"Силу країни складають ЛЮДИ. Але, щоб стати реальною силою, вони спершу мають відмовитись бути "м’ясом", - Оксана Забужко

"Фраґмент із нової книжки "Найдовша подорож" (де йдеться, серед іншого, і про ядерний шантаж): "Чому ж, питають мене, ми не вірили в те, що Росія так брутально, за сценарієм Гітлера 1939-го року на нас нападе, – попри всі попередження західних розвідок, попри стягнені нам на кордоні просто-таки літописною, "чинґіс-хановою" хмарою російські війська, попри те, що 16 західних посольств задовго до 24 лютого виїхало з Києва, закликаючи своїх громадян негайно зробити те саме, – чому ми були такі безпечні?", - пише українська письменниця Оксана Забужко на своїй сторінці у соцмережі "Фейсбук", передають Патріоти України, та продовжує:

Є тисяча відповідей на це питання. Я сама собі його ставила за ці чотири місяці безліч разів (як можна було 23 лютого летіти за кордон, ні на мить не припускаючи гадки, що можеш "в суботу" не повернутися?..). І тільки одна відповідь покриває собою всі інші й робить їх непотрібними, – а заразом відповідає ще на цілий жмут питань, поставлених і непоставлених, що почалися на четвертий день (як тільки стало ясно, що всі розрахунки західних експертів, котрі вважали безглуздим надавати Україні важку зброю, бо куди ж їй, "маленькій", встояти проти "великої й непереможної" Росії, провалилися так само гучно, як Kyiv Chicken Speech Дж.Буша-старшого в серпні 1991 р.), – питань з розряду "де ви, українці, берете сили боротися й як так вийшло, що ви перемагаєте?" (цитую запитання одразу від кількох медіа-аґенцій кількох країн, склавши їх докупи). І ця відповідь безмежно проста: У НАС НЕМАЄ СТРАХУ ПЕРЕД РОСІЄЮ.

І, схоже, тільки в нас одних, з усіх націй на світі, його й немає.

6 грудня 2021 р. я написала на своїй фб сторінці: "Про the looming threats of war. <…> я НІЧОГО, ну геть нічогісінько з того боку не відчуваю, ніякої реальної загрози. Жодного порівняння з тим, яким СВИНЦЕВИМ відчувався світ влітку 2013-го року, яка СТІНА <…> тоді попереду була... А тут <…> – ніщота ніщот, торгівля повітрям. <…>. Розрахунок якийсь, безперечно, за тим у гебні є, а от СИЛИ - ніхрєна нема".

Парадоксальним чином, виходить, що я не так уже й помилилась (хоча й не вірила в аж настільки ідіотичний "розрахунок", який вийшов на яв 24 лютого!): ні "багато м’яса" ("живої сили", як це звалось у наших радянських підручниках), ні "багато заліза" (станом на сьогодні, коли я це пишу, Росія випустила по Україні понад дві з половиною тисячі ракет!), ще не означають СИЛИ.

Силу країни, в тому числі й військову, складають ЛЮДИ. Але, щоб стати реальною силою, вони спершу мають відмовитись бути "м’ясом".

І не тільки на полі бою.

Ми не маємо цього страху й зараз, після всіх безмірних страждань, горя й руїни, що принесла Росія на нашу землю після 24.02.2022 р. Ми знаємо ціну цьому струхлявілому зомбі-монстру: то ми (наші предки) його свого часу, на зло Польщі й Туреччині, зліпили й поставили на ноги, і потім ще віками підпомповували своєю силою – спершу добровільно, а потім вимушено, бо в будь-які союзи з Московією (про що ніхто не попереджає й досі!) легше ввійти, ніж вийти, за законом кримінальних об’єднань… І провербіальна мілітарна "велич" цього монстра – то, куди більшою мірою, аніж будь-хто з експертів досі зумів оцінити, теж наша заслуга: це українське козацтво творило російській армії славу "непереможної" в турецьких походах (в яких було прямо зацікавлене, "за своє" воювали!), і звідтоді кістяк тої армії – нижчий і середній офіцерський склад, – що за царів, що за більшовиків тримався – на українцях-таки, бо воювати наші вміли завжди… І тому тепер навіть путінський ядерний шантаж нас, на відміну від західних держав, не надто страшить: ми знаємо Росію – знаємо на живому досвіді, з радянських часів, як професійно вона блефує і як безсоромно краде, тож український розрахунок перекладається тут на мову здорового глузду приблизно так: з найвищою ймовірністю, російський запас ЯЗ давно розкрадено й розпродано, якщо ж щось і не розкрадено, то, як каже українське прислів’я, "не такий чорт страшний, як його малюють", – тактичний ядерний вибух ще зовсім не дорівнює ядерному Апокаліпсисові голівудських хоррорів, можна пережити, пережили ж ми, нівроку, й Чорнобиль, а він був куди небезпечніший, – і, поки західні політики вирішували, як їм не роздратувати Путіна, аби той, крий Боже, не натис міфічну "червону кнопку", українці діловито наповняли соцмережі інструкціями з поведінки при тактичному ядерному вибухові (відразу кажу: нічого нового для тих, хто пережив у Києві травень 1986-го)…

Уточню: це не є якась особлива відвага, описувана в категоріях античного героїзму (бо й такі інтерпретації вже траплялося читати!). Розуміється, ми боїмося, природною фізіологічною реакцією на пряму загрозу життю: коли поруч із тобою виє сирена, коли тобі над головою зі свистом пролітає ракета, коли ти на власні очі бачиш серед ночі біле, як в грозу, небо артилерійського обстрілу й бачиш, як валиться в огні сусідній будинок, – це дуже страшно: до блювоти, до лютого стресу, до панічного нападу й ірраціональної поведінки. Але я маю на увазі дещо інше: відсутність страху, наведеного "російською полудою" – потужним БЛЕФОМ про "велику й непереможну mother Russia" в поєднанні із ПСИХОЛОГІЧНИМ ТЕРОРОМ – вмілим, по-чекістському грамотним натисканням на кнопки історичної травми, в кожного народу свої ("пам’ятаєш, як прийшли росіяни й зробили твоїй бабусі /дідові /прадідові боляче? так ось, вони кажуть, що "можуть повторити", краще їх не дражни, роби, що велять…").

Це не значить, ніби в нас бракує своїх травм, жахливих і досі не пропрацьованих (абсолютна більшість нації носить в собі травму Голодомору, помножену на трипоколіннєву травму "терору мовчанням", заборони аж до кінця 1980-х говорити вголос про те, як знищували наших предків у 1933-му). Але, як показала 30-літня історія нашої незалежности, в абсолютної ж таки більшости українців "натискання" на травму викликає не страх – а ту реакцію, котра найкраще описується словами "Ніколи знову!". І тому на окупованій росіянами Херсонщині розгоряється партизанський рух і злітають в повітря мости, склади з амуніцією й автомобілі "нових комісарів" – так само, як це було в 1920-ті, ДО Голодомору, коли весь цей край клекотів антибільшовицькими повстаннями. Тільки цим разом "замирити" Україну своїми звичними методами цій реконструкторській імперії, складеній з газу, м’яса і заліза, – вже не вийде. Ніколи більше не вийде.

Не вбиті за 20-те століття, ми справді стали сильніші: сила життя – сила росту, любови й свободи – по нашій стороні". (с)