
Мала Токмачка, село на Запоріжжі, перетворилась на символ української стійкості протягом великої війни, нагадують. Патріоти України. На час про котрий оповідаж журналіст Богдан Пападін Мала Токмачка місяцями була в сірій зоні. Пані Світлана залишилася там сама й добровільно: не хотіла наражати на небезпеку військових, які могли б її вивозити. Вона пережила обстріли, дрони й танкові удари. Жила в підвалі, а бійці ділилися з нею їжею.
У цьому відео вона розповідає: як сама вмовила здатися російського військового-ахматівця; як бійці 118-ї бригади вивели її з оточення; як 25 днів пробиралися до своїх, тричі форсували річку, ховалися від дронів і йшли за компасом.
— Били і в стару хату Щербакам — розбили повністю. І дідів дім. І нікого немає.
— "Смерть хохлам" написано фломастером на крилах. Знайшла шматок крила на городі — те, що в дім падало. Кругом усе… Ось дивися, бачиш, що робиться?

— Я не знаю. Оля каже: "Мамо, я не вірю, що ти… Напевно, ти прикидаєшся". Кажу: "Та я так боялася, щоб не бути хлопцям обузою. Страшне діло".
Думаю: аби вони були живі. Я тільки стара сама залишилася там, зі своєї волі. А чого ж я мала вас підставляти, щоб ви загинули через мене? Інший би своє життя рятував.
— Скільки ви виходили?
— 25 днів.
—Тобто майже місяць виходили? Як це відбувалося?
— Щоранку потрошечки, потрошечки, по сірому — півтора-два кілометри. І так ішли. Знаходили десь хату й ночували там. Скільки баба Свєта могла пройти, стільки ми йшли. А наприкінці друге дихання відкрилося.

Я дуже боялася стати хлопцям обузою. Дуже боялася. Диклофенак колола, щоб наступного дня ще могла йти. Як уколів не було, то два-три дні відпочивали.
— Знаю, що вам довелося форсувати річку.
— Так, тричі плавала.
— А там не дуже було одразу глибоко. Ну, і не дуже широко. Води ось так. Уже ж дощі пішли. А він каже: "Стрибай, Свєто, я тебе спіймаю".
"Боже мій, — кажу, — Вітю, як стрибну, а ти в бронежилеті, я втоплю тебе там у багні". Перелажу, він мене витягує, подає руку. У мене ще держак від лопати був замість ціпка — він мене витягує, піднімає.
Ото було! Там такі хащі, як у фільмах про В’єтнам показують, у воєнних блокбастерах. Ходимо по одному місцю. Кусок лєнти ж прив’язували, щоб було видно, де свої. Сказали — синю.
"Та хтось ходив тут". — "Та то, напевно, дикі кабани, там же їх повно". — "Та ні, це знову те саме місце". А сонця немає, похмуро. Така погода нам дуже допомогла.
От і довелося двічі одну перешкоду форсувати, а загалом плавали тричі. А тоді вже до компаса додумалися. Компас показує туди, на північ, на Преображенку, а ми вже все перебрели.

— Не хотіла Токмачка нас узагалі випускати: "Повертайтеся назад, ребята".
— А в кого був компас?
— У Стефа. От тоді й додумалися. Поки хлопці костьорчик розвели, пообсушувалися, я перевдяглася. Посіріло — пішли.
Хлопці йшли попереду, бо ми нічого не знали: хто там і де. Може, ще хтось залишився по підвалах. Вони перевіряли підвали, а ми з Вітєю йшли останніми.
Тоді Вітя знайшов дві банки рису. Хлопці, які були в підвалі перед нами, залишили кілька банок тушонки й воду. На багатті наварили каструлю рису та заправили. Яке ж воно було добре! І стіралися, і милися.
У нас не було такого, щоб усі спали. Хлопці чергували щогодини. Нас п’ятеро — кожен по годині стояв на посту, щоб нас не застали й не впіймали, як тих людей, яких половили: когось гранатами засипали, комусь горло перерізали. Минула година — стає наступний. Із цим у нас було суворо. Командування все підтримувало.
— Як дрон на нас напав у Преображенці! Спочатку один, тоді другий. Ми з Вітьком притулилися до згорілого дерева. Хлопці побігли до зупинки, поховалися, а ми вдвох. Він мене вже не залишає.
Притулилися під тією обгорілою деревиною. А куди? Навколо все побите, заховатися ніде. Потім кричать, - то наші, питають: "То ви там ідете?" — "Та ми йдемо". А ми з Вітьком уже з життям попрощалися. Ще два дрони — і нам би там кінець був.
Віктор: Дійшли до своїх, до провідників.
Світлана: Я кажу: "Хлопці, я, напевно, не дійду аж туди пішки". А вони ж діти — одному 22, другому 26. Кажуть: "Ми вас, бабушка, довеземо".
Я ж тобі розповідала: донька каже: "Ой, мамо, ти, напевно, там як тростинка худенька". Кажу: "Тростинка тільки переступила поріг, давайте ваги — 94 кілограми. Такий дубок ще не переб’єш! А якби на Вітька стрибнула, втопила б його разом із бронежилетом".
— Скільки йшли від Преображенки до Таврійського?
— Пів дня.
Віктор: Десь п’ять годин. Це був найдовший маршрут. Провідники нас підганяли: "Бігом, бігом!"
Світлана: 10 душ, толпа така. Молоді Нас же ціла юрба була: два провідники, ще хворі військові.
Віктор: Один ходити не міг — його везли на візку, другий ще міг пересуватися.
Світлана: - Ти нащо мені собачку взяла?
— Забула тебе спитати!
Собачку казали залишити. Я відстала, перескочила дорогу — сил уже не було. Вони ж із трьохсотим швидко не побіжать, а я вирвалася вперед.
Тут дрони, хлопці відстрілюються. Я вже городами бігла.
Мене зустріли хлопці з 65-ї бригади в Таврійському. Ми там переночували. Наші хлопці йшли на Оріхів і ділили сухпайки.
Льоша, позивний Шкет, — маленький такий, а за спиною величезний рюкзак. Не полінувався, зняв його, дістав їжу й каже: "На, тьотю, повечеряєте". Йому самому те було б не зайве — він ішов у пекло.
Потім ми вийшли до своїх — теж 118-та, тільки батальйон зв’язку. Я там тиждень була. Домовилися, вкинули мене в машину, у багажник, зверху накрили сіткою. Хлопців міняли на позиціях.
І ми летіли, наче в Громадянську війну на тачанці. Я сиділа в машині. Водій наказує: "Дивіться, пані, бо це ж наше життя, оцей РЕБ чи як воно називається".
Я вчепилася в сітку, щоб нічого не зачепити, і ціпком упираюся, щоб, не дай Боже, мене не кинуло на ту штуку. Слава Богу і хлопцям, ми благополучно доїхали. Жодного дрона не було. Казали: "Тьотю Свєто, ви фартова баба".
Може, так і є: мій ангел-охоронець такий. І хлопців вивела, і доїхала без проблем. А коли хлопці поверталися, машину розбили "ждуни". Хлопці дивом залишилися живі.
Може, в мене сильний ангел-охоронець. Може, треба було мені залишитися живою. Хай хто що хоче каже — мені байдуже. Я знаю, що хлопці живими вийшли, без подряпини. І ми самі вийшли.
Спасибі, що Толя в мене такий син: усе знав і був із хлопцями. Прикривали з Вітею один одному спини. Ми вже з ним наче повінчані.
Скажи, Юрку, чого ти мовчиш? Розповідай. Як ми з тобою під заправкою чи СТО ховалися?
Біжиш, біжиш — упала на чотири. "Ти молишся?" — "Ні, — кажу, — якщо я сяду, то вже не встану. То на чотири, а тоді хтось допоможе або сама якось піднімуся".
Хлопці по черзі несли Сеньку. Потім пішли вперед, а ми чекали біля містка, де в мосту була кругла труба.
— Напевно. Не знаю.
— Є ще історія Олега, також жителя Малої Токмачки.
— Так, він третім жив із нами. Його вбили. Це було 10 квітня, перед Великоднем. У неділю була Пасха, а його я знайшла.
Я йду й думаю: де ж він? Казав, що прийде. Закурити хотів, а взяти ніде. Наші хлопці там стояли, недопалки залишали, він казав: "Самокрутку скручу".
Я з ціпком пішла через городи. Дійшла — дивлюся, він уже вбитий, ніжка відірвана. А потім схаменулася й побачила кругом на перехресті чорні "пряники". Як не наступила й сама не підірвалася — не знаю. Тихенько переступала й повернулася додому.
Син тоді майже два місяці лежав. Потім піднявся й велосипедом вирушив до Запоріжжя. Маршрутка в травні до Таврійського ще ходила. Він доїхав, там його забрали — і все. А я залишилася сама.
19 травня я прийшла до хлопців. Там були Вікінг і Стеф. Ще одна група була — ті хлопці загинули. Вікінг і Стеф зв’язалися з командуванням. По рації додзвонилася до доньки й дізналася, що син живий.
А що , я осталася, ніде нікого, як Робінзон Крузо. Вийду туди, вийду сюди — один і той самий пейзаж, а над головою висять дрони. За три години вони атакували мене сім разів: два влучили в батьківську хату, два — в будинок, п’ять упали у двір. Потім ще танком добивали.
Я тихенько перебралася. Хлопці знайшли мені підвал, обладнали його, допомогли. Спочатку не було чим топити, потім придумала маленьку плитку.
За мною ходила ціла купа собак — 15 штук. А вдома залишилися свиня, кози, качки й трохи курей. Потім усе, що вижило після обстрілів, поздихало.
Хлопцям скидали посилки. Прибіжить Вікінг, принесе шматочок хліба — на трьох ділили. Передавали супи, "Мівіну", те, що було в посилках. Хлопці й мені залишали запас, щоб була гаряча кружка їжі.
Потім я трохи освоїлася: знайшла борошно, пекла пиріжки, ділилася з хлопцями, варила борщі. А вони стояли на варті.
Тоді прийшов мій Толя. Пробрався із Запоріжжя, дійшов до Токмачки так, що його ніхто не побачив — ні наші, ні росіяни. Він залишився з хлопцями.
Зайшла диверсійна група. Я чула, як наших хлопців розстрілювали автоматними чергами. Вони встигли попередити по рації: "Хлопці, у нас проблема", — і все скінчилося.
Наші дрони вранці принесли Толі зброю, і Толік ще два місяці стояв із хлопцями, охороняв тил. Ми помітили тих, хто зайшов. Наші прилетіли, вичислили їх, коли вони вийшли забрати посилку — їм же теж треба було щось жрать. Наші їх розбомбили. Один заховався й викинув зброю. Я його знайшла.

— Ти за яких обставин потрапив у полон?
Полонений:— Я там зустрів цивільних, підійшов до них.
— Де зустрів?
— У Токмачці. Бабуся до мене підійшла. Я попросив її підійти до військових, щоб вони взяли мене в полон.
— Ти сам підійшов?
— Бабуся поговорила з військовими, повернулася й сказала, що вони згодні. І я пішов до них.
— Ти був один?
— Так.
Світлана: Він розповів мені все про сім’ю, як заходив із Новопокровки, як вони йшли тиждень до Токмачки, де ховалися. Ми із сином знали село — усе, що він розповідав, збігалося.
Коли дізналися, що ми вже майже в оточенні, сказали по рації: "Ми йдемо й забираємо полоненого". Вікінг повідомив: "Я забираю цивільну жінку, полоненого, і ми будемо виходити".
— Ахматівець сам виявив бажання здатися чи ви його переконали? Як це було?
— Він зрозумів. Три дні я до нього ходила. Думаєте, він дурний був? Він розумів, що я пов’язана з військовими. Сказав: "Я здамся". Я відповіла: "Поговорю з хлопцями — як вони скажуть".
Хлопці сказали: "Усе, збираємося, всіх забираємо й виходимо", бо обстановка вже була така, загиблі хлопці лежали на позиції.
Зв’язалися по рації із Січнем, із Віктором і повідомили, що виходимо. Ми чекали їх на горі. Переночували в підвалі, а вони вранці підійшли по сіряку. Ще день там перебули, Ахмета ж забрали. І він з нами тиждень.
29-го, перед виходом із села, зустріли штурмовиків. Вони проводили зачистку — противника навколо зайшло невідомо скільки. Хлопці показали, де можна перебути: "Там уже чисто, нікого немає".
По рації зв’язувалися з начальством, усі були в курсі. Нам наказали здати полоненого. Там було ще двоє полонених, хлопці сказали, що їх виведуть.
Приїхала — нікому не потрібна. Пішла на Європейську, а їх одне цікавить: "Як ви з Токмачки вийшли?" Я плюнула й пішла до другого Пенсійного фонду. Поки вони там папірці пишуть — дадуть чи не дадуть, — за що мені жити?
А хлопці мені відразу скинули гроші на хату. Інакше б я десь бомжувала, парком ходила, по смітниках. Добре, що діти тут. Хлопці оплатили мені квартиру на десять місяців — я уклала договір. А шість тисяч квартира. Хто стільки грошей дасть?

Хлопці поділилися зі мною своїми кровними — ті, які там вистояли. На перший час допомогли.
І ще в мене є хороші товариші — військові медики, з якими я познайомилася ще 2023 року.
Мала Токмачка, село на Запоріжжі, перетворилась на символ української стійкості протягом великої війни, нагадують. Патріоти України. На час про котрий оповідаж журналіст Богдан Пападін Мала Токмачка місяцями була в сірій зоні. Пані Світлана залишилася...
«Блакитне цунамі» останніх проміжних виборів у США побило цілу низку рекордів у сучасній політичній історії країни. Водночас цілком зрозуміла ейфорія вже зараз поєднується в демократів з інтенсивними роздумами про те, якою має бути партійна стратегія, ...