"Мама всім серцем ненавиділа радянську школу... хоча і працювала там", - Оксана Забужко

"День учителя. Дуже дякую за пам'ять тим учням моєї мами, Надії Яківни Забужко, – випускникам київських шкіл №49 (1960-ті рр.) і №67 (1970-80-ті рр.), які щороку в цей день її згадують (як сама вона розповідала вже в 1990-ті, випадково зустрівши десь у метро своїх колишніх учнів, – була вражена, коли вони їй подякували за те, що готувала їх бути громадянами незалежної України: "Та що ви таке кажете, я ж, як усі тоді, рота боялася відкрити!" - "Це вам так здавалось, Надія Яківна!" – засміялись ті, вже дорослі, екс-учні російської школи в пролетарському районі...)", - пише українська письменниця Оксана Забужко на своїй сторінці у соцмережі "Фейсбук", передають Патріоти України, та продовжує:

"Правда полягала в тому, що мама (потомственна "вчительська дитина" з сім'ї "народних учителів") всім серцем ненавиділа радянську школу. Ненавиділа радянське вчительство як клас: вважала його з усіх найтупішим і найсервілістичнішим (уміла ідентифікувати вчителів на фото за виразом обличчя й ніколи не помилялась; часом, покрутившись перед дзеркалом, допитувалась у тата, а згодом і в мене: "Я ще не подібна на вчительку?"). Багато чого рвалася змінити замолоду, в пору шелестівської "лібералізації" – але рекомендована до захисту її дисертація про те, як вчити старшокласників читати й розуміти поезію, так і лишилася незахищеною, після 1972-го дай Біг було вже з нею в тюрму не втрапити (відгук одного з "професорів у цивільному" із звинуваченнями в "націоналістичних проявах" я оцифрувала й зберігаю в архіві як "пам'ятник доби").

Так що я справді не знаю, не уявляю, яка з неї була вчителька мови й літератури – в ту пору, коли від вивчення цієї мови й літератури всіляко заохочувалося звільнення, і всім, дітям і дорослим, щохвилини демонструвалося, всіма доступними владі ресурсами, що, як казали тоді в Дніпропетровську майбутні укрАінскіє політики, "мне этот дурацкий язык и литература никогда не понадобятся" (с). Чого в таких умовах можна було навчити підлітків – не маючи жодних, аніякісіньких ресурсів?..

Я пам'ятаю, як вона мучилась, розповідаючи вдома, – в новому класі цікавий, мислячий хлопчик, тягнеться до неї, приходить після уроків поговорити – про прочитані книжки, про політичні новини (якраз лаяли з кожної праски Сахарова з Солженіциним), про життя взагалі, – а вона мусить од нього втікати, бо правди йому сказати не може, і взагалі нічого, крім неприємностей, таке наставництво від вчительки-"штрафбатниці" (так називали тих, хто був на обліку в КГБ) хлопцеві не принесе... Подібні історії повторювалися з року в рік, і це окрема тема, ніким іще не описана: як поліцейський режим зводить мури між людьми, що могли б стати одне одному – Учитель і Учень (коли я стала студенткою тих щербицьких "темних літ", мені теж трапилось кілька таких "несправджених" учителів, і завдяки мамі я вже знала, як вони страждають од своєї вимушеної німоти).

Тобто, насправді реалізувати на повну свій навчительський хист мама могла тільки з одним учнем, точніше, ученицею, – зі мною. Всім іншим дісталось не більше, ніж відсвіт харизми, – от із харизмою в неї все було в порядку до останнього дня, навіть в інсульті, на лікарняній койці; це був єдиний людський ресурс, над яким поліцейський режим був не владен.

І якщо все-таки, десятиліття потому, її учні "темних років" згадують її з вдячністю – значить, є щось у цій професії (професії? та ні – місії, долі, призначенні...), чого людський розум не в стані прорахувати, ані змоделювати. Щось, що Фромм, дуже приблизно, описав як "присутність люблячої особистости": не передача знань, а передача цінностей. Самою присутністю, так, як роблять це й батьки в стосунку до дітей.

Тож із Днем Учителя – всіх, для кого це доля і призначення.

(А також усіх нас, кому в житті пощастило на Вчителів.)

На фото – ми з мамою в парку на Відрадному, неподалік од її школи, Київ, 1975 (?) р".