За що Росія мстить Маріуполю? У 2014 році він залишився Україною (фото, відео)

У Маріуполі родина з двома маленькими дітьми – 7 та 2 років – місяць прожила у підвалі під багатоквартирним будинком. Їм вдалося вціліти та вибратися до Запоріжжя, проте в зруйнованому російськими окупантами місті ще залишаються десятки тисяч мирних жителів, передають Патріоти України.

Про виживання в Маріуполі Ірина розповіла виданню "Укрінформ". Вперше в їхній будинок прилетів снаряд ще 6 березня, він влучив у сусідню квартиру. Чоловік тоді вийшов по воду, бо її в місто вже привозили бочками.

Про цю родину чимало писали у ЗМІ. Популярною вона стала через 22-секундне відео, головним героєм якого був 7-річний Макар. У день, коли ролик оприлюднили, у хлопчини якраз був день народження, і Макар вирішив "подякувати" "освободителям из россии" за те, що вони зробили з його домівкою. Дитина стояла у розтрощеній обстрілами квартирі, де лишилися самі стіни. Хоча навіть вони були не всюди. Запис вдалося зробити з п'ятої спроби, на ньому чутно звуки пострілів.

Відео швидко стало "вірусним", його переглянули сотні тисяч людей. Ми відшукали родину Макара, вона нині живе у Запоріжжі. Мама хлопчика розповіла, навіщо зняла той ролик і як вони жили в Маріуполі.

Маму хлопця звуть Ірина, окрім Макара у їхній сім'ї є ще 2-річна Саша. Майже місяць родина жила в бомбосховищі у їхньому будинку.

Дім з дірками

"6 березня в сусідню квартиру прилетіло. Це було о 15:20. Я в той час годувала дітей. Саша була в стільчику для годування, а я стояла спиною до вікна і раптом почула, як падають снаряди. Ми жили в самісінькому центрі, і в той день був обстріл саме цієї частини. Я сказала Макару, щоби він швидко біг у кімнату без вікон, собою закрила Сашу. Коли бахнуло, я навіть не зрозуміла, що це влучили в наш будинок. Вилетіли вікна, скло почало сипатися. Мене врятувало те, що я фотограф і вдома був фон для зйомок, який чоловік поставив біля вікна. Цей фон стримав скло, інакше б мене ним посікло", - згадує Ірина.

Чоловіка в той момент вдома не було, він вийшов по воду. Її привозили в бочках, і людям доводилося стояти в чергах по кілька годин, навіть коли снаряди свистіли над головою.

Коли обстріл закінчився, родина заклеїла вікна плівкою. Про це сьогодні згадує з посмішкою, мовляв, якось безглуздо було все, але розуміють це лише зараз. З того самого дня родина перейшла жити до бомбосховища.

"15 березня російські військові вдарили по сусідньому будинку. Він був метрів за 100 від нашого. Це гуртожиток, де жили переселенці з сіл. На них скинули бомбу… вона пролетіла крізь усі поверхи і вибухнула на першому. Від ударної хвилі в нашому будинку вирвало вхідні двері, вікна, які ще залишились. Дім з дірками став. Меблі всі впали", - подовжує Ірина.

Їх будинок - стара "сталінка". Родина каже, що саме завдяки цьому вони й уціліли. Коли по будинку гатили з танка, він трусився, але стояв, а люди в той час сиділи у сховищі під ним.

"Дуже страшно було. Та звичайна 9-поверхівка вже вся розсипалася б", - припускає жінка.

Щоденник зі сховища

Після переїзду до бомбосховища, де мешкало ще півтора десятка людей, Ірина почала вести щоденник. Кожен ранок починався з того, що вона прокидалася і говорила "Сьогодні (таке-то число), понеділок, вівторок, середа…". За словами Ірини, таким чином вона не втрачала зв'язку з реальністю і стежила за днями тижня та датами.

"Я все фіксувала, записувала на телефон, коли ми підіймалися в квартиру, коли кого бачили… ми не розуміли, чи знає взагалі хтось про те, що з нами відбувається. Ми не розуміли, чи говорять про Маріуполь взагалі. Нас бомбардують, гинуть люди, а нам здавалося, що про нас ніхто не говорить. Ми не розуміли, чому за нами не йдуть, чому нашим військовим не допомагають, і я всім говорила: "Коли виберемось, то все це треба розказати і показати", - зізнається Ірина.

Російські військові глушили український зв’язок і на початку квітня (на той час Ірина з родиною вже виїхала з міста) роздали людям сім-карти свого "Фенікса". Але річ у тому, що цей оператор дозволяє телефонувати або всередині окупованої території, або ж до росії.

Маріупольці кажуть, що рашисти дуже бояться того, що люди почнуть телефонувати своїм знайомим і рідним, які живуть на підконтрольних територіях.

"Бояться, що людям скажуть: "Мам, Україна чекає на тебе. Тут тобі пенсію нараховують, тут працює все. Приїжджай швидше", - коментує Ірина.

Такий щоденник Ірина вела аж доки не приїхала в Запоріжжя (1 квітня). Поки ми говорили, до нас прибіг Макар. Запитала у нього про те відео, яке він записав на свій день народження.

“Коли ми його знімали, на вулиці стріляли. Страшно було. І з Маріуполя страшно було вибиратися. Моя кімната згоріла. Від нашої квартири лише стіни лишилися”, - каже дитина.

Ірина читала сину вітання і яскраві коментарі, які залишали під відео знайомі та незнайомі люди. Зізнається, що виклала відео, аби люди побачили, в яких умовах живуть маріупольці та який жах пережили діти. Вона отримала чимало негативних коментарів від росіян, але було два, в яких росіянки дякували за те, що їм відкрили очі на страшну правду про Україну. “Якщо я переконала хоча б одну людину, то відео було знято недарма”, - говорить Іра.

Коридор до Запоріжжя

З Маріуполя родина виїхала на авто. Спочатку дістались до Бердянська, де планували заночувати, а тоді рушати на Запоріжжя. Але там відключився український зв’язок, люди не розуміли, чи приходять евакуаційні автобуси (родина повинна була їхати у складі колони автомобілем), тож щодня виходили на місце, звідки мало бути відправлення.

“Автобуси в саме місто не пускали, тож тим, у кого нема свого транспорту, треба було ходити пішки або на таксі добиратися до того місця, де формувалася колона. Таксисти брали: хто по 600 грн за людину, хто по 800 грн з машини. Ми зустріли знайомих з Маріуполя, у них також двоє дітей. Ця сім’я два дні їздила за місто, автобусів усе не було. Вони нам сказали, що вже не знають, що робити, адже грошей лишилось всього 1500 гривень, а треба ж і продукти купувати. Ми дуже боялися, що нас не випустять”, - згадує Ірина.

Маріуполь стирають з лиця землі за те, що він залишився Україною

У Маріуполі в Ірини крім друзів та знайомих лишились батьки та двоюрідна сестра. Жінка понад усе мріє побачити їх знову. “Із сестрою говорила лише раз. Питаю в неї: “Як ти?”. А вона мені каже, що все «ок». Ось так зараз: сусіда вбило, а ти живий - значить все «ок». Страшно”, - каже вона.

Під час нашої розмови Ірина кілька разів повторювала фразу, що з Маріуполя треба вибиратися. Вона постійно робить дописи у Фейсбуці, в яких розповідає, що Запоріжжя не захоплене і тут є життя.

“Мені вдалося поговорити з мамою. Вона питає: “Ти де?” Я їй кажу: “У Запоріжжі”. А вона питає, а чого ми далі не їдемо, у безпечне місто. Коли кажу, що нам тут добре, вона знову питає: “А яка там країна?” Кажу, що Україна тут, а їм там розповідають же, що тут їх ніхто не чекає”, - зі слізьми на очах розповідає Ірина.

За місяць жінці виповниться 38. Все своє життя вона прожила у Маріуполі, а сьогодні в її рідному місті замість будинків стоять “огризки”, в яких немає ні газу, ні електрики, ні води - життя немає.

“Я хочу аби наші військові обов’язково відбили нашу землю. Інакше, що… все даремно? Стільки смертей…” - каже Ірина і додає, що дуже сумує за рідним Маріуполем. За самим містом, не за квартирою, бо її вже немає, а може, немає й будинку, в якому вона жила.

Ірина зізнається, що 24 лютого, коли почалася повномасштабна війна, вони з чоловіком не очікували, що з Маріуполем так чинитимуть. Пояснює, що за 8 років вже звикли до звуків стрілянини та вибухів.

“Коли почали бомбардувати Маріуполь, я чоловіку сказала, що це не війна. Вони (рашисти) прийшли знищити нас. Вони скидали бомби на житлові будинки, приватний сектор, пологові. Вони вбивали вагітних і дітей. Якщо десь і є війна, то не в Маріуполі. Наше місто навмисно стирають з лиця землі. Це помста за 2014 рік. За те, що тоді ми лишились Україною”, - впевнена жінка.

Коли я попросила сказати щось тим маріупольцям, які досі залишаються в місті, очі Іри знову наповнились сльозами.