"Семену відірвало голову. Троє побратимів, які його витягували з бліндажа, отримали поранення": Під час контрнаступу на Луганщині загинув 20-річний захисник

Під час звільнення Білогорівки на Луганщині загинув 20-річний Семен Ляшук. Уродженець Вінниччини служив гранатометником у 8-ому полку оперативного призначення Національної Гвардії України ім. Івана Богуна, передають Патріоти України.

Ворожа міна обірвала життя бійця, якого називали «душею взводу». Як Семен потрапив на війну та про його героїчний шлях «ФАКТАМ» розповіла рідна сестра бійця Карина Ляшук.

«Я не косарь, хто ж як не я, я маю бути з хлопцями»

- Це ціна контрнаступу, гине цвіт нації, який мав будувати майбутнє України, — каже сестра. — Семена обожнювали всі та тягнулись до нього. Він любив грати у футбол, грав за село Яришів у клубі «Титан», згодом в команді свого полку ФК «Ягуар». У нас в родині нема військових. Коли брата призвали на строкову службу, йому настільки це припало до душі, що у 2021 році підписав контракт з Нацгвардією. Від повномасштабного вторгнення до 3 червня брат перебував у Київській області. Спочатку бійці приїхали у Васильків, після того було визволення та зачистка 23-ох населених пунктів. Після того воїни облаштували у смт. Макарів такі бліндажі та окопи, що у разі повторного наступу ворог точно буде приречений. В тому пеклі Семен вижив.

За бої на Київщині йому вручили грамоту «За заслуги перед Україною» та запросили на навчання у Золочів, де він міг би отримати звання молодшого сержанта. Але брат відмовився, бо не хотів покидати побратимів, які були прив’язані сильно до нього. Сказав мені якось в розмові: «Я не косарь, хто ж як не я, я маю бути з хлопцями». 3 червня бійці вирушили у сторону Сєвєродонецька. Спочатку перебували у смт Сиротіне, тоді зайшли в саме місто і тримали оборону заводу «Азот». Його навіть свого часу порівнювали з «Азовсталлю». Це важливий стратегічний об’єкт на Луганщині.

Як розповідав Семен, проти бійців там стояло близько 10−15 тисяч російських солдатів. Й полк, в якому служив брат, єдиний, хто гідно боровся проти ворогів. Коли були зірвані всі мости й брак боєприпасів, українські воїни отримали наказ відходити. Потрібно було зробити це безпечно, то ж мій Семен був одним із тих, хто прикривав побратимів і даючи відсіч окупантам.

- За сім місяців повномасштабного вторгненн6я рашистів чи були у брата ситуації, після яких він точно був впевнений, що має янгола-охоронця?

- Так, ми були дуже близькі і Семен чимало що розповідав. Якось будинок, в якому бійці перебували, обстріляли вороги. Це диво, але брат вижив. Врятувався він і під час обстрілу касетними снарядами. Ще й без бронежилета був. Осколок зачепив йому спину, але Бог зберіг життя.

Коли із побратимами вони зайшли у Сєвєродонецьк, вони отримали завдання для однієї роти зачистити 40 кварталів. То було пекло, адже вороги обстрілювали з кожного куточка, навіть з вікон багатоповерхівок. Сховатись ніде. За 15 хвилин у наших бійців було 15 поранених, втрати… То ж довелось відступати, щоб жертв не було ще більше. Під час того бою Семен зумів врятувати свого побратима, в якого напередодні своєї загибелі встиг ще погуляти на весіллі.

Це була його остання поїздка додому. Командир відпустив брата на два тижні у рідне село Яришів Могилів-Подільського району. Семен любив свій «Touareg», який нещодавно придбав, так мріяв на ньому їздити, покатався всього лише ті 2 тижні. Брат тільки почав мужніти, став справжнім чоловіком.

«Все, що я пережив раніше — це ніщо порівняно з Білогорівкою»

- Розкажіть про обставини загибелі брата.

- 1 вересня Семен із бійцями вирушили в контрнаступ на смт. Білогорівка Луганської області. Перших 3−4 дні пекла він пережив, бо дуже хотів подзвонити додому, сказав мені після того: «Я так мріяв, я те все пройшов, і витримав, щоб тільки вас почути, я такий радий, що зміг подзвонити. Все, що я пережив раніше — це ніщо у порівнянні з Білогорівкою». За словами Семена, боротьба була запеклою, чимало рашистів взяли у полон. Тоді бійці зайняли позиції у полі й окопувались, аби зайняти оборону. Артилерія, міномети та танки били майже кожної хвилини. Все сталось 19 вересня… Позицію воїнів виявив ворожий дрон, і почався артилерійський обстріл, одна з мін залетіла прямо в бліндаж, де був Семен і його найкращий друг — побратим — Олександр Борбудський з Хмельницької області. Брат отримав чисельні осколкові поранення в обличчя, не сумісні з життям, помер на місці. Його товариш теж загинув. Інший хлопець отримав поранення і перебуває у лікарні.

Знаєте, це найстрашніший день в нашому житті та в житті його побратимів. Воїни досі плачуть і не можуть повірити, що як це так: «Семена та Сашка більше нема». Тим паче все сталось на їхніх очах. Моєму брату відірвало голову. І поки його витягували побратими, троє з них отримали поранення. По іншому вони просто не могли.

Бійці не раз казали, що Семен їх мотивує своїм бойовим духом йти на завдання та наближати перемогу. Мій брат був душею взводу і роти, деякий час під час боїв на Київщині виконував обов'язки командира двох відділеннь взводу. Але командиром не став, бо не згодився на навчання. До нього завжди прислухалися, хлопці питали поради, всі з ним товаришували, бо він був відкритим, добродушним, легким на підйом, жартівливим, щедрим, я ні разу не чула, щоб він комусь відмовив в допомозі… Сьома ніколи не сидів без роботи, не байдикував, будував, облаштовував позиції, бліндажі, завжди думав про побратимів в першу чергу, як замовляв мені скласти передачу, то питав хлопців, що їм треба. Брат безмежно любив своїх рідних. Він не любив писати, хотів завжди чути нас і бачити.

- Чому наразі не вдалось його поховати?

- Попри те, що є свідки і опізнати тіло брата по зовнішніх ознаках цілком можливо, в нього відсутнє обличчя. Тому потрібно проводити додаткову експертизу у Дніпрі. А так як загиблих багато, це займе трохи часу. Чекаємо нашого Семена додому, аби гідно провести в останню путь… Дуже маю надію, що ти там, брате, не один блукаєш, що ти, Сьома, зі своїм найкращим другом, з Олександром, що загинув разом з тобою. Слава навіки Героям.