"Смислову "русифікацію" можна вдало проводити за допомогою... української мови", - Оксана Забужко

Я згадала той давній епізод, коли російські урядовці вимагали від УЄФА "не змішувати спорт з політикою" (як кажуть у голлівудських фільмах, look who is talking!) - і заборонити українській збірній виступати на Євро-2020 із фанатським "Слава Україні! - Героям слава!" на футболках. Ні, я не про те, що, аби їхня воля, у Кремлі б нам і прапор, і гімн, і саме ім'я "Україна" заборонили (і все ще не втрачають надії цього колись домогтися!), - якраз це, після семи літ війни, вже нікого дивувати не повинно. Зачепило мене інше - професійне, те, що колись жахало й Орвелла (свої жахи він устиг зібрати докупи в "Трактаті про ньюспік", яким завершується "1984"): наруга над мовою, підміна понять і вбивство сенсів, що його Росія непомітно експортує на цілий світ, як Китай уханський вірус.

"Футболисты должны заниматься футболом, а политикой - политики", - заявив депутат російської Думи, і ніхто вже не засміявся. Власне тут мене триґерить: вся моя радянська пам'ять про поділ суспільства на тих, кому було "положено" "заниматься политикой", а кому - "политику партии и правительства понимать правильно" (обов'язковий в СРСР рядок з виробничих характеристик!), себто мовчки впахувати в вічних "ідіотах" і радіти, що не саджають (що "аресты аккуратные, точечные, без сталинского размаха", як недавно раділа за Росію Вєлікая Пісатєльніца Зємлі Русской Людмила Уліцкая), - оживає і рветься з мене з нестримністю зворотньої перистальтики. І я готова волати на все горло, як волала в 2012-му, коли українські ЗМІ, замість "балотуватися на виборах" чи "йти у владу", стали всі дружно, мов по команді, вживати скалькований з російської зворот - "іти в політику" (!): так, наче та "політика" - то якийсь окремий дім з охоронцем на вході.

Це вже був чистий орвелівський "ньюспік": зворот, що прийшов у країну, яка відстояла свою незалежність на майданах 1990-го і 2004-го, - із країни, в якій на протест громадяни можуть вийти тільки за 3 дні наперед подавши властям "челобітную", то пак письмову заявку (такий "закон про мітинґи" в Росії було прийнято ще в 2004 р.!): країни, в якій усяка громадська активність настільки жорстко реґламентується, а за кожним параграфом стоїть напоготові з кийком настільки всерйоз наставлений "кусати за ноги" "силовик" (ще одне "нюспіківське" слівце з тих, що тягнуть нам в ужиток з московського поля!), - що ні на яку таку активність пересічному громадянинові просто не стане ні часу, ні сил. "Ібо нєфіґ", як у них кажуть: нема чого "рускому чєловєку" лізти в політику, не мавши на те спеціальних "корочок"! Так він, чого доброго, колись ще й владу контролювати схоче - а це вже, як заявив ще 2013 р. голова Сбєрбанку Росії (відео є в мережі, дуже раджу!), "страшные вещи", бо ставлять під удар всю рацію існування поліцейської держави (а іншої там ніколи не було…).

Чи здають собі справу українські "списувачі з російських новин" і дублювальники російських сайтів, який отруйний, ніколи не провітрюваний шлейф тоталітарних сенсів впускають через оті "кватирки" в український публічний простір? Як поступово, крок за кроком, "форматують" своїм ідеологічним "ґуґл-транслейтом" мізки своєї аудиторії на російський копил, привчаючи до речей, які ще вчора-позавчора здавалися нам непомисленними? Он недавно наші соціологи, без сорома казка, вже й "несанкціоновані мітинґи" українцям в опитування включили, і не зашарілись, коли їх за руку впіймано, - пояснили, що спільно "з російськими колеґами" дослідження робили, а наука, вона ж теж "внєпалітікі", хіба ні? (Авжеж, особливо суспільна, особливо в Росії, хто ж цього не знає!) І вже ці, не існуючі (поки що?) в Україні "несанкціоновані мітинґи" пішли гуляти по ЗМІ, немовби так і треба…

До чого нас готують

Тут потрібне пояснення. Кожна мова, як писав Юрій Шевельов, "є чортячо небезпечний свідок історії народу, який ту мову вживає". І кожна європейська мова, яка в 20-му столітті мала "політично заплямовану" історію (обслуговувала тоталітарну державу і вмазалася в людоморський слововжиток), проходила потім свій етап самоочищення, своєрідної "денацифікації"/"декомунізації", відділяючи, в численних дискусіях науковців і літераторів, те, що можна, - від того, чого не можна, ні в якому разі ("ніколи знову"!) цією мовою казати: аби не впасти в річ убивцям… А от російська такої чистки не зазнала. Навпаки, після розпаду СРСР "забруднилася" ще більше: путінський "колєновставальний" наратив постав унаслідок змішування-склеювання докупи дискурсів, які доти вважались несумісними - мови "білоеміґрантської" й "радянської", сталінської й власовської, блатної й богослужебної, - всього впереміж, без розбору, що "кошерне", а що ні, так що в принципі в ній, у повній згоді з давньою чекістською примовкою, "можна всьо", від матєрної "фєні" в церкві до етнічних пейоративів на камеру (про "хороше кріпацтво" і "хороший Гулаг" урядове інформаґентство вже росіян не раз просвіщало, думаю, якщо хтось в РФ вирішить леґалізувати людожерство, російська мова й тут не виставить табу).

…Ні, до цього останнього в нас поки що, нівроку, не дійшло - але дорогу нам "асфальтують", як виглядає, саме туди, і то прискореними темпами. Не забуваймо, що народне господарство РФ гостро потребує дармової робочої сили, "трудові табори" для в'язнів там уже будуються, в червні БАМ прийняв першу партію зе-ка, і начальник російської пенітенціарної служби поскаржився, що народу сидить усе-таки малувато, щоб покрити потреби в робочій силі, треба б іще близько мільйона душ (sic!)… Тож не робімо собі ілюзій: наявність майже 40 мільйонів відносно здорового, неляканого й роботящого білого населення не в останню чергу й робить Україну привабливою для загарбників, і Росія від нас, таких апетитних, добром не відчепиться, навіть якщо Путіна завтра змінить на посаді Навальний чи якийсь інший Ікс. Суть побудованого в РФ режиму, так званого "рашизму", можна, послуговуючись класичною ленінською формулою, описати так: влада ФСБ, плюс русифікація, плюс ідіотизація всіх країн. Тобто, Гулаг, але не простий, а з телевізором, - такий, куди "ідіоти" (ті, що "внєпалітікі") йдуть самі, чи принаймні не чинять опору, коли їх женуть, бо їх переконали з телевізора, що там "какаяразніца"…

Перший маніфест "рашизму по-українськи" - відкритий заклик до політичного ідіотизму - нам виголосив Володимир Зеленський, у тому самому епохальному президентському вітанні з Новим 2020-м. Характерно, що Україна тоді все-таки ще вибухла обуренням (дуже цікаво було бачити, як різнились українська й російська рецепції: росіяни, навіть ліберального-антипутінського стану, щиро не розуміли, що́ з цим вітанням "не так", і навіть вважали його, на контрасті з путінським, "людяним"!). Саме після того скандалу мем "какаяразніца" остаточно закріпився в українському політичному дискурсі на познаку "внутрішньої Росії". Але за минулі звідтоді півтора роки апологія ідіотизму стала в Україні повсякденням.

…Я спробувала поґуґлити, але не знайшла жодного голосу протесту проти цього формулювання. Не те що "віртуального Майдану", чи хору здивування, як мало б бути в країні, котра впевнена в своїй мові й несених нею значеннях, - а жодного, бодай студентського-аспірантського, мишачого писку: мовляв, та скажіть же їм хто-небудь, цим законодавцям "с района", що не можна таке писати в тексті закону, бо "участь у політичному житті", це, в усякій культурі, чий категоріальний апарат бере початки від Аристотеля, є ознака не "олігарха", а громадянина, варвари, що ви робите з мовою?!