16-річного підлітка змушували мити камеру тортур, у якій катували українських військовополонених: Після 90 днів неволі юного заручника звільнили

Восьмого квітня російські окупанти взяли в заручники 16-річного Владислава Буряка, сина голови Запорізької районної державної адміністрації Олега Буряка. Це сталося на останньому блокпості ворога на дорозі у Запоріжжя. Підліток їхав з Мелітополя до Запоріжжя у складі евакуаційної колони автотранспорту, передають Патріоти України.

В той день, крім Влада, в машині, в якій він знаходився, були його родичі. Їх росіяни все ж таки відпустили, а Влада — ні. Тільки зараз, через 90 днів, його вдалося звільнити. Кореспондент «ФАКТІВ» поспілкувався з батьком Владислава Олегом.

— Як поводилися з Владиславом в неволі?

— Сина розглядали як цінного заручника, тому фізичного насильства не застосовували.

— У яких умовах його утримували?

— Спочатку 48 діб він був у слідчому ізоляторі міста Василівка в одиночній камері. Потім 42 дні його тримали у Мелітополі у номері приватного готелю.

— Владислав, напевно, розповів вам, наскільки важко було йому пережити полон?

- Зрозуміло, що найважчими видалися перші 48 діб у одиночній камері слідчого ізолятора. Там катували полонених військовослужбовців нашої армії та цивільних. Він це бачив, чув крики. Людей били, катували електричним струмом. Влада змушувала мити від крові приміщення, в якому проводилися тортури. Йому давали й інші роботи — на кухні, мити підлогу. Крім того, дозволяли по 10−20 хвилин на день походити на внутрішньому подвір’ї слідчого ізолятора.

— Вам надали можливість спілкуватися з Владом телефоном?

- За ці 48 діб ми з ним 6 разів розмовляли телефоном. У розмовах я приділяв особливу увагу психологічному стану сина — налаштовував його на те, щоб він ні з ким не конфліктував, щоб виконував роботу, яку йому дають, якщо вона є прийнятною з моральної точки зору. Говорив, щоб він знайшов у собі сили прийняти дійсність такою, якою вона є. З того, що син казав мені, за інтонацією його голосу я розумів, що йому вдається контролювати свої емоції, не розкисати. Владу, звичайно ж, дуже сильно хотілося якнайшвидше повернутися, тому щоразу питав, коли я зможу його забрати.

— Владу вдавалося з кимось спілкуватися у в'язниці?

— Періодично у нього з'являлися сусіди по камері. Перші 4 дні сусідом був 24-річний хлопець. Потім більше, ніж через місяць підселили якогось польового командира формувань ДНР. І під кінець — літню людину.

— Таке тривале перебування в неволі позначилося на здоров'ї сина?

— У неволі у нього виникали проблеми із тиском. Він був підвищеним. До того ж, з'являлася надто велика різниця між верхнім та нижнім показниками тиску: 140 на 30, один раз навіть 180 на 50. Син просив покликати лікаря, але медика не запросили жодного разу. Хоча я теж порушував це питання під час переговорів про звільнення Влада. Єдине, що йому надали в якості медичної допомоги — таблетки.

- Він був наймолодшим в'язнем СІЗО в окупованій Василівці?

- Так, наймолодшим і єдиним неповнолітнім заручником.

— Окупанти дозволяли передати йому їжу, предмети першої необхідності?

- Ні. Під час тривалих переговорів про звільнення сина таке питання не обговорювалося.

- Годували прийнятно?

— Давали армійські сухпайки, якісь консерви. Ще вручили пальник, в якому використовується сухий спирт, щоб можна було розігріти їжу.

— Для себе ви відповіли на запитання, чому його заарештували?

- Окупанти випадково звернули увагу на Влада на блокпості біля Василівки під час перевірки документів у людей, які евакуювалися з Мелітополя до Запоріжжя. Загарбники вирішили, що він може стати цінним заручником. Серед них знайшлася людина, якій треба вирішити певні питання на підконтрольній українській владі території нашої країни. Для цього і знадобився Влад як заручник. Надалі йшли обговорення пред'явлених вимог.

- Тобто вдалося дійти певної угоди, завдяки чому Владислава відпустили?

- Так і є.

— Що тепер? Хлопцю потрібна реабілітація?

— Він пару тижнів поживе в сім'ї, а потім нехай вирішує сам. Адже він уже досить доросла людина. Тим більше, у нього з'явився такий життєвий досвід, якого не я маю.
Судячи з даних у телефоні сина, за 90 днів він пройшов лише 1 кілометр. Отже, йому зараз принесуть задоволення самі звичайні здавалося б заняття: погулянки, розмови вдосталь з ким захочеться, не переймаючись, що скажеш щось зайве чи небезпечне для себе. Йому всі дні полону доводилося обдумувати чи не кожне слово. Однією з проблем Владислава в неволі була нестача нормального спілкування.

- Владислав ще навчається у школі?

- Так, закінчив 10-й клас, попереду 11-й.

- Визначився, куди хоче вступати після школи, ким стати?

- Поки що ні. Я, до речі, сьогодні (8 липня) ставив йому це питання.

- Влад ваша єдина дитина?

- У мене четверо дітей. Владислав старший.

— Як удома зустрічали його з полону? Можливо, мама приготувала страви, які він найбільше любить. Чи ви повели його в кафе?

— Влад — дитина від першого шлюбу. У мене двоє дітей у першому шлюбі та двоє — у другому. Мама Влада з його молодшою сестрою зараз перебувають у Швейцарії. Він зі мною. Сьогодні вперше цього року ми ходили до кафе.