Чому польське обурення щодо політики пам’яті України — це вистава лицемірства: думка Єжи Вуйцика

Економіст і науковець Роман Шеремета опублікував у своєму блозі статтю Єжи Вуйцика — польського медійника, який допоміг перетворити Gazeta Wyborcza на одну з найбільших цифрових новинних платформ Європи та десятиліттями очолював ініціативи у сфері журналістики, громадянської активності та захисту прав людини по всій Європі.

«Його послання є особливо важливим саме тому, що воно лунає не з боку України, а від авторитетного польського голосу, який розуміє як небезпеку російського імперіалізму, так і важливість історичної правди», — зазначає Шеремета. Далі Texty.org.ua публікують переклад статті Єжи Вуйцика.

Міф про бездоганний пантеон. Польське обурення як вистава лицемірства

Медійна буря навколо польсько-українських відносин спалахнула знову. Нещодавні рішення Києва у сфері політики пам’яті викликали у Варшаві вже знайоме, майже ритуальне видовище морального обурення. З газетних шпальт, стрічок соціальних мереж і телевізійних студій ллється потік повчань, глибоких зітхань про «українську невдячність» та попереджень про «втрачений капітал довіри». Тон незмінний. Польські коментатори виставляють себе єдиними праведними та безпомилковими вчителями історії й моралі, намагаючись із безпечного варшавського кабінету формувати ідентичність країни, яка бореться за власне фізичне виживання. Ця істерія не просто відірвана від реальності тотальної війни. Вона просякнута національним лицемірством і повною відсутністю прагматизму.

Міф про «привід для радикалів» і алібі публіциста

Одним із найбільш повторюваних аргументів у цій суперечці є нібито турбота про долю українських мігрантів та біженців у Польщі. Коментатори з обличчями, сповненими удаваної тривоги, наполягають, що рішення Президента Володимира Зеленського «дають привід» польським націоналістам — «Конфедерації», колу Гжегожа Брауна, радикальному крилу «Права і справедливості». Це або крайня наївність, або, що більш імовірно, чистий цинізм.

Польським ультраправим рухам не потрібні ані привід, ані будь-які рухи з боку Києва, щоб нападати на Україну чи ставити під сумнів присутність українських біженців. Для цих політичних сил ворожість до системної підтримки східного сусіда є постійною й незмінною складовою їхньої програми та надійним джерелом електоральних дивідендів. Їхня мета залишається незмінною. Змінюється лише наратив.

Якби українська влада не дала їм жодного історичного приводу, польські радикали з такою ж енергією атакували б Україну з економічних причин, через суперечки щодо українського зерна, нібито соціальні привілеї, конкуренцію на ринку праці чи уявні культурні загрози. Вони використають будь-яку тему, тому що саме на цьому будують свій політичний капітал.

Отже, тривога, яку підіймають ці публіцисти, — мовляв, «привид злочинців тепер переслідуватиме нас» — насправді слугує зручним димовим прикриттям. Вона дозволяє їм писати різкі та наклепницькі коментарі під маскою «турботи про двосторонні відносини», хоча насправді вони або відтворюють наратив радикалів, або просто набирають політичні бали у внутрішньопартійній боротьбі.

А звинувачувати українських політиків у тому, що польський націоналіст може напасти на українського працівника чи студента на вулиці Варшави або Вроцлава, — це абсурд як з інтелектуального, так і з морального погляду. Польські радикали самі несуть відповідальність за власну агресію. Ніхто інший. Перекладати цю відповідальність на Київ означає намагатися виправдати та відбілити власний, внутрішньо вирощений екстремізм.

Європейський Союз — не клуб історичної бездоганності

Другим стовпом польського обурення є патерналістський шантаж: «З Бандерою Україна не вступить до Європейського Союзу». Слухаючи ці слова з вуст польських політиків і коментаторів, важко не помітити разючу асиметрію та подвійні стандарти. Вимагати від української держави сформувати бездоганний пантеон героїв, ідеально підібраний під польські уявлення, як ціну за вступ до європейських структур — коли ми самі увійшли туди, несучи на собі величезний тягар власних темних і суперечливих постатей — це, просто кажучи, лицемірство.

• Роман Дмовський. Головний архітектор польського націоналізму, чий глибокий і систематичний антисемітизм ліг в основу його політичної думки, сьогодні має свій пам'ятник, своє перехрестя та свій залізничний вокзал у Варшаві. Його постать є частиною офіційного культу, що підтримується державою. У 2004 році нікому в Брюсселі, Парижі чи Берліні не спало на думку блокувати вступ Польщі через те, що Дмовський сидів у пантеоні батьків незалежності, хоча його погляди явно суперечили повоєнним європейським цінностям.
• Свєнтокшиська бригада Національних збройних сил. Це формування, яке в останні місяці Другої світової війни пішло на відкриту тактичну співпрацю з Третім Рейхом і відступало на захід під захистом та логістичною підтримкою Вермахту, згодом отримало офіційне вшанування, місце на державних урочистостях та статус ветеранів у Третій Речі Посполитій.
• «Прокляті солдати». Культ, на якому побудована вся сучасна ідентичність польських правих, включає такі постаті, як Ромуальд Райс («Бурий»), відповідальний за жорстоке умиротворення православних білоруських сіл на Підляшші та за вбивства цивільних осіб, зокрема жінок і дітей. Для наших білоруських сусідів він є очевидним злочинцем. Проте польська держава не має наміру зрікатися його міфології під зовнішнім тиском.
• Юзеф Пілсудський і ризька авантюра. Маршал Пілсудський, національний герой Польщі, підписав у 1921 році Ризький мирний договір з більшовиками, що фактично означало зраду та залишення напризволяще союзника Польщі — Симона Петлюри. Польща віддала Україну радянській владі на поталу й відкрила шлях до пізнішого жаху Голодомору. Пілсудський особисто перепрошував перед українськими офіцерами в таборі для інтернованих у Каліші: «Я прошу вибачення у вас, панове, я глибоко перепрошую, все мало бути не так», — але історичний факт залишається незмінним попри все.

Європейський Союз ніколи не був клубом «історичної гігієни», де комісія з перевірки ретельно вивчає біографії претендентів на членство з метою оцінки їхньої моральної чистоти. Якби це було критерієм, сьогодні Союз являв би собою ряд порожніх стільців. Італія так і не розібралася до кінця зі спадщиною фашизму. Над Францією досі витає тінь колоніального минулого. Іспанія досі бореться з привидами франкізму, а Хорватія несе в собі пам’ять про усташів. Кожна з цих країн живе зі своїми історичними монстрами і протистоїть їм по-своєму та у своєму темпі. Нав’язувати такий ультиматум Україні саме в той момент, коли вона бореться за своє існування, — це неоколоніальна спроба диктувати суверенній державі, як їй слід пам’ятати своє минуле.

Джерело