Із 1991 року у Чорториї функціонує музей-садиба імені Івана Миколайчука. Будівлю відновили за старими ескізами та світлинами. Спершу музеєм опікувалася матір Івана Миколайчука, а з 2013 року – його племінник Михайло Грицюк, син найстаршої сестри актора Фрозини Грицюк, зазначають Патріоти України.
Журналістка Марія Степанюк спеціально для УП.Культура з'їздила у Чорторию, де зустрілася з паном Михайлом Грицюком. Племінник митця не лише понад десять років опікується музеєм, а й зберігає особисті спогади про свого знаменитого родича. Він розповів про дитинство поруч з Іваном Миколайчуком, історію створення музею-садиби, знайомство актора із Сергієм Параджановим, роботу Миколайчука з дітьми з порушеннями слуху та про те, як пам'ять про одного з найвидатніших українських кіномитців живе у Чорториї сьогодні. Цей текст публікується з нагоди кінофестивалю Миколайчук OPEN, який проходить з 13 до 20 червня у Чернівцях. Родина Миколайчука є друзями фестивалю.
Історія розпочалася у 1986 році. Це автентична родинна хата Миколайчуків, вона саме такою й була. Але в ній уже ніхто не жив, її використовували як сарай – тримали дрова, сіно. Хата була крита соломою, стріха затікала, тож не було сенсу там щось тримати.
Мій брат Юрко ту хату розвалив. Я тоді поїхав у Київ. Приходжу й кажу: "Іване, Юрко хату розвалив". А Іван каже: "Ну, та мама тепер буде мати трохи більшого городу". Бо колись комуністи забрали у них поле. Але потім сказав: "Я не уявляю собі, як я приїду і хати нема". Він вже й не побачив цієї розваленої хати, бо помер наступного, 1987 року. Останній рік уже не їздив додому, бо хворів на рак.
Фото: Михайло Крилюк
Покійна мама Івана прожила повні 90 років. Пережила його на 18 років. Ще п'ятеро своїх дітей поховала. Батько Івана помер у 56 років від раку. І всі хлопці, які генетично вдалися в батькову лінію, жили мало. А от моя мама вдалася генетично до лінії матері.
Після смерті Івана мама три роки орала тут город, аж поки у 1990 році сюди не прийшла ціла делегація: перший секретар обкому партії, представники краєзнавчого музею, голова колгоспу. Головною ентузіасткою була Євдокія Євгенівна. Вона ще хотіла відкрити музей фільму "Білий птах з чорною ознакою" у Розтоках, де були знімання. Але так сталося, що вона рано померла.
Оскільки у Верховині вже був музей "Тіней забутих предків", делегація вирішила будувати музей Івана тут, у Чорториї. Мама спершу бідкалася: "Я ж тут город тримаю!". Але сільська рада сказала: "Ми вам дамо внизу, бачите, там, де сінокос вже скосили". Там вони й дали, а цю землю виділили під музей.
Яким я пам'ятаю Івана? От, наприклад, будні – це чорно-біле, а коли приїжджав Іван, – це вже в кольорі було, бо для мене це свято. Пам'ятаю, колись мені матроску подарував, машинку з причепом, в той час! Він, як приїжджав, завжди привозив нам такі жерстяні коробочки – там льодяники були. Для нас головне було не так ті льодяники, як сама коробочка – ви просто не уявляєте.
Брав мене два рази у Чернівці. Вони з Марією (дружина Івана – прим. авт.) йдуть попереду, а я ззаду. А я побачив, як кіт у під'їзд побіг, а я за ним – хотів зловити. Вони повернулися – дитини нема. Взяли ж під відповідальність! Іван такий переляканий був, аж потім сварився.
Фото: Михайло Крилюк
Мені повезло десь, бо, коли вчився в київському університеті, то жив у Івана. З ним були дуже близькі. Він мене любив, бо брати вчитися не хотіли йти, а я учився. І з Іваном їздили на зйомки, могли там сперечатися — ну, як сперечатися? Там щось радитися. Або він каже: "А ну, прочитай, як ти думаєш, твоя думка".
Це ж знімали вони тоді в Києві під відкритим небом, і я теж їздив. У Переяслав-Хмельницький, потім у Халип'я ми їздили, там часто зйомки були. Це село під Києвом. Іван хотів тоді купити там хату за 800 рублів. Але важко було оформити. Там ще колись Микола Бажан збирав творчу молодь. І була Ліна Костенко.
Знаєте такий вірш Ліни Костенко "Незнятий кадр незіграної ролі"? Вона написала його Іванові Миколайчуку, коли йому не давали нічого робити. Вони прийшли у Халип'ю, а воно все заросло бур'янами. Іван десь побачив косу, принаточив її і покосив. І вона написала цей вірш – "Іван косив у Халип'ї траву". І Ліна Костенко через той вірш каже: "Іванку, йди у кіно, там твоє місце".
А коли він у театрі працював, то щоб мати якусь копійку в Чернівцях, викладав поруч у школі для глухонімих діток. Він вивчив мову жестів і вів там танцювальну групу. Коли вони виступали на змаганнях, а журі дізнавались, що діти не чують, а так танцюють – місця брали.
Іван казав: "Для мене це була велика практика. Бо діти не чують, це все міміка". Пройшли роки, і вже Юрій Іллєнко розказував, як вони були на зйомках у Сосниці, на батьківщині Довженка. Там теж була школа для глухонімих діток. Перед цим до них підходив якийсь італійський чи іспанський журналіст, щось спитав, і Іван йому відповів. Ми тут близько з румунами, то пару слів знаємо, а журналіст подумав, що Іван іспанською балакає.
І тут же Іван підходить до цих глухонімих дітей – а вони між собою жестами показують: "Дивись, артист Іван Миколайчук!". Іван підійшов: "Хлопці, як справи?", – і розмовляв з ними мовою жестів. Іллєнко казав: "Дивився, думаю, чи це наяву?" Ті очі, як вони загорілися, що така людина заговорила їхньою мовою. У мене тоді склалося враження, що Іван взагалі всі мови світу знає.
Іван учився на другому курсі. Їхній курс вів Віктор Іларіонович Івченко. Так як це був перший випуск у 1961-му році, то він хотів, щоб якомога більше з цих студентів вибилося в люди. До речі, це досить успішний курс: Миколайчук, Борис Брундуков, Раїса Недашківська, Валерій Бессараб.
Він підійшов до Параджанова, який збирався на зйомки в Карпати, і сказав: "Ти їдеш в Карпати, а в мене тут цікавий хлопець з тих країв". А Параджанов казав, що не мали наміру брати Миколайчука, бо був затверджений Геннадій Юхтін з Москви, його друг. Але йому було незручно відмовити Івченку. Та й сказав, хай приходить на студію.
Фото: Михайло Крилюк
Коли Іван прийшов, йому треба було зіграти епізод, де Марічка втопилася. Параджанов гукнув оператора Юрія Іллєнка й сказав: "Юро, зніми його на 'американку'" (на кіносленгу – це зйомка вхолосту, без плівки – прим. авт.). А сам пішов. Іван думав, що Параджанов буде дивитися, як він грає.
Розказував, що там впав на коліна, щось почав грати. Іллєнко сказав: "Так, стоп, зйомка". Та й пішов шукати Параджанова, якому сказав: "Сергію, вертайся, це щось неймовірне, це диво!". Параджанов подивився й закричав: "Еврика! Еврика!" Ну, що він відкрив для себе Миколайчука. Потім вже художня рада кіностудії і відділ кіно при ЦК Компартії затвердили.
Хоча на студії обурювалися: "Навіщо ви берете пацана з другого курсу? Він же завалить картину!". Але Параджанов мав феноменальний рентген людських душ. Він одразу відчув, що перед ним не просто студент, а людина зі своїм глибоким світоглядом, яка достеменно знає автентичне гуцульське життя, побут і традиції.
На перші річниці, 15 червня, автобус із Києва приїжджав: Степанков, Роговцева, Ніла Крюкова, Ніна Матвієнко, Ступка, Осика, Сердюк. Ми сідали за столи прямо в дворі, йшла жвава дискусія, згадували історії, зйомки "Пропалої грамоти", улюблені Іванові пісні. Як в сімейному колі то було. І мені це подобалося набагато більше, ніж пізніші офіційні ювілеї на тисячі людей.
Я був в оргкомітеті й одразу казав: "Не дай Боже, ви будете змушувати вчителів чи лікарів йти на свята". Іван цього терпіти не міг. Буде п'ять чоловік, значить п'ять, які знали й любили Івана. А це радянське дописувати для звітності не потрібно. Моя мама колись завідувала музеєм і теж постійно щось дописувала. Я їй казав: "Ну що ви таке радянське пишете? Радянська влада у вас усе забрала, а з вас так і не вийшла".
Музей відвідувало приблизно 5 тис. людей на рік, без урахувань 15 червня, там може бути тисяча-дві. Я кажу саме про фіксованих, бо записую. Це десь приблизно як у музеї Володимира Івасюка. Але там штат дев'ять чоловік, бо він має державний статус, а я – громадський директор. Тому інколи жартую, вітаючи своїх: "Вас вітає адміністрація музею Івана Миколайчука в особі голови, його заступника, хранителя фондів, екскурсовода, прибиральника, касира та двірника".
У залі сідає щонайбільше 25 людей, коли приїздить великий автобус на 50 чоловік – решта стоїть на вулиці. Я відчиняю вікна й двері, говорю голосно, і люди слухають, бо їм цікаво. Я ж з Іваном жив, усіх його друзів бачив, тому знаю багато ексклюзивної інформації про Яковченка, Брундукова, Осику, його близького друга Леоніда Бикова.
Це музей усіх континентів: якось за тиждень у нас були відвідувачі з Торонто та американського штату Алабама. Був навіть учасник антарктичної експедиції, тож я жартую, що в нас представлена й Антарктида. Були з Харкова, Одеси, Миколаєва та Дніпра. Хоч зараз через війну людям і не до того, але відвідувачі продовжують приїздити.
А мрія моя така. Приїжджає екскурсія, і я включаю марш із "Білого птаха...". Ви бачили? Коли цей фільм вийшов, у Європі говорили: хто три рази його не бачив, той не переймається справами України. Таку рекламу пустили, і це дійсно так. Тож почати з маршу, далі відвідувачі заходять до зали, де на 20 хвилин вмикається попурі з найкращих кінокадрів Івана. А далі я веду екскурсію: фотографії на великому екрані, щоб це була повноцінна екскурсія.
І от коли люди вже виходять із зали, гучно лунає "Козацький марш". До речі, фільм "Пропала грамота" був заборонений. Дивіться, закінчувався він у кінотеатрі. Пише "Кінець фільму", екран темний, але плівка ще крутилася. Це вони спеціально так робили. І продовжується "Козацький марш". Я ніколи не забуду, як з кінотеатру виходив під "Козацький марш". Тому вже тут я хочу завершувати свою екскурсію. Це така моя мрія.
У нас немає якогось фіксованого розкладу – прийти на екскурсію можна в будь-який день і час. Звісно, перед візитом обов'язково треба зателефонувати. Я живу поруч, тож буквально за 7–10 хвилин прибігаю і починаю розповідати.
Про "будь-який час" я, звісно, трохи прибільшую: о третій годині ночі після дискотеки до музею навряд чи варто йти, хоча найпізніша екскурсія в моїй практиці закінчувалася десь близько опівночі. А от найраніша була нещодавно – о 7:30! Приїхали туристи з Миколаєва й попросили прийняти їх раніше, бо їм потрібно було встигнути повернутися додому до початку комендантської години.
Противник (російські війська) у смугах своєї 29-ї загальновійськової армії (ЗВА) — угрупування військ (УВ) «Восток» та 90-ї танкової дивізії (тд) — УВ «Центр» продовжує вести активну оборону вздовж річки Мокрі Яли, аби запобігти подальшому просування п...
18 серпня оголошено часом Х: парламент збереться на засідання, і ми дізнаємося, кого президент має намір зробити міністром оборони. Судячи з уже зроблених кадрових кроків президента, зрозуміло, що рішення давно ухвалене: це не Федоров. Хоча, за словами...
