю на увазі як Україну, так і Західний світ.

– Отже, Ви кажете, що зовнішнім ворогом України є Росія. А кого Ви вважаєте внутрішнім ворогом України?

– Дивіться, понад чверть століття тому Україна була однією з найзаможніших, індустріально розвинених республік Радянського Союзу. Під тиском громади тодішні керівники УРСР проголосили незалежність України, але система влади, та й її «хрещені батьки», фактично не змінились. Колишня партійна номенклатура, разом із криміналітетом, спокійно продовжувала керувати державою. Тим часом. більшість українців живуть бідно, тяжко працюють, щоб прогодувати дітей, щоб дати дітям раду – платять за їхню освіту, іноді хабарі дають, щоб діти «були влаштовані».

Тож ворогами українців в Україні я би назвав стару систему влади, з одного боку, і невміння українців боронити свої права – з другого. Треба людей вчити захищати їхні громадські права, треба вчити їх спілкуватися з чиновниками і контролювати владу.

І які пропозиції у цій царині маєте?

– Я з українськими побратимами планую створити міцний профспілковий рух, схожий на вже легендарну польську «Солідарність». Такий рух стане, по-перше, комунікатором між пересічними українцями (робітниками) та працедавцями (державою або власником підприємства чи компанії, де українець працює), а по-друге, дозволить робітникам захищати свої права і контролювати працедавця. Бо наразі в Україні склалася цікава, дещо парадоксальна ситуація: я читав, що Федерація працедавців готова підтримати профспілкові організації. Це нонсенс – як може роботодавець підтримувати організацію, що захищає інтереси тих, кому він дає працю? Ну хіба що цей працедавець сам стоїть у тилу створення такої профспілки, але тоді це – кишенькова організація. У свою чергу, наприкінці 2016 року ми створили незалежну профспілку «Рівність», яка вже працює, до якої ми залучаємо людей.

Маю надію, що «Рівність», яку ми розбудовуємо не за галузевим, а за регіональним принципом, з часом стане українським варіантом польської «Солідарності».