"Люди виносили трупи до доріг": Що відбувається у блокадному Маріуполі

Мешканка Маріуполя розповіла про життя в блокадному місті. За її словами, спочатку ніхто не вірив, що буде щось серйозне в місті, а "коли почався цей кошмар, люди все зрозуміли..., але люди не втекли з міста", передають Патріоти України. А коли потім багато сімей захотіли виїхати, було вже пізно...

Другий тиждень Маріуполь знаходиться в блокаді окупантів, які намагаються штурмувати його з усіх боків. Сім'ї з дітьми намагаються покинути місто, але багато жителів залишаються під щоденними бомбардуваннями, перечікуючи їх в підвалах або, як це було до недавнього часу, в міському драматичному театрі, по якому російська авіація вдарила 16 березня.

Про ситуацію в місті Бі-бі-сі розповіла мешканка Маріуполя Ірина, яка два дні тому все ж змогла виїхати з міста.

"Виїжджати треба було вже 3 березня. Але я не збиралася виїжджати, якщо чесно. Я свято вірила і досі вірю, що ми переможемо, що Маріуполь не завоюють, тому що там нікому не потрібен "русский мир", який вже щиро всі ненавидять. Не тому, що ми злі, а тому що нам показали, що таке "русский мир", - поділилася жінка.

За її словами в перші дні війни ніхто не вірив [що буде щось серйозне в місті], всі думали, що вони постріляють по периметру і підуть, а в місто ніхто не зайде. "Коли почався цей кошмар, люди все зрозуміли... Всі розуміли, що небезпечно, але люди не втекли з міста. Багато хто зрозумів, що потрібна допомога буде. А коли багато сімей нарешті захотіли виїхати, місто було вже закрите, воно було оточене і нас не випускали. Одна з колон з виїжджаючими потрапила під вогонь, так що після цього теж боялися люди виїжджати", - розповіла мешканка Маріуполя.

"Електрику відключили 2 березня, а тепло - відразу 24 лютого [в день початку війни]. І пропав мобільний зв'язок. У деяких місцях ще ловив пару днів, але недовго і без Інтернету. Десь 6 березня відключили газ. В принципі у нас багато будинків без газу, на електриці, люди там залишилися без усього. Почалася катастрофа. Сміття не вивозили. У моєму під'їзді люди знесли всю їжу, зробили чергового, який готував на багатті. Палили дерева, але потім випав сніг і дерева стали вологі. Знаходили все що можна дерев'яне: хто меблі приніс, хто драбини, щоб тільки хоча б раз в день приготувати гарячу їжу. У моєму під'їзді у всякому разі було так. У нашому під'їзді жило кілька будинків, тому що у дві сусідні дев'ятиповерхівки влучили снаряди, і завалило підвали. А в моєму будинку був укріплений підвал, так що туди з'їхалося дуже багато людей. Багато спали в під'їздах на перших двох-трьох поверхах, хоча в наш будинок потрапив "Град", але у нього дуже товсті стіни, так що там можна було жити", - розповіла жінка.

Також Ірина розповіла, як проходив її день. За її словами, він починався приблизно о четвертій ранку, коли починалася повітряна атака. Вона тривала зазвичай до 8-9 годин і всі люди ховалися, куди могли.

"Я не можу сказати, що було найстрашніше. Це все жахливо. У людей, які потрапляють в таку обстановку, притупляється почуття страху. Ти навіть не прискорюєш крок, коли над тобою летять літаки та вибухи. У тебе є якась мета: дістати води, за якою треба простояти чергу в кілька годин. Ти просто на все це дивишся і тобі жахливо за місто, в якому ти гуляв, де немає більше жодної цілої дороги, де люди в під'їздах збираються, щоб винести трупи та поховати їх десь недалеко від будинку, тому що далеко відходити не можна. І просто в братську могилу закопати людей, яких ти навіть не можеш ідентифікувати. Не знаю навіть, як ведеться підрахунок загиблим. [У перші дні] деяким волонтерам швидкі давали свої машини, вони збирали з доріг трупи. Люди виносили трупи до доріг, залишали їх на лавочках, а швидкі їх забирали. Але в моргах більше місця немає. Людей на кладовища не вивозили, тому що ми в оточенні, наше Старокримське кладовище, де ховають всіх маріупольців, зараз закрито, там зараз окупанти", - розповіла мешканка Маріуполя.

При цьому жінка зазначила, що маріупольців ця ситуація насправді згуртувала.

"Ми дуже горді, що ми українці й це дуже підтримує. Ти дивишся на ЗСУ, думаєш, як цим хлопцям важко, і не здаєшся, тому що треба якось їм допомогти. І це стосується всіх, крім окремих особистостей, які втекли або стали мародерами, але таких я і за людей не вважаю. А українці допомагають один одному і ми виживаємо завдяки один одному", - зазначила Ірина.

Жінка розповіла, що до останнього не планувала виїжджати, але після 10 березня, коли вже стало зрозуміло, що допомоги чекати нізвідки й треба сподіватися тільки на свої сили, на [полк] "Азов", на ЗСУ, вирішила виїжджати з міста. Спочатку ще хтось боявся, але після чотирьох ночей постійних повітряних атак люди просто сіли в машини та поїхали. Це був не "зелений коридор", а самоорганізація, намагалися їхати один за одним, не губитися, об'їжджати міни.

"Один блокпост був відкритий і через нього ми виїхали хто на Бердянськ, хто на Запоріжжя", - розповіла вона.

"Виїжджаючи, мені нічого не вдалося взяти з собою. Як одяглася і пішла, так це все, що у мене є на даний момент. Речей у мене немає і дуже багато маріупольців збиралися так само, як і я. У чому були, в тому і поїхали, тільки б вижити", - зазначила Ірина.

"Про обстановку в Маріуполі можу сказати, що це пекло. Я думала, що у 2014 році на Східному було важко, було жахливо і гірше бути не може. Ні, може. 4 березня я думала, що гірше нікуди знову. І з кожним днем я переконувалася, що гірше є куди. Жодного цілого будинку не залишилося в Маріуполі. Я виїхала позавчора і з тих пір ситуація стала ще гірше. Жодного цілого будинку, жодної дороги, жодного цілого скла. Інфраструктури в Маріуполі більше немає, але Маріуполь є, і він український. І він буде українським. Навіть якщо тимчасово зможуть окупувати мій дім, мою країну, ми все одно будемо Україною".