Трикутник розгубленості, або Кабмін, ОП і Рада в новому політичному сезоні - УП

1 вересня Верховна Рада побила черговий рекорд і відкрила свою 16-ту сесію.

Порядок денний Ради, а ще більше результати голосувань у перші сесійні дні осені були дуже і дуже промовистими: депутати почали з роботи над законами, вписаними як маяки в різні програми міжнародної підтримки.

Те, що робота парламенту почалася саме з такого набору законопроєктів, свідчить про реальну головну проблему країни – величезний дефіцит бюджету.

Останні кілька тижнів за ці закони всіляко агітував новий Кабінет міністрів, який проводив нескінченні зустрічі й наради з депутатами, зокрема й президентської фракції.

Зі свого боку включився і президент – ще кілька тижнів тому на засіданні РНБО, де одним із головних питань було фінансування армії. Новий прем'єр Сергій Корецький доповів Зеленському про реальні справи з дефіцитом бюджету, і президент, розповідають члени РНБО, був вражений. Настільки, що просто із засідання телефонував депутатам, відповідальним за голосування європейських і МВФівських законів, з криками і нагінками.

Попри це, попри натиск владної верхівки, за ухвалення багатостраждальних законів зібрати більше ніж 190+ голосів так і не вдалося.

І це виявилось чудовою ілюстрацією внутрішньої ситуації у владі. Демонструвати єдність і піднесення на молитовних сніданках і нагородження Легенд команда президента вміє чудово, але в новий політичний сезон вона входить із розбалансованим Офісом і його президентом, фрагментованою Радою та поки розгубленим Кабінетом міністрів.

Тобто всі три центри, які зазвичай складають трикутник влади в Україні, входять у новий сезон зі своїми важкими проблемами, чи, кажучи образно, глухими кутами.

Відомо, що в межах Евклідової геометрії такого виду кутів не існує. Однак формула української політики давно зведена до пошуку суми усіх глухих кутів, в яких влада опиняється сама і заводить за собою країну.

Президент і Офіс підозр

Перша вершина владного трикутника, яка вже давно тяжіє до якомога більшого розширення кута власного впливу – це президент Зеленський та його Офіс. Хоч, за іронією, у теорії трикутників найбільший кут і називається тупим.

1 вересня дуже демонстративно Зеленський обурювався тим, що депутати не проголосували закони, необхідні для отримання міжнародних грошей.

"Є частина відповідальності перед народом України й у парламентарів: близько 15 мільярдів доларів – їхня частина роботи, яку необхідно виконати… У Верховній Раді були провалені три закони, які могли б дати Україні більш ніж 4 мільярди доларів. Ще два закони – теж провалені – з програми МВФ. Це не кошти влади чи опозиції", – гримав на депутатів президент.

Ситуація на перший погляд дивна. Адже саме президентська монобільшість формально відповідає за все в Раді, а близькі до глави держави люди на кшталт глави "Слуг народу" Давида Арахамії роками переконували всіх у своїх віртуозних навиках грати на парламенті, як на фортепіано.

Насправді ж ситуація з обуренням Зеленського не так дивна, як симптоматична: президент дуже схожий на застряглого у багні биндюжника, який б'є свою конячину в надії, що збільшення жорсткості дозволить витиснути з неї бодай кілька фінальних ривків. Але головна проблема в тому, що він сам загнав свою биндюгу в це баговиння.

Річ у тім, що зовнішньополітична і воєнна ситуація навколо України складається максимально не так, як сам президент очікував ще кілька місяців тому.

З літа сам Зеленський зробив усе, щоб підняти планку суспільних очікувань, а з нею й очікувань політичного класу, до забутих ще з 2023-го, з часів першого контрнаступу, висот.

Словосполучення "вибори в листопаді", яке президент спершу мимоволі кинув у розмові з фракцією перед літніми ударами по Криму та серйозно обговорював у колі своїх найближчих у держрезиденції під Києвом влітку, у створеній Офісом позитивній медійній атмосфері почало виглядати чимось цілком реальним.

Додатково ці очікування суспільства й політикуму підігрівались гучними анонсами "40 днів примусу Росії до миру" тощо, тощо…

Натомість осінь Україна зустрічає в абсолютно іншій воєнній реальності.

Свято 1 вересня у школах значної частини країни минуло або в укриттях, куди доводилося переносити шкільні лінійки, або взагалі без них: діти з різних будинків і міст підключалися онлайн до святкових заходів своєї школи.

Київ, Одеса, Харків та інші міста живуть у режимі майже безперервних повітряних тривог і регулярних балістичних обстрілів, від яких Україна попросту не має достатнього захисту.

Люди бачать контраст між "закінчити війну до листопада" і репетицією апокаліпсису у вересні, між режимом суворої економії для країни від уряду та абсолютно брутальними спробами відмивання по 150 мільйонів за звільнення із СІЗО чергового чиновника влади.

Раніше Зеленському вдавалось каналізувати суспільний негатив в інші русла, але після липневого "картонкового Майдану" і чергового корупційного "Фореста Гампа" весь накопичений негатив повністю почав лягати на президента.

Крім того, липнево-серпневі протести і скандал зі звільненням Михайла Федорова в політичному сенсі обернулися для Зеленського ледь не катастрофою, бо, по-перше, з'явився ще один дуже перспективний конкурент у незайнятій політичній ніші, а, по-друге, сам президент випадає навіть із трійки лідерів по довірі.

Під час опитувань щодо першого туру президентських виборів респонденти досі називають Зеленського фаворитом. Але ніхто насправді не може порахувати, скільки в цьому рейтингу реальних прихильників чинного президента, а скільки людей, які називають його прізвище радше з перестороги, щоб, "не дай Боже щось".

Про те, що цих останніх є і чимало, свідчать результати моделювання другого туру, де Зеленський упевнено програє і Валерію Залужному, і Кирилу Буданову, і Михайлу Федорову. І якщо ця тенденція триватиме, ситуація наблизиться до тієї точки, що либонь чи й не Петро Порошенко зможе помріяти про бодай примарний, але шанс на реванш за 2019 рік.

І в усіх цих програшів є єдиний корінь – Зеленський остаточно втратив право на моральну перевагу над колишніми казнокрадами й олігархами. Якби зараз він повторив своє ж гасло "Зробимо їх разом", то і сам, і тотальна більшість його команди, найімовірніше, опинились би поміж "НИХ".

Як найкраща наочність цієї тези – ситуація в Офісі президента. Там скоро єдиними посадовцями, навколо яких немає кримінальних історій, залишаться люди, які займаються міжнародною політикою.

Особливо показовою стала історія кінця серпня із заступницею керівника Офісу президента Іриною Мудрою. За версією слідства, викладеною в матеріалах справи, йшлося про відмивання 150 мільйонів гривень для внесення застави за ексміністра енергетики та юстиції Германа Галущенка.

Поки що в матеріалах справи прізвище Кирила Буданова не звучало і жодних процесуальних дій щодо керівника Офісу президента не було.

Але люди, які знають, як усередині ОП ухвалюються подібні рішення, звертають увагу на особливу близькість Мудрої до керівника Офісу. Свого часу саме він переконав її не переходити на посаду міністра юстиції в уряд, а залишитися на Банковій.

Тому для багатьох у системі важко уявити, що вона могла б самостійно вписатися в настільки чутливу історію без бодай мовчазного схвалення керівництва.

Водночас припускати, що витягнути з СІЗО давно забутого там Галущенка було ініціативою самого Буданова, так само неймовірно.

За даними медіа, Галущенко почав демонструвати готовність співпрацювати з антикорупційними органами, а отже потенційно розповідати, для кого насправді збиралися гроші в "Енергоатомі", будувалися будинки в кооперативі "Династія" і хто такий "Вова".

Але Буданов у контексті схем навколо "Енергоатома" не фігурував і будинку в "Династії" не мав. Ба більше, із суто політичного погляду, йому могло бути навіть вигідно, щоб Галущенко розповів про своїх покровителів, адже це потенційно розчищало б керівнику ОП дорогу на майбутніх виборах.

Тому погляди в цій та десятках інших кримінальних історій так чи інакше спрямовуються понад його голову і зрештою сходяться в одній точці кабінету на четвертому, президентському, поверсі ОП.

І скільки б президент не переконував журналістів на оффреках, що сам про корупцію в Офісі дізнається зі ЗМІ, навряд чи навіть такий гарний актор, як він, уже здатен зіграти, ніби в це повірив.

Після кожної такої історії, як із Мудрою, політична вертикаль ставатиме дедалі менш керованою. Люди в системі поступово усвідомлюють, що краще не виконати злочинну вказівку і залишитись без посади, ніж виконати – і втратити свободу.

Президент може бити кулаком по столу на засіданнях РНБО, обурено телефонувати депутатам і міністрам чи записувати гнівні пасажі у вечірніх зверненнях.

Але дедалі частіше це виглядає не як демонстрація сили і здатності перевірити, покарати чи змусити когось ухвалити потрібне рішення. А навпаки.

Тому поступово весь інструментарій, за допомогою якого Зеленський ще домагається реалізації своїх рішень і легітимізації власної волі, переходить із площини політичних компромісів у площину банального силового тиску і контролю.

Саме звідси така зацикленість Банкової на тому, щоб зберегти вплив над Службою безпеки, ДБР чи Офісом генпрокурора.

Коли політичних інструментів не стає, цінність силових автоматично зростає.

Уряд лякає…

Друга вершина класичного владного трикутника – Кабінет міністрів.

Станом на зараз він перебуває в процесі пошуку свого реального місця в новій конструкції.

Очевидно, президент і надалі претендує на безальтернативну можливість впливати на уряд і формувати його порядок денний.

Але керівництво Кабміну від початку каденції зрозуміло, що одних бажань президента, як було за Гончарука чи раннього Шмигаля, для успішної роботи буде недостатньо.

Тому новий прем'єр максимально намагається посилити співпрацю з депутатами, налаштувати міністрів на постійну комунікацію з парламентом, участь у годинах запитань до уряду, відвідування комітетів та іншу парламентську рутину.

На відміну від Юлії Свириденко, яка майже від самого початку була частиною владної команди, Сергій Корецький для системи загалом людина нова.

І його поява вже спричинила певні зміни у функціонуванні владної верхівки.

Передусім ці зміни помітні навіть на суто людському рівні.

"Корецький – мабуть, найбільш беземоційний прем'єр за весь час президентства Зеленського. Навіть Шмигаль на його тлі виглядає часом екзальтованим підлітком", – з посмішкою розповідає один із депутатів СН, який часто працює з прем'єром.

Як переконують депутати, Корецький з усіма максимально коректний і конструктивний. Але водночас настільки ж холодний і дистанційований. Він не намагається – чи не може, чи не хоче – будувати теплі персональні стосунки.

Це людина, яка ставить завдання і контролює їх виконання. І яка, схоже, поки що до кінця не розуміє, чому так само не можна працювати з народними депутатами.

Як розповідають співрозмовники УП у "Слузі народу", отримавши країну в управління в середині липня, прем'єр кинувся розбиратися, чим саме йому доведеться керувати, які ресурси є в його розпорядженні і які потреби він має закрити.

"І досить швидко він був добряче шокований. Причому свого шоку Корецький не приховував і без особливих реверансів почав нашим депутатам вивалювати правду. А вони не звикли, їх останній раз так лякав Гончарук на початку епідемії Ковід-19", – пригадує події серпня один із чільних "слуг".

Увесь останній місяць літа прем'єр ходив на зустрічі в ОП і Раді, розповідав, показував таблички і графіки. І від цих зустрічей у багатьох депутатів залишилися незабутні враження.

Перед великим засіданням РНБО всередині серпня прем'єр підготував і для президента дуже промовисту презентацію.

На слайдах він наочно показав страхітливий фінансовий розрив між ресурсами, які Україна має зараз, і витратами, які держава має профінансувати до кінця року: розрив вимірювався десятками мільярдів доларів.

Раніше добра й усміхнена Юлія Свириденко намагалася зайвий раз не стресувати співрозмовників і пояснювати складні фінансові проблеми максимально м'яко. А от презентація Корецького стала для багатьох у владі справжнім холодним душем.

Новий прем'єр робив ставку на те, що відкрито показавши масштаб проблеми, доб'ється від Ради конструктиву. Тому на тлі своєї "шокової терапії" протягом останніх тижнів наполегливо вмовляв депутатів підтримати євроінтеграційні та інші закони, виконання яких прив'язане до міжнародного фінансування. І Верховна Рада винесла частину із них на голосування одразу 1 вересня, і того ж дня провалила майже всі.

Таким чином країна постала перед загрозою втратити "швидкі" 4–5 мільярдів доларів, та ще й без розуміння, чим ці втрати перекривати.

Для міністрів та прем'єра провал законів виглядає якщо не диверсією, то принаймні дією проти інтересів самого уряду і держави. Але для Корецького це може бути дуже корисний досвід і перший важкий урок держуправління на інтенсиві.

Уряд може скільки завгодно демонструвати депутатам страшні слайди з бюджетними дірами, але голосувати за закони все одно парламенту. І там, хоч не хоч, часом доведеться "почути кожного". Особливо на тлі потенційної кризи, яка може статися цієї осені.

Останній "сірий кардинал"

Верховна Рада зараз живе з постійною оглядкою на нового і, мабуть, уже останнього, "сірого кардинала" в орбіті Володимира Зеленського.

Давид Арахамія завдяки своїй здатності домовлятися в парламенті про ситуативні чи більш-менш постійні коаліції став там незамінною фігурою. Особливо після того, як Андрія Єрмака з публічної політики вибили підозра НАБУ, протести та накопичений за роки негатив.

Водночас у кулуарах парламенту, уряду, Офісу президента та правоохоронних органів "Українська правда" за останній місяць десятки разів чула в різних варіаціях одну й ту саму історію: нібито й самого Давида Арахамію антикорупційні органи от-от можуть долучити до лику підозрюваних.

Сам Арахамія, очевидно, покладається на свою традиційну договороздатність.

Зокрема, він намагається підтримувати комунікацію з людьми, близькими до антикорупційних органів, і заручатися підтримкою тих, хто міг би якщо не переконати НАБУ і САП відмовитися від процесуальних дій щодо нього, то принаймні відтермінувати їх.

Аргумент простий: не розбалансовувати Верховну Раду цієї осені, коли ситуація в країні й без того надзвичайно складна.

Не варто забувати і про понятійну угоду Арахамії з генеральним прокурором Русланом Кравченком, який відіграє ключову роль у процедурі притягнення народних депутатів до кримінальної відповідальності.

Але так чи інакше політичний клас уже з певними застереженнями дивиться на перспективу Арахамії й надалі залишатися безапеляційним лідером і головним двигуном парламентського процесу.

Бо якщо Арахамія з якихось причин випаде з цієї конструкції, Верховна Рада принаймні на короткому відтинку може зануритися в серйозну дезорганізацію.

Іншої людини з достатнім авторитетом і комунікаційними можливостями, щоб одночасно склеювати уламки колишньої ОПЗЖ, різні депутатські групи, мажоритарників та абсолютно протилежні між собою фракції всередині самої "Слуги народу", зараз просто немає.

Теоретично, в разі проблем в Арахамії єдиною людиною, яка станом на сьогодні могла б спробувати долучитися до процесу стабілізації парламенту, залишається голова Верховної Ради Руслан Стефанчук.

У нинішній конструкції Ради у спікера, може, і немає потужного авторитету, але він принаймні не має і відвертих антагоністів і єдиний здатний на несподівані вчинки типу візиту до партійного офісу Порошенка.

Інше питання – наскільки самому законнику-анахорету Руслану Олексійовичу, який усі ці роки намагався дистанціюватися від специфічних політичних торгів, домовленостей і кулуарних розмінів, буде комфортно і до снаги опинитися в самому епіцентрі цих процесів.

Відповіді на це питання поки немає і не буде, аж доки Стефанчук справді не опиниться в такій ситуації. Якщо, звичайно, до цього дійде.

***

А тим часом Рада продовжує легкий саботаж євроінтеграційних та непопулярних законів про посилки чи податки для ФОПів, в надії вибити собі якоїсь квазісуб'єктності в стосунках з ОП та пробує трохи виховувати уряд.

Однак усі депутатські групи, які повстають чи то проти так званого "внєшнєго управлєнія", чи то проти "антикорупційної диктатури" чи ще якихось явищ із книги політичних страхів і забобонів, рано чи пізно впруться в стелю цього спротиву.

Бо те, що вони називають "внєшнім управлєнієм", фактично вже давно стало частиною внутрішнього процесу життя України.

Більше половини бюджету фінансується міжнародними партнерами та донорами. Тому їхня можливість впливати на процедури контролю за витрачанням цих без перебільшення феноменальних обсягів фінансової допомоги – це питання звичайного операційного контролю за власними інвестиціями.

Без цих грошей Україна очевидно не зможе ані воювати, ані нормально функціонувати як держава. Про це можна вже сміливо запитати нового прем'єра – він чудово розібрався в темі.

Тому, хоч як неприємно для консерваторів з БЮТу чи мажоритарників "Слуги народу" зі східних і південних областей це не буде, а виконати міжнародні зобов'язання доведеться. Не для розхитаної Банкової з непрохідним кандидатом, не для нажаханого масштабом проблем уряду чи "злого брюссельського обкому". А для країни.

Бо вже завтра уряд знову відкриє перед ними слайд із бюджетною дірою на десятки мільярдів доларів. І питання про межі "суверенної

Джерело