13 квітня 2014-го в Україні оголосили АТО. Насправді, це була і є війна...

"Сірий ранок. На календарі червень, а на вулиці стіною стоїть дощ. І це не літній дощ, що приносить довгоочікувану прохолоду, це сірі холодні потоки води, які ллються просто з неба на розгублених, збитих у купку під куценьким піддашком супермаркету, людей. Саме звідси відправляються автобуси, що вивозять людей подалі від «русского мира». Тут стоїмо і ми з батьками. Вдалося забронювати останні три квитки на нашу сім’ю із чотирьох осіб. Якось розмістимося.

Важко визначити дату, з якої б можна було починати відлік подій, що змінили моє життя на «до війни» і «після». І навіть не саме життя, а думки, звички, цінності. Так чи інакше, всі ми змінюємося з часом, віком, досвідом. Проте саме різкі перелами долі змушують або пристосовуватись до нових умов, або бути безпосереднім учасником перетворень. Розуміння того, що безтурботне дитинство минуло і доросле життя вже міцно тримає мене за руку, прийшло саме того дня, коли батьки вивозили нас із сестрою з окупованого незаконними збройними формуваннями Краматорська.

Уперше за довгий час ми виїздили за межі міста. Невідомість, розгубленість. До цього дня майбутнє було зрозумілим: 10-11 клас, педагогічний інститут. Тепер же документи про закінчення 9 класу лежали в сумці, і було невідомо, де почнеться для мене новий навчальний рік... Дитинство розірвалось на клаптики. Один із них залишився у підвалі школи, з якої батьки терміново забирали нас із молодшою сестрою, яка плакала від страху, під час обстрілу. Інший приклеївся до брудних пальців «ополченця», що перевіряв документи на блок-посту на виїзді з міста. Останнім я витерла сльози, коли батьки, залишивши нас у бабусі, повертались туди, де стріляють. Так я стала дорослою.

Першою з’явилася звичка починати ранок не з чаю або какао, а з новин. Це була нескінченна низка ранків, що починались зі сторінок форуму. Основною вимогою до постів була констатація фактів: коротко, змістовно і тільки опис без коментарів. І це вже була друга звичка: тільки факти, висновки виключно самостійні.

Звичайно, найбільшим бажанням було повернутись додому. Але я мріяла не про те, щоб просто переступити поріг рідної домівки і обійняти близьких. Головним прагненням було вичистити рідне місто від бруду, горілих шин, «республіканської» символіки.

Тоді я не знала, що новина про найбільший обстріл Краматорська стане днем звільнення міста від бойовиків. Сіре місто, відсутність людей та розбиті будинки – так зустріла мене моя мала батьківщина. Але все було неважливо, адже я вже вдома.

Група місцевих волонтерів зібрала небайдужих жителів міста, аби очистити його від сміття та символіки терористів. Нашій команді випало зачищати опори освітлення вздовж траси для подальшого фарбування. Робота приносила неабияке задоволення, адже саме цим маршрутом через місто їхала далі на схід військова техніка. Саме тоді до щирої радості приєдналося почуття гордості за свою країну. І окремі образливі вигуки з вікон деяких проїжджаючих повз нас машин були не в змозі заглушити це почуття. Я народилась в Україні, але свідомою українкою стала саме тоді.

Так, війна змінила моє життя. Вона навчила, що незалежність – це не просто слово і вихідний день у серпні. Доля нашої країни залежить від кожного. А війна ще триває: на нульовому кордоні, пунктах пропуску на тимчасово непідконтрольних територіях, у головах пересічних громадян. І нам усім ще чимало потрібно зробити, щоб жити у вільній країні".

Фонд "Повернись живим"