"Калінінградцям нічого не загрожує, всі розмови про проблеми області через обмеження транзиту - кремлівський блеф", - Портников

"Після рішення Литви обмежити транзит через свою територію з Росії до калінінградського анклаву, тема цього регіону Російської Федерації є постійно присутньою у європейських медіа. Про Калінінград говорять майже так само часто, як і про Україну. Чи розпочне Путін війну з НАТО через обмеження у перевезенні вантажів? Чи справді європейці пішли на компроміс із Росією через транзит, чи просто «правильно прочитали» власні правила? Цікаво, що про життя у самому регіоні мало хто згадує з однієї простої причини: всі чудово розуміють, що калінінградцям нічого не загрожує, що всі розмови про проблеми області через обмеження транзиту – кремлівський блеф", - пише оглядач Віталій Портников у своїй статті, передають Патріоти України, та продовжує:

"Західні журналісти дісталися навіть Білгорода, щоб подивитися на наслідки обстрілів міста і здивуватися дивному фаталізму місцевих жителів, які начебто й розуміють, чим загрожує їм війна, але проти неї не виступають. Але Калінінград – він не на лінії фронту!

Однак це – помилкова думка. Калінінград на лінії фронту з часів закінчення Другої світової війни. І коли під час своєї останньої поїздки до Калінінградської області я побачив на будинках її курортних міст знайоме слово «форпост», то вже приблизно розумів, що на нас усіх чекає.

Спочатку варто відповісти на запитання, як взагалі у центрі Європи з'явилася область Російської Федерації. Звична відповідь, що такими були результати Другої світової війни та поразки Німеччини, насправді нічого не пояснює. У Ялті погодилися з тим, що Польща опиниться у сфері впливу Радянського Союзу – чому ж тоді Сталін не вирішив, що васальна держава отримає не лише Данциґ та Штеттін, а й Кеніґсберґ? Тим більше, що Кролевець, як і Ґданськ, завжди був важливою частиною польського історичного міфу.

Припустімо, вождь хотів би, щоби ця частина Східної Пруссії відійшла не до Польщі, а до Радянського Союзу. Але тоді міг би приєднати Калінінградську область до Литовської РСР. Литовці здавна називають регіон «малою Литвою», з Караляучусом пов'язане становлення литовської культури. Але ж ні!

Сталін вважав за краще перетворити Калінінградську область на капкан. На територію, на якій перетинатимуться інтереси Росії з Литвою та Польщею, на військову базу, на жах Сувалкського коридору. Вражаюче, але майже до 1975 року, коли було підписано Гельсінський акт, Калінінград не розвивався, а… розбирався. Місто не відновлювали, а планомірно знищували – ніби побоювалися, що його ось-ось вимагатимуть назад.

З кеніґсберзької цегли будувалися московські «висотки», а в самому місті ліквідувалися руїни королівського палацу, на зміну яким приходила радянська провінційна потворність. Так Калінінград утратив обличчя, душу та історичну спадкоємність – острів із собором, в якому лежить прах Канта, найбільшого жителя загиблого міста, виглядає радше глузуванням з минулого, ніж спробою його зберегти. І якщо просто проїхати кілька годин на захід і побачити, як поляки сприяли відродженню Ґданська та інших балтійських міст, неважко зрозуміти, яка країна стала для регіону Батьківщиною, а яка – мачухою.

Звісно, 1990-ті ненадовго дали шанс людям, які мріяли про європейський Калінінград. Антології місцевої літератури несподівано продемонстрували, що з'являється покоління людей, які починають розуміти: Калінінград – не військова база, а велике у минулому місто із незавидною долею російського обласного центру. Місцеві видання з подивом писали про підлітка, який самостійно намагався реставрувати покинуті кірхи: влада робила все можливе, щоби будь-які архітектурні пам'ятки минулого зникли з землі. Зрозуміло було, що душу місту вже не повернути, що все безжально понівечено радянським бульдозером. Але те, що можна хоча би побачити людей, яким ця душа була небайдужа, давало надії. Під час однієї зі своїх поїздок до Калінінграда я зайшов у першу кав’ярню, що тоді відкрилася у місті, замовив капучино – дивовижний напій для російської провінції, і сів за столик з видом на довоєнну частину вулиці, що дивом збереглася. І подумав: може, хоча б у цій частині Росії, у такій безпосередній близькості від цивілізованого світу, мешканці намагатимуться жити по-людськи?

Це, звісно, була безглузда ілюзія. Через кілька років (саме тоді, коли я побачив всюди плакати з «форпостом») я почув від господаря маленького готелю у Світлогорську, що туристи – це, звичайно, добре, але для розвитку регіону не вистачає… балістичних ракет. Ракет і ядерної зброї – пояснив співрозмовник. Який сенс у всьому цьому туризмі, якщо нас не бояться та не поважають?

В аеропорту Храброво перед посадкою на рейс міліціонери намагалися добитися у пасажирів відступних за відсутність реєстрації в області. Я показав молодим грабіжникам рішення їхнього власного начальства, яке встановлювало пільговий порядок перебування для громадян України, – то був час після першого Майдану, й Путін намагався цим жестом допомогти своєму агенту Януковичу. У відповідь мені порадили не розповідати про це попутникам по рейсу до Києва.

Я не дослухався: 2005 року ще можна було дозволити собі не звертати уваги на поради російської міліції. Але те, що я відлітаю з «форпосту», а не з одного з найзнаменитіших міст старої Європи, що жодного Кеніґсберґа більше немає навіть у моїх фантазіях, стало зрозумілим остаточно. Коли літак «Калінінградських авіаліній» уже відривався від землі, я побачив біля входу до будівлі аеропорту сутулу постать Сталіна, який недобрим поглядом проводжав наш рейс. Звичайно, тепер він, а не якийсь там Кант, став на цій землі господарем".