Військова медикиня Ольга Шаповалова: "У полоні казали, що України вже не існує. А ми не вірили й знали, що обов’язково повернемося додому"

Військова медикиня Ольга Шаповалова була однією з тих, хто пройшов справжнє пекло цієї війни. Перший вибух 24 лютого, бомбардування Маріуполя, тисячі поранених, сотні ампутацій і лапаротомій у тунелях-бункерах заводу імені Ілліча. А потім — шість місяців російського полону. Гематоми, допити під електричним струмом і єдина відповідь на маніпуляцію окупанта про «ви нікому не потрібні»: «Потрібні. Я впевнена, зараз обмінюють тих, хто потребує цього більше, — поранених. Ми можемо почекати».

Чекати Ользі довелося до 17 жовтня. Тоді між Україною та РФ відбувся черговий масштабний обмін полоненими. Він був емоційний і справді особливий, — в Україну з полону повернулося 108 жінок.

Перші місяці повномасштабної війни. Маріуполь

— За освітою я медик, — розповідає Ольга. — Працювала в Маріупольському військовому госпіталі №555. Займала посаду операційної сестри хірургічного відділення. 21 лютого 2022 року нас у терміновому порядку викликали в госпіталь. Тоді Росія визнала «ДНР» та «ЛНР» у межах цілих областей. Ми розуміли, що готуватися потрібно до найгіршого. Тим паче в новинах про це тільки й говорили.

З 21 лютого ми перебували в госпіталі на казарменому положенні й інтенсивно готували матеріали на випадок можливих бойових дій. 23 лютого нас, згідно з рапортом, відпустили на дві години додому. Ми взяли необхідні речі та їжу й повернулися в госпіталь. Тоді ми й уявити не могли, що буквально за кілька днів це місце перетвориться на справжнє пекло. А додому я вже не повернуся.

— Маріуполь швидко став найгарячішою точкою. Що відбувалося в місті в перші дні вторгнення?

— 24 лютого ми, як і всі українці, почули гучний вибух. Було зрозуміло — почалося. Ми швидко перевдягнулися й почали працювати.

Людей у госпіталі ставало все більше, тому довелося переобладнати деякі кімнати і зробити з них додаткові операційні. Це дозволило нам оперувати по п’ять-шість осіб одночасно. Спочатку в госпіталь надходили військові, пізніше — цивільні, зокрема діти. Люди зверталися по допомогу різного ступеня. Хтось потребував операційного втручання, хтось просив дати медикаменти, зробити перев’язку, виміряти тиск. У такому режимі нон-стоп ми працювали до 16 березня. Роботи було дуже багато, медики навіть не думали про сон.

Наш госпіталь розміщений поруч із басейном «Нептун», тому його територію неодноразово обстрілювали. 16 березня в реанімацію прилетіла авіабомба. Я разом зі своїми колегами тоді була в операційній. Усіх нас знесло вибуховою хвилею. Мішки, якими було закладено вікна, позлітали, нас миттєво засипало склом. Того дня госпіталь розбомбили повністю.

16 березня російські військові завдали також авіаудар по Маріупольському драматичному театру. Пам’ятаю, як через 30 хвилин після удару до нас привезли жінку на сороковому тижні вагітності. У неї був відкритий перелом стегна. Ми надали їй першу необхідну допомогу прямо в коридорі зруйнованого госпіталю. Після чого приїхав автомобіль і відвіз постраждалу в лікарню.

Наступного дня частину команди медиків із 555-го госпіталю відправили на «Азовсталь», наша команда поїхала на комбінат імені Ілліча. Ми тоді навіть не розуміли, який день за вікном, оскільки за календарем, звісно, ніхто не стежив.

На заводі Ілліча ми жили в тунелях-бункерах і паралельно оперували постраждалих. Коридори були в настільки поганому стані, що зі стелі постійно капала вода. Для того аби вона не попадала на поранених, нам доводилося власноруч прикривати людей клейонкою.

Пізніше ми переїхали в інший бункер — більший і міцніший. Там у нас було до 200 поранених. Ми їх оперували, робили перев’язки. Працювали здебільшого з тяжкими пацієнтами — в жахливих бункерних умовах неодноразово робили лапаротомії, ампутації кінцівок, операції на обличчі, на грудній клітці, перев’язки під наркозом, первинні хірургічні обробки. Також зробили нейрохірургічну операцію на відкритому мозку. Пацієнт вижив і зараз проходить реабілітацію. Одне слово, ми робили все, що могли. Це був дуже великий і відповідальний обсяг роботи. Так тривало до 12 квітня, поки нас не захопили в полон.

Шість місяців полону. Оленівка, Таганрог, Валуйки, Курськ

— Як ви потрапили в полон? І що було потім?

— Ми були в бункері однієї з бригад, коли нас захопили в полон російські військові. Наших людей було багато, лише жінок близько 80.

Перші півтори доби ми перебували в селищі міського типу Сартана Донецької області. Там були поранені, тому ми надавали їм медичну допомогу.

Пізніше всіх дівчат зібрали й перевезли в Оленівку. Там нас утримували в дуже тісних камерах. Наприклад, у двомісній, де перебувала я, знаходилося 15 жінок. У трохи більших камерах могло перебувати по 40 осіб. Наша кімната була така мала, що ступити було ніде. Лежали й спали ми навсидячки. На лавках, яких було тільки дві на 15 осіб, спало по три дівчини. Тобто три — зверху, ще три — знизу. Всі лежали покотом. Годували нас нормально, навіть приносили хліб, макарони. Ми були цим дуже здивовані, бо не їли хліба з березня, а можливо, навіть і з кінця лютого.

19 квітня мене разом з 50 іншими дівчатами вивезли до російського Таганрога. Під час оформлення в СІЗО нам дали команду роздягнутися й присідати. Це відбувалося на очах у чоловіків, а тому ми відчували жахливе приниження. Потім нас завели купатися в холодну воду, після чого — здавати відбитки пальців.

У Таганрозі нас неодноразово водили на допити, знущалися, били й майже не годували. Наші сніданок, обід та вечерю складно було назвати їжею. Це були дуже маленькі порції. На обід давали воду, і якщо в тій воді плавав хоча б один шматок картоплі, це було велике щастя. Упродовж дня нам видавали лише три шматочки хліба.

У Таганрозі ми пробули 35 днів, а потім нас перевезли у Валуйки Бєлгородської області. Туди ми приїхали худими, побитими й знесиленими. Наші руки й ноги були вкриті синцями та гематомами. Конвой і спецназ супроводжували нас скрізь, навіть до туалету. Дуже рідко можна було попросити ліків у разі проблем зі здоров’ям. Хоча це теж залежало від зміни. Пам’ятаю, коли боліла голова й ми просили таблетки, нам відповідали: «Это погода такая. У всех голова болит. Таблеток нет. Терпите».

У Валуйках ми відчували як фізичний, так і психологічний тиск. Якщо за шість секунд людина не встигала добігти до своєї кімнати, її били електричним струмом. Якщо доїдала вечерю після команди «стоп», її змушували робити вправу берпі. Так, одного разу я допила чай у їдальні після того, як сказали, що вечеря закінчена. Спецназ побачив це і змусив робити берпі 40 разів без перерви. А потім іронічно запитав: «Ну що, чай вийшов?».

За «особливу» провину полонених переводили до камер СІЗО. Я, наприклад, просиділа там місяць, хоча досі не розумію, за що. Сидіти в СІЗО можна було тільки на табуретці, телевізор заборонявся. Але це й на краще. Бо по телебаченні нам щодня показували російські новини, в яких розповідалося про «бойові досягнення» рашистів. Нам намагалися нав’язати думку, що України більше не існує, а ми нікому не потрібні. На такі закиди ми відповідали: «Тоді поверніть нас, навіщо ми вам потрібні?». Також нас неодноразово запитували, чи не хотіли б ми жити в Росії, отримати паспорт. Але ми не вірили в те, що України не існує, що про нас забули й не хочуть обмінювати. Пам'ятаю, я завжди казала: «Значить, є інші, яким більше потрібно. Є поранені. Ми можемо почекати».

Також СІЗО передбачав п’ятигодинні фізичні навантаження — від сніданку до обіду без перерви. Замість перерви під час навантажень нам дозволяли постояти.

— Чи вдавалося вам спілкуватися з іншими полоненими?

— Так, іноді ми могли пошепки спілкуватися в камері або під час прогулянки на вулиці. Говорили про дітей, про Україну. Обговорювали новини з телевізора й вірили, що нас дуже скоро відпустять.

— Що було після Валуйків?

— Нас перевезли в Курськ. Там ми прожили місяць. У цьому місці були закриті камери, тому за весь час ми жодного разу не виходили на вулицю. Їжу нам видавали через вікно. У цьому місці був сильний фізичний і психологічний тиск на утримуваних. Розпорядок дня був таким щільним, що в нас не залишалося часу на спілкування між собою. Тричі на день ми робили зарядку, обов’язково вчили російські пісні та вірші. Нас змушували співати їх, слухати лекції з критикою Степана Бандери, Української повстанської армії. А ще ми читали й переказували російську пропагандистську літературу.

Згодом нас знову перевезли в Таганрог. Ми були шоковані, коли зрозуміли, що повернулися в це жахливе місце. Нас поселили в камери, в яких уже жили інші дівчата. Місця не було, тому ми лягли на підлогу. Нам видали матраци й постільну білизну. Моя постіль була такою брудною, що я не могла покласти на неї голову. Спілкуючись у камері, ми зрозуміли, що в Таганрог звезли людей із різних місць. Також ми помітили інакше ставлення до нас. У кімнатах було дуже холодно, тому нам навіть дозволили вкритися. Раніше це заборонялося. Тоді й спалахнув вогник надії на те, що нас скоро звільнять.

Повернення додому

— У понеділок нас підняли дуже рано — ще до шостої ранку. Сказали збирати речі. Потім нас повантажили в автозак, але цього разу декому навіть не зав’язували очей. Було сильне відчуття, що ми нарешті їдемо додому. Після цього нас привезли літаком у Крим, дозволили зняти пов'язки тим, хто в них був. Їхали весь день, а потім я побачила знак — Василівка, Запорізька область. Там нас і обміняли.

Виходячи з машин, ми за звичкою тримали руки за спиною, але наші хлопці помітили це й сказали: «Дівчата, ви не в полоні, ви вдома. Не ховайте руки за спину». «Вдома», — видихнула я.

— Якими були ваші перші враження, коли ви нарешті зрозуміли, що перебуваєте на підконтрольній Україні території?

— Я побачила своїх дівчат з госпіталю. Ми дуже довго обіймалися й плакали. Нарешті ми були вільні. Це була дуже велика радість.

Потім ми зрозуміли, що звільнили не всіх наших. Ми сумували за ними й не розуміли, чому так сталося. На жаль, зараз у полоні в Росії все ще перебувають дуже багато наших хлопців та дівчат. Ми маємо повернути кожного, це важливе завдання для нашої країни.

— Як ваше життя влаштоване зараз?

— Мій чоловік переїхав до Львова, винаймає там квартиру. Ще під час мого полону він зібрав документи для того, щоб звернутися до Європейського суду з прав людини. Допомагали йому в цьому юристи Української Гельсінської спілки з прав людини.

Після повернення додому я була місяць у Дніпрі, тепер перебуваю на реабілітації в Трускавці. Пізніше поїдемо в Буковель. А потім повернемося на службу. Ми напишемо рапорт, де хочемо служити, і вийдемо працювати далі.

Я б хотіла, щоб люди пам’ятали, що в Україні триває війна. Хочеться, щоб скоріше настав мир і щоб усі наші хлопці й дівчата повернулися додому. Важливо берегти мир, цінувати своє життя, робити по совісті. І, звісно ж, пам’ятати про тих, хто залишається в полоні, робити все можливе для їхнього повернення, а потім — допомагати з реабілітацією. Всі ми одна команда, й наша мета — перемога в цій жахливій війні.

Джерело