Харківський флюгер, або нові старі погляди Кернеса, - письменник

Ось цікавий випадок Геннадія Кернеса. Здавалося б, усі чудово знають, що це за людина й чого від нього чекати. Але з якихось незрозумілих причин прогресивна громадськість далі щоразу обурюється, щойно Геннадій Адольфович озвучує свою позицію з того чи іншого приводу. Так, ніби в когось були сумніви з приводу цієї його позиції. Так ніби він давав привід комусь у ній сумніватись............

Насправді погляди Геннадія Адольфовича, наскільки можна судити з його коротких реплік чи розлогих інтерв'ю, ніколи не змінювались — ні до війни, ні під час. І навіть його заяви про те, що це саме він зупинив сепаратизм у Харкові, свідчать лише про те, що на той момент, коли він це сказав, йому вигідно було сказати саме так. Все інше не має жодного сенсу. Немає жодного сенсу шукати непослідовності та протиріч у сказаному та вчиненому ним. Там немає жодних протиріч. І жодної непослідовності немає. Не було жодного протиріччя в тому, що він, скажімо, пару років тому відкривав у Харкові пам'ятник разом із представниками правих політичних сил, яких він тепер, після зміни влади, зі спокійною душею називає «отбросами общества». Протиріччя тут є, скоріше, в діях самих правих політичних сил, які чомусь надумали відкривати пам'ятники разом із Геннадієм Адольфовичем.

Насправді погляди Кернеса ніколи не змінювались — ні до війни, ні під час

Так само, як не було жодної непослідовності в тому, що харківський міський голова публічно підтримував на цьогорічних виборах чинного президента, від якого відмовився, щойно вибори завершились. Протиріччя було, знову ж таки, скоріше в наївних спробах прихильників Петра Олексійовича побачити в такому дивовижному стратегічному маневрі - поставити в Харкові саме на Кернеса — якусь особливо хитру технологію, якийсь мудрий і виважений жест. Добре пам'ятаю всі ці просторікування про те, що Порошенко змушений опиратись «на місцеві еліти», що це виправданий компроміс із совістю та гідністю. Чим цей мудрий маневр закінчився для Петра Олексійовича — нагадувати, думаю, не треба.

Натомість для Геннадія Адольфовича він не закінчився нічим. Геннадій Адольфович загалом нагадує людину, що грає в шахи за власними правилами. І оскільки правил цих, крім нього ніхто не знає, то й дорікати йому тим, що він правила порушує, якось не випадає. Таке враження, що його колективний виборець у принципі не надто добре розуміє, про що Геннадій Адольфович говорить і чим він займається.

Тому він може собі дозволити в принципі будь що: підіймати тарифи на проїзд у громадському транспорті й ігнорувати рішення суду, яке змушує його ці тарифи знизити; підтримувати вчорашніх ворогів і за першої-ліпшої нагоди знову їх кидати; міняти риторику залежно від кон'юнктури й легко забувати про власні обіцянки. Таке враження, що колективний виборець ставиться до Геннадія Адольфовича, як до Майкла Джексона — ніхто не розуміє, про що він співає, але підтанцьовують усі, оскільки заводить.

..............................

У нього не може бути іншого ставлення до Росії, до української мови, до маршала Жукова, до Майдану тощо. Він, звісно, може час від часу озиратися на Київ, але ось у такі часи великого переділу адміністративних важелів та грошових потоків — ну чого він буде стримуватись? Навіщо обмежувати себе в задоволенні бути собою? Тим більше — всі ж усе одно підтанцьовують.

Виходячи з цього всього — чого б могла навчити історія з Геннадієм Адольфовичем? Насправді, багато чого. Скажімо того, що непокаране зло — це як недолікована застуда: сам собі створюєш проблеми на майбутнє. Або того, що намагаючись грати в азартні ігри з професіоналом, сильно ризикуєш програти. Або того, що навіть не слід намагатись апелювати до логіки та совісті того самого колективного виборця, який дозволяє виганяти себе у вихідний день на акцію масової підтримки улюбленого мера, щиро ненавидячи всіх, хто не підтанцьовує.

Зрештою, вся ця історія просто нагадує очевидне — зло є зло. Незалежно від того, куди дмуть вітри історії.