Дивовижна історії: Як рід Івана Мазепи ледве не загинув через вбивство Зеленського

Відкрити для себе цікаві та маловідомі факти з життя цієї непересічної особистості у своєму блозі пропонує доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАН України Ольга Ковалевська, передають Патріоти України.

Про родину

Іван Мазепа народився 20 березня 1639 року у козацько-шляхетській родині Правобережжя. Батьком був Степан Адам Мазепа, а матір?ю Марина Іванівна Мокієвська. Їхньому шлюбу у 1638 році передувало засудження Степана Михайловича до позбавлення шляхетської честі через вбивство шляхтича Яна Зеленського.

Оскільки за цей необережний вчинок Степану загрожувало позбавлення шляхетської честі, врятувати його могло лише одруження.

Степану Мазепі загрожувало не лише позбавлення шляхетської честі, але й смерть. Врятувати його могло лише порозуміння з родичами загиблого і відшкодування збитків. Домовитися про це було непросто.

Тому "адвокатові" вдалося відтягнути на деякий час виконання вироку, а за цей час він встиг одружитися. Саме це швидке одруження та, імовірна, скора вагітність молодої дружини зіграли свою роль і невдовзі справу вдалося залагодити.

Яким було те весілля, невідомо, однак у належний час у подружжя народився первісток ? Іван Адам Мазепа. Ще через деякий час народилася донька Олександра (Олеся).

Долі усіх членів цієї родини склалися по-різному. Батько довгий час обіймав посади білоцерківського городового отамана та чернігівського підчашого. Під час Переяславської ради брав участь у переговорах з московитами на боці Богдана Хмельницького. Після його смерті активно підтримував гетьмана Івана Виговського. Помер у 1665 році.

Мати після смерті чоловіка стала членкинею Луцького Хрестовоздвиженського братства. З часом стала черницею під іменем Марія, а ще пізніше прийняла схиму під іменем Магдалени. Від 1683 року була вже відома як ігуменя Києво-Печерського Вознесенського монастиря.

Наприкінці життя також керувала Глухівським дівочим монастирем. Аж до своєї смерті у 1707 році особисто вела справи, підписувала договори, листувалася з різними людьми. Все своє життя була неодмінною порадницею свого сина.

Сестра Олеся тричі була заміжня: за Павлом Обидовським, Любомиром Витуславським та Яном Войнаровським. У першому шлюбі народився син Іван, у майбутньому полковник Ніжинський, московський стольник, зять Василя Кочубея.

У другому ? донька Маріанна, яка потім, так само як бабуся та матір, стала черницею і закінчила життя у монастирі. У третьому ? син Андрій, ? остання надія гетьмана Мазепи, який її не виправдав.

Після поразки під Полтавою Андрій пішов за дядьком у вигнання, однак стати його наступником не захотів. Привласнивши усю військову скарбницю і залишивши Пилипа Орлика зі старшиною без жодних засобів існування, намагався осісти в Європі.

Однак, у 1716 році у Гамбурзі був схоплений шпигунами Петра І, відправлений спочатку до петербурзької Петропавлівської фортеці, а потім на поселення до Іркутська. Там же й помер у 1740-х роках нікому невідомим.

Дружина ? Ганна Фридрикевич, з якою Іван Мазепа побрався у 1668 році, померла у 1702 році, залишивши під опікою чоловіка двох дітей від першого шлюбу. Їх єдина спільна з Іваном Степановичем дитина (імовірно донька Варвара – О.К.), померла немовлям.

Так і залишився Іван Мазепа до кінця своїх днів бездітним вдівцем, опікуючись лише прийомними дітьми, племінниками та похресниками.

Про службу і цікаві зустрічі у догетьманський період

У Івана Мазепи було дуже насичене життя, протягом якого він зустрічався з різними цікавими людьми. Багатьом з них вдалося залишити свій слід в історії. Ще у дитячі роки Івану вдалося на власні очі побачити Богдана Хмельницького, а потім Івана Виговського.

Будучи покойовим польського короля, він мав право близько спілкуватися з Яном ІІ Казимиром та його авантюрною дружиною Людовікою Марією (до шлюбу ? Марія Луїза Ґонзаґа де Невер – О.К.), вдовою Владислава IV.

У 1660 році молодий Мазепа мав доручення до гетьмана Юрія Хмельницького, а в 1663 році ? до правобережного гетьмана Павла Тетері (Моржковського). Після одруження з удовою білоцерківського полковника Самійла Фридрикевича, Мазепа потратив до близького оточення правобережного гетьмана Петра Дорошенка.

Перебуваючи вже на уряді генерального осавула, Іван Степанович неодноразово брав участь у переговорах Дорошенка з лівобережним гетьманом Іваном Самойловичем. Останній, спостерігаючи за талановитим молодим дипломатом, після зречення Дорошенка, запропонував Мазепі службу при своєму дворі і навіть довірив виховання своїх синів.

Поступово Самойлович почав доручати йому виконання різноманітних доручень. Для цього часто приходилося їздити до Москви. Там Мазепа зумів налагодити стосунки з фаворитом царівни Софії князем Василем Голіциним, який задовго до Петра І готував реформи в Московії, контактував з боярином Борисом Шереметєвим, одним з найвідоміших воєначальників часів Великої Північної війни, листувався з Федором Головіним, одним з перших московських дипломатів, керівником дипломатичної служби Петра І.

Від 1705 року Мазепа активно листувався з польським королем Станіславом Лещинським та шведським королем Карлом ХІІ. Останній разом із представником турецького султана Ахмеда ІІІ, проводжав гетьмана в останню путь.

Про місце обрання на гетьманство

Як відомо, Коломацька рада відбулась 25 липня (за юліанським календарем) 1687 року під час постою козацького табору на річці Коломак. Численні біографи Мазепи різних часів так описували місце, де відбулась одна з найважливіших подій у житті Івана Степановича:

"…на Коломаку скликано військову раду" (О. Оглоблін); "… в польовому таборі біля Коломака…" (Б. Кентержинський); "Місцем дії був берег р.Коломак" (Б. Крупницький); "…табір розташовувався над річкою Коломак" (Т. Таїрова-Яковлєва).

Достатньо великий масив джерел, на який спираються дослідники, – від діловодної документації Гетьманщини та Московської держави до щоденника очевидця подій, шотландця на російській службі Патріка Гордона та повідомлень європейської преси – не залишає варіантів для різночитань: рада справді відбулась на річці Коломак.

Але, де саме? Адже ця річка, від витоку біля села Високопілля у Харківській області і до впадіння у Ворсклу біля Полтави, має протяжність понад 100 кілометрів.

Через те, що історики довгий час не цікавились проблемою точної локалізації згаданої події, в науковій та науково-популярній літературі закріпилось твердження, що рада відбулась в районі сучасного смт Коломак Харківської області.

Однак останнім часом з?явилися дослідження полтавських істориків та краєзнавців, які місцем обрання Мазепи гетьманом називають долину Коломаку в районі сучасного смт Чутове Полтавської області.

Не зупиняючись на докладному аналізі здійснених розрахунків, а також аргументації прихильників чутівської версії, звернемо увагу лише на кілька цікавих свідчень.

Головним джерелом у пошуках місця проведення Коломацької ради був і залишається щоденник Патрика Гордона. Професійний військовий, він ретельно фіксував майже всі переходи війська під час походу 1687 року з наведенням пройдених відстаней та прив'язкою до географічних об'єктів.

Він, зокрема, зазначив, що 20 липня військо виступило до річки Коломак, а про прибуття наступного дня на місце майбутніх подій повідомлявав так: "Наведя гати или переправы, мы перешли ручей и разбили стан в круглом вагенбурге на дальнем, возвышенном берегу".

Тобто рада, як мінімум відбулася на правому березі р. Коломак. Далі Гордон зазначив: "Мы выступили к р. Коломак… это в 4 милях от города Полтавы".

Відомий козацький літописець Самійло Величко у своєму літописі, описуючи місце проведення Коломацької ради, зазначив, що:

"Головні ж московські й козацькі війська, що були на Коломаку, де брід Буцького, з князем Голіциним стояли … Потім, за монаршим дозволом, писанім у грамоті до старшини і всього козацького війська, учинили вони для вибрання нового гетьмана чорну, чи загальну, раду, виїхавши зі свого обозу в поле на простір. Там вони 25 липня вибрали, згідно до звичаю й давніх прав, вільними голосами й поставили собі гетьманом генерального осавула Іоанна Стефанова Мазепу".

Сучасні полтавські краєзнавці, посилаючись на свідчення місцевих старожилів, стверджують, що брід Буцького ще у ХІХ ст. знаходився саме поблизу Чутового. Відтак, місце проведення ради могло бути десь неподалік.

На сьогоднішній день від смт Чутове на північний захід є дорога, яка веде на Гадяч, Суми, Батурин. Цілком імовірно, що саме цим шляхом після Коломацької ради Іван Мазепа поїхав до Гадяча разом із козацьким військом, а Патрик Гордон із московським військом пішов далі на схід уздовж р. Коломак.

Про майно і скарбницю Самойловича і статті витрат Мазепи

Одразу після обрання Івана Мазепи гетьманом, 25 липня 1687 року, його можна було називати "правителем без грошей". Однак невдовзі ситуація почала потроху виправлятися.

Як відомо, після арешту Івана Самойловича все його майно, а також майно його синів, було конфісковано. Старшина оцінювала ці статки мільйонами у грошовому та матеріальному вимірах. Однак, московити майже одразу почали ділити між собою скарби колишнього гетьмана.

Офіційно до московської казни ніби надійшло 2458 золотих червінців, 23 725 єфимків, 1145 левків, 1907 рублів дрібними монетами, 15 пудів срібного посуду тощо.

Однак, після державного перевороту у Москві 1689 року і початку судової справи проти Василя Голіцина, було встановлено, що велика частка майна Самойловича осіла в його кишенях. Частина речей ніби була продана. Решту було роздано московським можновладцям у вигляді подарунків.

Безумовно, певна частина скарбниці Самойловича була передана Іванові Мазепі. З цих сум лише незначні кошти повернулась родині скинутого гетьмана. Ні самому Самойловичу, ні його синам, скористатися ними вже не прийшлося.

Натомість, гроші дісталися жінкам. Йдеться про те, що одну тисячу імперіалів отримала Анастасія Іванівна, донька Самойловича, коли виходила заміж. Ще тисячу злотих, срібний посуд та коштовності, Мазепа віддав як посаг за онукою Самойловича ? Мариною Юріївною Четвертинською.

Погодившись віддати частину майна свого попередника московським можновладцям, віддавши, те що міг, нащадкам Самойловича, Іван Мазепа мав подбати про те, чим почати наповнювати скарбницю, яка йому дісталася.

"Коломацькі статті" 1687 року залишали гетьману не так багато можливостей. Ситуацію дещо виправили нові "Московські статті" 1689 року. Головною статтею прибутку стали оренди, тобто кошти від продажу горілчаних виробів.

Існувала система різноманітних податків. На потреби гетьмана, тобто "на кухню і булаву" йому також передавались окремі села з угіддями, греблями на річках, рибні озера, млини, лани та сіножаті, перевози через річки тощо.

На жаль, точного уявлення про усі статті прибутку, а також про щорічні надходження, історикам поки не вдалося сформулювати за браком джерел. Однак, зрозуміти загальний обсяг бюджету Гетьманщини можна за витратами з нього.

Так, відомо, що крім витрат на утримання війська, Мазепа чимало коштів витрачав на навчальні заклади, на ремонт старих та будівництво нових храмів, на оздоблення соборів коштовним церковним начинням, на допомогу християнських святиням поза межами Гетьманщини.

В матеріалах Бендерської комісії 1709 року було зазначено, що на позолочення бані однієї з церков Києво-Печерської лаври, гетьман виділив 20 500 дукатів, на будівництво кам?яного муру довкола Печерського монастиря ? один мільйон, на великий дзвін та дзвіницю Печерського монастиря 73 000 золотих, на позолочення бані митрополичого собору у Києві 5 000 дукатів, на потреби київського колегіуму та братського монастиря більш, ніж 200 000 золотих, до того ж на потреби бурсаків гетьман щорічно виділяв 1 000 золотих, на будівництво храму Св. Миколая у Києві більше 100 000 золотих, на спорудження вівтаря у Межигірському монастирі 10 000 золотих, на відновлення кафедрального собору у Чернігові 10 000 золотих, на завершення Троїцького собору Троїцько-Іллінського монастиря у Чернігові 10 000 золотих, на вівтар для церкви у Вільно (нині ? Вільнюс, Литва) ? 10 000 золотих, на потреби Храму Гробу Господнього в Єрусалимі було передано "чашу з чистого золота, лямпу та срібний вівтар" тощо.

Загалом прийнято вважати, що на культурно-освітні потреби за 21 рік свого гетьманування Іван Мазепа витратив за сучасними мірками понад 1 млрд гривень.

Про Мазепу як господаря

На жаль, сучасні історики не можуть похвалися тим, що мають достатню кількість документів, які давали б можливість сформувати уявлення про те, яким господарем був Івана Мазепа в своїх власних маєтках.

Поки він ще перебував на службі у Петра Дорошенка, його власним господарством опікувалася дружина. Коли ж він став гетьманом, займатися господарськими питаннями особисто йому було ніколи. Ними мали опікуватися управителі маєтків, яких гетьман ретельно підбирав.

З кінця XVII ст. Мазепа почав набувати через царські пожалування, а також купівлю власним коштом, маєтки, які знаходилися в суміжних із Гетьманщиною повітах Московської держави.

Частіше за все це були пустища, нерідко заболочені місцевості, які слід було осаджувати й заводити там господарство. Згідно з описом цих володінь, зробленим 1708 року, гетьману належало 40 сіл, слобід та хуторів.

Частина збережених матеріалів дозволяє відтворити картину господарювання в гетьманських володіннях на території Московської держави. Зокрема відомо, що у Рильському повіті Мазепа осадив слободу Іванівську.

За свідченнями М. Плохінського, який спеціально досліджував питання організації господарства в гетьманських володіннях, воно перебувало в зародковому стані. Тому повинності були незначними та необтяжливими для селян. Діяли всілякі пільги щодо сплати податків. Кількість дворів постійно збільшувалася, щонеділі був базар, а на свята (двічі на рік) – ярмарки.

З метою облаштування базару було побудовано 10 лавок та корчму. До потреб мешканців в селі було три церкви, школа, дві лазні, шинкові двори. З цього можна зробити висновок, що подібна ситуація спостерігалась не лише в новопридбаних маєтках, але й у тих, які належали гетьману віддавна.

Цікава інформація зберіглася щодо маєтків Мазепи, отриманих "на кухню та булаву" одразу після виборів. Зокрема, йдеться про с. Обмачів Батуринської сотні з ланами, лісами, озерами та сіножатями.

У цьому селі був гетьманський двір, який фактично являв собою великий виробничо-торговельний комплекс з високим рівнем товарно-грошових відносин. Тут утримували коней, велику рогату худобу, овець, свиней, виробляли поярочну вовну, суконну пряжу, засівали багато зернових; було 8 сіножатей, 56 рибних озер. Прибуток від продажу свіжої, сушеної, в'яленої та солоної риби йшов до військової скарбниці.

Отже, можна стверджувати, що Мазепа не лише мав хист до справ військових чи дипломатичних, але й мав добру підприємницьку вдачу, вміло господарював та знав, як розпорядитися прибутком.

Про місця, де бував Мазепа за життя

Іван Мазепа прожив абсолютно нетипове для людини кінця XVII ? XVIII ст. життя. За свої 70 років він встиг народитися в одній державі, покерувати другою та померти в третій. Не кажучи вже про можливість побувати у різних містах, селах і місцевостях України, а також на теренах інших країн.

Так, на момент його народження, Білоцерківщина, яка була малою батьківщиною Мазепи, була частиною Київського воєводства Речі Посполитої. Отримавши початкову домашню освіту, Іван потрапив до Києва, який вже входив до територій, підпорядкованих козацькій державі Богдана Хмельницького.

Закінчивши Київський колегіум, поїхав до Варшави, а звідти мав можливість відвідати Німеччину, Францію, Голландію. Повернувшись до родинного маєтку у 1663 році, невдовзі одружився в Корсуні, а службу розпочав у Чигирині.

Звідти мав подорожувати згідно із дорученнями правобережного гетьмана Дорошенка, який у 1669 році вирішив підпорядкувати ці землі султану Османської імперії.

Після зречення Петра Дорофійовича булави, опинився у Москві на допиті. Невідомо, як би далі могла скластися його доля, якби не турботи Самойловича, завдяки яким він потрапив до Батурина ? столиці Лівобережної Гетьманщини.

На той час Мазепа навіть гадки не мав про те, що саме з цим містом його життя буде пов?язане аж до осені 1708 року і воно стане столицею підпорядкованого йому краю.

Саме тут він проведе значну частину свого життя. Тут будуть й офіційна, й приватна його резиденції, де він буде приймати послів, гостити старшин, давати бали з танцями. Тут же гетьман буде приймати найважливіші рішення у своєму житті.

Протягом усього часу свого гетьманування від 1687 до 1708 року Мазепа встиг побувати в Києві, Козельці, Ромнах, Гадячі, Глухові, Чернігові, Хоролі, Лохвиці, Лубнах, Прилуках, Стародубі, Гірках, Зборові, Дубно, біля Львова у Жовкві, під Уманню, в Гомелі, біля Бихова, у таборах на Коломаку, Самарі, Хоролі, Оболоні, Орелі, за порогами Дніпра, під турецькими фортецями тощо.

Програвши разом із своїм союзником Карлом ХІІ битву під Полтавою, опинився на переправі під Переволочною. Перетнувши землі запорозьких козаків, опинився в Очакові, а звідти потрапив під Бендерську фортецю в турецьких володіннях (нині Бендери ? територія невизнаної ПМР – О.К.).

Закінчив Мазепам свій земний шлях в невеличкому селі Варниці (нині ? територія Молдови). Остаточно похований був у місті Галаці, що тоді був на території Волоського князівства (нині ? Румунія).

Про стосунки з Ганною Дольською

Про стосунки Івана Мазепи з Ганною Дольською зі спольщеного шляхетського роду Ходоровських відомо не дуже багато. Натомість вони заслуговують на особливу увагу, бо саме ця непересічна жінка забезпечила контакти гетьмана і зі своїм племінником польським королем Станіславом Лещинським і через нього зі шведським королем Карлом ХІІ.

Знайомство Ганни та Івана відбулося 1705 року на Волині у Білій Криниці. Вони обидва тримали до хресту онуку Дольської, доньку її сина від першого шлюбу Януша Вишневецького ? Францишку-Урсулу.

На момент знайомства Ганні було близько 44, а Мазепі ? 66 років. Незважаючи на свій вік, Дольська вже була двічі вдовою і розважала себе заняттями великою політикою. Зацікавилася вона нею ще за життя свого чоловіка Яна-Кароля, який мав вплив на польську політику часів Яна ІІІ Собеського.

Перебуваючи у Білій Криниці, Мазепа і Дольська, за словами Пилипа Орлика, мали "денные и нощные конференціи". Про зміст цих зустрічей, генеральний писар більше нічого не згадував, а от Василь Кочубей у своєму доносі на гетьмана 1707 року, зазначав, що гетьман, шукаючи контактів зі Станіславом Лещинським, недарма контактував з княгинею.

Через неї нібито польський король обіцяв зберегти Війську Запорозькому усі давні права і вольності, якщо приймуть протекцію Речі Посполитої.

Точніше дізнатися про зміст переговорів Мазепи та Дольської неможливо, бо велися вони усно і без сторонніх свідків. Листування, яке встановилося між ними, велося цифровим шифром. Про нього знав лише Орлик, але таємниці не розкривав.

Для того, аби контакти гетьмана і княгині не привертали до себе занадто багато уваги, вони їх виставляли як любовний роман. Підтвердженням того можуть слугувати подарунки, якими обмінювалися кореспонденти між собою.

Так, після зустрічі у Білій Криниці, Ганна прислала Іванові Степановичу коштовну постіль, кілька своїх музикантів з інструментами, які перебували при гетьмані аж до 1707 року включно.

Вирішивши грати свою гру, Дольська діяла досить швидко. Вже зі змісту другого листа, якого вона відправила до Мазепи, ставало зрозумілим, що вона нав?язала контакти між гетьманом і польським королем.

Однак відкрито про це заявити Орлику Мазепа ще не наважувався. Тому обізвав Дольську в його присутності "дурною бабою", яка нібито намагалася його протиставити московському цареві. Реакція на третій лист була ще більш емоційною.

З цього можна зробити висновок, що Мазепа не лише вигороджував і захищав себе перед Орликом, але й щиро гнівався з приводу активного підбивання його прийняти польську протекцію.

Очевидно, що вже тоді, контакти з Лещинським Мазепа розумів лише як посередницькі. Головною його метою була Швеція, але шлях до неї лежав через Станіслава Лещинського. Після цього випадку кореспонденція між Іваном Степановичем та княгинею Ганною припинилася майже на рік.

За цей час Дольська довідалася про те, що "князь Александер Данилович яму подъ ним ріетъ и хочетъ, его оставя, самъ въ Украин? быть гетманомъ", про що одразу ж повідомила Мазепу.

Гетьман наказав Орлику відповісти на цей лист подякою за приязнь і пересторогу. Водночас в очі Орлику, заявив, що і сам вже дуже добре знає, що про нього думають у Москві.

Востаннє Мазепа з Дольською бачились у її маєтку в квітні 1707 року. Тоді Іван Степанович повертався з сумно звісної наради у Жовкві, де Петро І відмовив йому у захисті теренів Гетьманщини і після якої гетьман найімовірніше прийняв остаточне рішення про вихід з-під московського протекторату.

Після цього був ще один лист Дольської зі вкладеним до нього листом самого Станіслава Лещинського, в якому король обіцяв прийняти козаків під свою протекцію. Наступного дня – 17 вересня 1707 року, Мазепа розкрив усі свої наміри перед Орликом. Залишалося лише повідомити про це Карла ХІІ.

У цій справі також не обійшлося без Дольської, оскільки лист до шведського монарха було відправлено через її капелана. Таким чином, головну роль у підготовці та реалізації українсько-шведських та українсько-польських домовленостей зіграла одна з розумніших красунь тогочасної Європи ? Ганна Дольська.

Про спогади сучасників про Мазепу

Іван Мазепа належить до тих не численних історичних постатей, про яких зберіглося чимало спогадів сучасників. Одні з них стосувалися опису його зовнішності, другі ? рис характеру та специфічних здібностей правителя, треті ? загального враження від спілкування.

Одна з перших характеристик, наданих Мазепі ще у 1689 році дипломатичним агентом французького двору Фуа Беє де ля Невілем, свідчила, що Мазепа був "з обличчя негарний, але людина дуже освічена…".

У 1704 році Мазепу відвідав Жан Балюз, який нібито залишив такий спогад: "Вигляд у нього суворий, очі блискучі, руки тонкі й білі, як у жінки, хоч тіло його міцніше, ніж тіло німецького рейтара, й їздець із нього знаменитий".

Усі подальші спогади вже відносилися до часів Великої Північної війни і були залишені людьми з оточення Карла ХІІ. Словацький мемуарист Даніель Крман, який перебував при королеві у 1708 році, записав, що гетьман ? "муж літами понад сімдесятку, з суворим обличчям, зложеним на козацький звичай…".

На думку цього чернця "Хоч Мазепа насилу, з тяжкою бідою втік від московитів, та виразно видно, що цей хитрий лис не дасться так просто впійматися в паску".

Про те, що Мазепа "хитрун", також писав Йосаяс Седер?єльм (Йосас Цедергельм), вказуючи, що це було одразу видно по його манері говорити та по поведінці. Водночас він міг бути щирим. Умів повести свою розмову так, аби його радо слухали.

Вюртемберзький принц Максимілян Еммануїл, описуючи Мазепу, зазначав, що той був "на тіло худорлявий, невисокий, … проте у своєму віці… виказував … іще вогняний дух та добрий розум".

Шведський офіцер Йоганн Барділі звертав увагу на те, що при погляді на українського гетьмана: "ваші очі полонили його білі руки, тонкі, повні грації, та його горда голова з білими пуклями, довгі обвислі вуса, а понад усім цим величність, яку зглагіднювала елегенція".

Про надзвичайний вираз очей та силу духу українського гетьмана, згадував і сам король, говорячи, що очі в нього бистрі і зберігали весь свій вогонь і всю їх жвавість, що його "кожен крок і кожен рух свідчили про дуже високу культуру і про незвичайно вироблені товариські форми".

Усі очевидці, яким вдалося на власні очі бачити Мазепу та спілкуватися з ним, також наголошували на його веселій вдачі, великому досвіді й освіченості: "Він любить посміятися й кинути влучне слівце для веселощів, уміло добирає слова", його мова була пройнята "здоровим глуздом" і розмови велися лагідно.

Згадуючи про ті враження, які сформували шведи від спілкування з Мазепою, неможна залишити без уваги унікальні гетьманські афоризми, записані Седер?єльмом.

Між іншим гетьман стверджував, що "той, хто не вміє прикидатися, не вміє й правити", або що "розсудливому завжди властиво достосовуватися до обставин". Седер?єльм вбачав у тому щирість і мудрість тогочасного очільника Гетьманщини.

Від себе можемо додати, що обидва цитовані афоризми цілком узгоджувалися з тими принципами, які свого часу були викладені Ніколо Макіавелі в його трактаті "Володар" і залишилися підґрунтям великої політики й донині. А Мазепа вважав себе учнем Макіавелі.

Про гравюри з образом Мазепи, створені за життя гетьмана

Традиційно, висвітлюючи образ певного історичного діяча, неможна обійтися без характеристики його портретів. Натомість у випадку з Іваном Мазепою, ми можемо говорити й про так звані графічні панегірики, які були присвячені гетьманові й іноді містили його символічне зображення.

Як правило, у своїх алегоричних творах, присвячених гетьману, митці вихваляли його політичні рішення, воєнні подвиги, меценатську та благодійну діяльність.

Найбільш відомими, з цієї точки зору, були дві гравюри. Перша мала довгу латинську назву, однак більш упізнаваною вона є під назвою "Мазепа серед своїх добрих справ…" (1705). Її автором був відомий київський гравер Іван Мигура.

Інша гравюра відома під назвою "Апофеоз Івана Мазепи" і створена була гравером Даніелем Галяховським (1708). Відомий український мистецтвознавець і дослідник української гравюри Володимир Січинський, називав гравюру Івана Мигури "однією з найкращих праць автора і однією з найцікавіших гравюр, присвячених гетьману".

Його постать була розміщена по центру всієї композиції. Гетьман був зображений на повний зріст в лицарському обладунку, з булавою у лівій руці, з мантією на плечах та в шоломі, прикрашеному страусовим пір?ям.

Над ним був розміщений напис: "Посред? людій своихъ восхвалися (сущій)". Обабіч від постаті гетьмана було зображено шість жіночих фігур, які уособлювали чесноти Мазепи: релігійність, освіченість, меценатство, істину, справедливість і доброту.

У другому ярусі були представлені постаті Ісуса Христа та усіх духовних покровителів Івана Степановича: Іоанн Богослов, Іоанн-Хреститель (Іоанн-Предтеча), Іоанн-Лествічник, а також Святий апостол Андрій, кавалером ордену якого, був Мазепа.

У верхньому ярусі гравер зобразив найбільші православні святині, до будівництва чи оздоблення яких, доклав своїх зусиль Мазепа. Зокрема, там можна побачити Миколаївський собор у Києві (знищений у 1930-ті роки більшовицькою владою), Троїцьку Надбрамну церкву Києво-Печерської лаври, Братський Богоявленський собор (знищений у 1930-ті роки), Церкву всіх Святих над Економічною брамою КПЛ та інші.

Зміст гравюри узгоджувався з текстом "Послання" префекта Чернігівського колегіуму Антонія Стаховського, в якому прославлялася діяльність гетьмана щодо будівництва й оздоблення церков, а також допомога Київській Академії.

Композиція гравюри Даніеля Галяховського була ще складнішою, але подібною до твору Мигури. Вона була насичена алегоричними фігурами, різноманітними символами та геральдичними знаками.

В її центрі знаходилася постать Івана Мазепи, що стояв посеред острова. Його зображено на повний зріст в одязі лицаря. На голові шолом, прикрашений страусовим пір'ям. У лівій руці гетьман тримав лицарський щит, правою – спирався на свій герб. Обабіч гетьмана містилися вісім жіночих фігур, які символізували чесноти Мазепи.

З правої сторони знаходилися постать Віри з чашею, книгою і ключами, біля неї Надії в короні та ще одна жіноча постать, що вказувала на щит. З лівої сторони було зображено Науку з книжкою в руках, та дві постаті, які могли символізувати Батьківщину та Релігію.

Над постаттю Івана Мазепи було зображено янгола зі смолоскипом, а ще вище угорі містилася цитата з Горація: "SI FRACTUS ILLABATUR ORBIS IMPAVIDUM FERIENT RUINAE!" ("Безстрашний поляжу під руїнами світу, що руйнується!").

Ця гравірована теза, створена на честь Мазепи у період його найвищої слави, покликана була стати демонстрацією апофеозу його діяльності. Твір Галяховського належав до найкращих зразків графічних панегіриків XVII?XVIII ст. і був останнім твором, який прославляв діяння Івана Степановича.

Про поховання, пограбування і перепоховання

Хворий і морально розбитий після загибелі Батурина та поразки під Полтавою, Іван Мазепа помер у грозову ніч з 21 на 22 вересня 1709 року. Спочатку його було поховано на кладовищі біля невеличкої сільської церкви села Варниця.

Молдавський хроніст Микола Костин залишив опис того похорону. Попереду йшли шведи з фанфарами та козаки з сурмами, які на переміну грали. За ними представники козацької старшини несли гетьманські клейноди: булаву, прикрашену коштовним камінням та перлами, прапор та бунчук.

Потім шестеро коней, на яких сиділи козаки з витягнутими шаблями, тягнули великий віз, на якому стояла домовина, покрита багровим оксамитом. За домовиною слідували шведський король, його почет, посли іноземних держав, мунтянський та волоський господарі, представники турецького султана.

За високопосадовцями їхали верхи Пилип Орлик ? права рука гетьмана та Андрій Войнаровський ? гетьманський племінник. За ними зі спущеними прапорами та зброєю рухалися шведські трабанти (вояки з особистої охорони короля) у барвистих одностроях та яничари, одягнені у білий одяг.

За цією процесією рухалися українські жінки, які згідно з традицією голосили, та їхні чоловіки. Останніми юрбою рухалися вірмени, татари, поляки і цигани.

Незважаючи на те, що в останню путь українського гетьмана проводжало чимало народу з різних країн, знайшлися серед них ті, хто не погребував поживитися з гетьманських скарбів.

У першу ж ніч могилу Мазепи пограбували. Злочинці, які вчинили наругу над похованням явно спокусилися гаптованою сорочкою померлого, коштовною діадемою, гетьманською булавою та дорогоцінною зброєю.

Стурбовані таким зухвальством представники козацької старшини вже 26 вересня 1709 року звернулися до Карла ХІІ з меморандумом. У ньому вони писали, що переживають через неславний похорон "Ясновельможного гетьмана Мазепи", дорогі "тлінні останки" та "геройська душа" якого, прийняла марна земля простого села.

Далі старшина просила короля дозволити перепоховати тіло гетьмана урочистіше, в якомусь славному місті. До такого рішення їх підштовхувала не лише крадіжка, але й усний заповіт гетьмана, який заповідав поховати його в Єрусалимі, в Храмі Гроба Господнього, до якого він неодноразово надсилав щедрі дари.

Однак, для здійснення останньої волі померлого, потрібен був дозвіл турецького султана. З таким проханням до очільника Османської імперії звернувся Андрій Войнаровський. Успадкувавши по смерті дядька усе його майно і скарбницю, він був єдиний, хто міг оплатити таку акцію.

Надісланий зі Стамбула фірман зобов?язував адміністрацію Волоського князівства всіляко сприяти просуванню жалобної процесії до місця перепоховання. Однак, розуміючи небезпеку цієї подорожі та побоюючись майбутніх пограбувань, козацька старшина навмисно поширювала чутки, мовляв процесія прямує до Ясс.

Насправді ж після виходу з Варниці жалобна процесія повернула на південь і невдовзі опинилась у Галаці. Далі мали рухатися морем, однак капітани турецьких кораблів відмовлялися брати домовину на борт. Рухатися суходолом було значно довше і небезпечніше.

Тому було прийнято єдине на той час вірне рішення ? перепоховати тіло гетьмана у монастиря Св. Георгія, який перебував у підпорядкуванні єрусалимського патріарха. Але для цього потрібно було узгодити це питання з молдавським митрополитом і підготувати місце поховання.

Поки усі формальності узгоджувалися, домовину тимчасово поховали у монастирській церкві Пречистої Богородиці. За свідченнями Григорія Герцика, який був у складі почету, що супроводжував труну з Варниці до Галаца, 18 (28) березня 1710 року, останки Мазепи було перенесено до церкви Св. Георгія.

Андрій Войнаровський спочатку виділив певну суму на облаштування склепу та проведення урочистої церемонії поховання, а згодом заповів галацькому монастирю тисячу талерів на спомин душі свого дядька. Незадовго до своєї смерті на могилі Мазепи востаннє встиг побувати й Пилип Орлик.

У подальшому доля гетьманської могили була трагічною. Останню крапку було поставлено у 1960-х роках, коли румунська влада приняла рішення про ліквідацію монастиря, його будівель та кладовища, у зв?язку з планом реконструкції міста та потребою будівництва житла.

З руйнацією церкви Св. Георгія та цивільною забудовою прилеглої території не залишилося жодної можливості знайти Мазепину могилу.

Відтоді усі заходи з повернення праху гетьмана в Україну втратили сенс. Будь-які спекуляції на цій темі мають бути припинені.