Барабашово буде чинити опір. "Молодежь в Россию не хочет. Люди настроены бороться. На руках оружия много": Про що говорять у Харкові на найбільшому ринку Європи

Харків може окупувати Росія під приводом "захисту" російськомовного населення, заявив минулого тижня президент України Володимир Зеленський в інтерв'ю The Washington Post. Ця подія сколихнула друге за чисельністю населення місто країни, котре з радянських часів прийнято називати першою столицею України, зазначають Патріоти України

Кореспондентка Gazeta.ua побувала у Харкові та поспілкувалася з його мешканцями. Розпитала чи готові вони захищати місто у разі вторгнення РФ. Переважну більшість розмов провела на ринку "Барабашово" — одному із найбільших речових базарів Європи.

СРСР І ПІОНЕРСЬКА КРАВАТКА

О 8:28 вівторка на залізничному вокзалі Харкова панує сонна атмосфера. Поїзд з Одеси висаджує пасажирів на притрушену снігом платформу. Жіночій голос з гучномовця, що оголошує про рух потягів, у морозному повітрі звучить дзвінко.

— Белгород! Отвезем до Белгорода без пересадок, быстрое прохождение границы, — закликає високий чоловік у короткій чорній куртці та джинсах.

— К-а-а-амфартабельный микроавтобус до Белгорода! Гарантируем быструю и беспроблемную доставку, — перебиваючи конкурента вигукує спортивного вигляду дядько років 40 у дутому короткому пуховику поверх спортивного костюму. Стоїть на верхній сходинці посеред спуску до підземного переходу.

Пасажири його ігнорують, кутаючись у куртки, намагаються швидше потрапити до вокзалу та розбігтися у справах.

Головна зала харківського Південного вокзалу, спорудженого в стилі сталінського ампіру, відносно невелика. Оздоблена ліпниною, позолотою та бронзою. З центру сферичної стелі звисає масивна триярусна люстра. Стеля прикрашена чотирма медальйонами. Зображують пропагандистські сцени з життя СРСР: чоловіків у формі Червоної Армії вітають жінки з пишними букетами квітів, юнка у радянській парадній шкільній формі з червоною піонерською краваткою на шиї вручає квіти передовикам виробництва. Розписи виглядають нещодавно відреставрованими.

На Привокзальному майдані людей небагато. Двоє чоловіків російською мовою пропонують послуги таксі.

Російської багато і в метро: нею говорять пасажири та на ній виписані рекламні плакати. Українську можна побачити лише на офіційних табличках та почути під час оголошення станцій.

ЧУЖАКИ

На метро до ринку "Барабашово" треба добиратися з однією пересадкою. Після велелюдної теплої підземки базар зустрічає холодом і порожнечею.

Завсідникам ринку неважко орієнтуватися на торжищі. Та приїжджим дуже легко заблукати в лабіринтах магазинів, контейнерів і яток. Розташовані рядами, вони утворюють квартали. Зверху над точками — величезні навіси, тож торгівля майже не залежить від погоди.

У вівторок продавців небагато, а покупців і того менше. Найбільше роботи в торговців чаєм-кавою.

— Нє понімать. Рускі-украінскі нє говоріть, — каже мініатюрна в'єтнамка середніх років з червоними втомленими очима на моє питання, чи можемо поспілкуватися. Налякано натягує блакитну несвіжу маску з підборіддя на обличчя. Із зусиллям штовхає старий возик, заставлений термосами, паперовими стаканчиками та банками з чаєм і розчинною кавою.

— Да все они понимают и говорят, просто боятся чужаков. Она ж не знает, с какой вы целью. А вдруг проверка? — проходить повз і завертає в боковий прохід невисока пишна фарбована блондинка у гірчичному пуховику та спортивних штанях.

Попереду біліє засипаний снігом порожній майданчик. На рядах поруч реалізатори п'ють каву та курять, обговорюють родинні справи.

— Не, ну это уже вообще! Куда всё катится!? Вчера еще давала сотку, а мне сигареты и 22 рубля сдачи. Я 20 клала в карман, а два бросала на банку, всегда так делала. А сегодня — дает мне двадцатку. Спрашиваю: "А где еще два рубля?". Подорожали сигареты, отвечает. Ну это же п*дец! — кричить, наближаючись до колег, худорлява жінка в чорних лижних штанях.

На підтвердження своїх слів розмахує сірою пачкою цигарок і 20 гривнями.

— А шо ты хочешь, всё дорожает — только зарплаты на месте. Видела, почем доллар сегодня? Уже 29,5 — Наташка говорила. А вчера еще 28,5 был. Дай сигарету, — протягує натомість стаканчик із кавою її колега в шапці з помпоном.

"СЄПАРСЬКЕ" МІСТО

Трохи далі починаються ряди товарів для дому: яскраво світять люстри, біліють акрилові ванни, виблискують хромом рушникосушки. Тут жвавіше — торгівля рухається.

З половину місць на прилавках порожні, на закритих ролетах контейнерів яскравими зеленими та помаранчевими плямами рясніють оголошення, що торгове місце здається в оренду.

За металевим прилавком троє чоловіків спілкуються між собою українською. За їх спинами на полицях контейнерів лежать мотки дротів та коробки з дрібними електротоварами.

— Харків — сєпарське місто. Тут настроєнія такі всігда були, — хитає дядько головою. — Казать можна одне, а робить — інше (має на увазі заяву Ігоря Терехова про те, що Харків відбиватиметься від окупантів і завжди лишатиметься українським містом. – Gazeta.ua). У них там, навєрно, і флажки вже приготовані, і зустрічатимуть росіян із хлібом-сіллю. Харків не сплотився. Єслі хто і понімає, що російська армія ворожа, то це в основном молодьож. А отетім, які при совкє жилі, все до ср*ки.

У таких настроях обвинувачує державну політику. Мовляв, по центральним каналам мало показують українського кіно. В інтернеті ж більшість харків'ян вітчизняні стрічки шукати не будуть.

— Дивлюся по Кіно.юа серіал "І будуть люди". Дуже гарний. Але не в усіх кабельне є, та і не кожний цю програму включить. А на каналах Дмитра Фірташа (олігарх є співвласником телеканалу "Інтер". – Gazeta.ua) такі фільми ніколи не показують, — каже чоловік із якоюсь приреченістю в голосі. — Української мови в Харкові дуже мало. Якщо хто і переходить на державну, то це в основному молодь. Є вона в офіційному бізнесі, де обслуговують клієнтів — в тих же магазинах. Тож, закон про українську мову був дуже потрібен.

— Чи готуються у Харкові люди до можливого наступу на місто? – питаю.

— У мене сусіди місяць як уїхали. Не знаю куди, бо нікого не предупредили. У людей настрої разні. Вот в очках чєловєк стоїть, — киває співрозмовник на чоловіка неподалік. — Він говорить: "Ты что, хочешь, чтоб тут американские самолеты летали?" Ну шо ти йому скажеш? Воно дерев'яне по пояс — ногі ходять, а голови вопщє немає. А знаєш скільки таких? Ми із дружбаном підемо воювати. Токо нікакой самооборони — зразу отстрєлівать треба. Будем боротися. У родині ж моїй настрої різні. У мене жона — кацапка. Питаю: "Что будем дєлать? Я к нашим, а ти к вашим?" Насправді, їй по-барабану. Вона смотріт, канєшна, "Гражданську оборону". Но приходить на роботу в торгівлю, а там куча бабушек і дєдушек чєшут їй по вухам.

— Да, у мене такі ж ініціали — В. А. І я тоже Алєксандрович. Тільки його звуть Володя, а мене Вадим, — сміється чоловік. — Кажуть, сьогодні в нього день народження? Побажаєм, шоб він скоріше вже пішов. Хоть куда-нібудь.

Про торгівлю на ринку каже коротко: "Все занепадає". Підприємці йдуть з "Барабашово", бо падає попит, а ціни на оренду піднімаються.

— Було півтори, зараз — дві. За оренду отакого місця, — показує за спину, де секція з полицями має завширшки не більше двох метрів. — "Барабан" зносять, вмєсто нього магазини будують. Підняття оренди мотивують тим, що електроенергія дорожчає. Ізвінітє, но мені нада работать, — Вадим зітхає, прощально піднімає руку.

БАЙДЕН І ЗЕЛЕНСЬКИЙ

Ряд закінчується тупиком — за металевим парканом, вочевидь, щось будують. Ліворуч і трохи поодаль починаються контейнери зі шторами. Оберемки світлої органзи та тюлі, сітки й мережива — звисають із натягнутих під стелею паль та тросів. Поки покупців немає, три продавчині обговорюють ситуацію в країні.

Одна сидить на стільці, засунувши пальці у кишені спортивної зимової куртки. Її колега з контейнера навпроти , притопує на місці у сірій жилетці. Третя — струнка молода шатенка в чорному утепленому пальті, поверх надягла бежево-коричневу жилетку з малюнком. Привертає увагу дуже об'ємними штучними віями, густо нафарбованими тушшю.

— Ой, та кому мы нужны, с нашими то проблемами? Нафиг мы здались той Европе, шоб за нас вступаться? И Америке мы не нужны как страна. Разве что как сырьевая база. Они тут творят, что хотят, в пику России. А мы и России не нужны, — каже жінка, що сидить.

Розпитую подруг, чи сприйняли всерйоз слова Зеленського про можливу окупацію Харкова.

— Вы же понимаете, что Зеленский ничего не решает? Он просто человек, которого назвали президентом, — відказує шатенка низьким голосом. — Не знаю даже, понимает ли он, что происходит. И Байден ничего не решает, он такая же кукла-марионетка. Решения принимают совершенно другие люди, которые остаются в тени.

Якщо прийде російська армія, то бойових дій в місті не буде, упевнені подруги. Мовляв, Москві немає сенсу завойовувати простих людей.

— А знаете, кто виноват в этом всём? Украина, — жінка в сірій жилетці активно жестикулює руками. – Правительство виновато, которое законы принимает. Понапридумывали там дури несусветной! Вот нас шпыняют, что мы на русском говорим. И что? Мы раньше говорили на украинском. Я в украинской школе училась, на праздники с друзьями вышиванки надевали, веночки. А потом издали указ насильно всем говорить на украинском и все поменялось. Я теперь принципиально не буду на украинском разговаривать — ни единого слова! Хотя мову знаю хорошо.

Шатенка дістає цигарку, клацає запальничкою, але не закурює — бачить двох жінок, що повільно наближаються по ряду, роздивляючись вміст контейнерів.

— Мы всё сказали, добавить нам больше нечего! Не мешайте работать, а то распугаете покупателей. А их зимой и так мало, — каже.

"БАНДЕРІВЦІ" У ХАРКОВІ

Серед рядів з посудом помічаю українські віночки зі штучних квітів з атласними стрічками. Висять майже під стелею контейнера. На низькому столику розкладені різноманітні кухонні дощечки з натурального дерева. На ажурних металевих розкладних вітринах — сувеніри з українською символікою.

— Товар користується попитом, — каже 59-річна Марія. — Я тут торгую більше 20 років — третину життя. Ми самі родом з Франківщини, працюємо з донькою. Родина на Західній, а ми оце періодично приїжджаємо, знімаємо житло. Було, що нас бандерівцям називали. Але це, скоріше, напівжартома. Ніякої агресії.

Невисока, круглолиця, приязно посміхається. Говорить з типовим акцентом, притаманним її землякам. Розповідає, що замість їхати за кордон на заробітки, обрала інший шлях — торгувати сувенірами і товарами народних промислів у Харкові. На Івано-Франківщині їх продавати тяжче, бо більш поширені.

— Вважається, що у Харкові живуть тільки російськомовні, які ненавидять українську. Це не так. До нас буває люди приходять, щоб лише послухати як говоримо українською. Кажуть: "Така красива, співуча мова!" Тут до Росії ніхто не хоче. Бо всі розуміють, що не буде від того краще. Ми ж ніхто для Москви, — пояснює. — Люди насторожені. Але місцеві дуже хочуть бути при Україні. Тож раптом ситуація загостриться і Росія почне наступ — містяни мають план дій. Буквально ранком спілкувалася з одним тут дядь Сашею, то він сказав: "Родину відправлю до Києва, а сам оборонятиму Харків. В армії служив, зброю тримати в руках умію". Оборонятимуться усі до останнього. І це не порожні звуки, люди так реально налаштовані.

— Главное до Волновахи добраться. Там до России рукой подать, — чую уривок розмови. — Зачем быть тут, когда всё начнется, если там реально будет спокойнее?

Усі дядьки схвально мугикають і кивають головами.

— Логичный план — спокойно заниматься своим делом и пересидеть в России, — додає невисокий шатен, одягнений у куртку кольору хакі з нашивкою US Army.

БАРАБАШОВО ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНИЙ

Окрім українців, на "Барабашово" торгують багато іноземців з майже двох десятків країн. Більшість із них розуміють, якщо не українську, то російську. Та на контакт не йдуть. Між собою говорять рідною мовою.

За допомогою звертаюся до керівництва ринку. Адміністративних центрів тут декілька. Найбільший — на краю, в районі з умовною назвою "болото". Поруч вхід з табличкою "Вьетнамское землячество". У сусідній будівлі — медичний центр.

— Близько 60 тисяч робочих місць дає ТЦ "Барабашово" Харкову. Це біля 15 тисяч підприємців, а також наймані працівники — реалізатори, водії, вантажники, прибиральники, — розповідає представник пресслужби "Барабашово" Сергій Зайцев.

Торжище має 5 майданчиків, які поділяються на 8 умовних зон за розподілом щодо груп товарів та розташування. Кожна зона має народну, вже історичну, назву. Тут є "желєзки", "болото" — район, який в адміністрації ринку називають озером, хоча водойми тут давно немає. Є "стометрівка", "яма", "кам'янка", "перехрестя".

— Є "свояк". Ніхто вже не знає, чому так назвали. Можливо, колись там торгували лише місцеві — "свої". Є "клюшка". Тут якраз дуже просто. Річ у тім, що там йде вулиця Амурська, яка має загнуту форму, ніби ключка, — продовжує Сергій Зайцев.

Додає, що на тій вулиці розташований храм Православної церкви України. Освячений на честь покровителя торговців великомученика Іоанна Сочавського. На обшитій сайдингом стіні церкви — синьо-жовта наклейка з лозунгом "Молись за Україну".

— Є ще мечеть, представлена юдейська громада, багато баптистів. У нас є Рада церков "Барабашово", яка вирішує спільні питання. У цьому сенсі у нас класна ситуація — за 25 років жодного разу не було конфліктів на міжетнічній чи міжрелігійній підставі. Побутові були, але не релігійні, — веде далі речник. — Наприкінці минулого року в нас відкрили перше представництво Інституту прав людини, запобігання ксенофобії та екстремізму. На фасаді є флагштоки з прапорами країн світу, представники яких працюють на "Барабашово".

— Тоді у заводу "Серп та молот" та інших – була практика обмінюватися працівниками з інших країн. Багато приїхали до нас. Спочатку звідси щось брали і везли додому. А потім з'ясувалося, що їхня країна швидко розвивається і вони теж мають, що привезти сюди. Одна з найбільших фабрик "Мівіна" — організована в'єтнамцем і перетворилася на багатомільйонний бізнес. Все так склалося, що іноземцям тут зручно і безпечно, — пояснює Зайцев.

— Ми всі громадяни України і ми відкидаємо ідею того, що це може статися. Я переконаний, що кожен зробить усе, щоб подібного не допустити. Наші підприємці ніколи не залишалися лише всередині ринку, за парканом. У нас безліч людей, які допомагають ЗСУ, волонтерять. Є люди, які воювали на Сході та допомагають Харківському шпиталю. Ми не думаємо, як евакуюватися — ми тут стояли, стоїмо і стоятимемо.

Із представниками адміністрації йдемо на ринок — в ряди, де торгують іноземці. Дорогою Ольга Рєпіна пояснює, що в'єтнамці з пересторогою ставляться до перевірок і журналістів. Тому завбачивши фотокамеру миттєво "втрачають" здатність говорити будь-якою іншою мовою окрім в'єтнамської.

На перетині проходів в'єтнамець років 50 торгує трикотажною білизною. Охайний чоловік з червоними від утоми чи холоду очима одягнений у чорну дублянку зі світлим коміром. Ім'я не називає. Мовляв, українцям його все одно не вимовити і не запам'ятати.

— Не будет оккупации и войны. До Харькова она не дойдет. Убегать не буду. Здесь моя семья. Да и некуда идти больше, — каже чоловік. Із В'єтнаму до України він приїхав 15 років тому. Його дружина теж в'єтнамка.

На сусідньому майданчику шкарпетками торгує виходець з міста Душанбе, Таджикистан. Це стрункий чорноокий смаглявий чоловік років 60 з короткою сивою бородою. Говорить тихо і вкрадливо.

— Конечно, сложно жить. Торговля плохой. Но уезжать не собираюсь — у меня здесь семья, ее кормить надо. Сейчас новые требования вводят, чтобы был кассовый аппарат. Мне не нужен он, но если заставят — придется ставить. Что делать, если такие правила. Я простой мирный человек, я не пойду воевать или кому-то что-то доказывать, — каже Саїд.

ТЕРЕХОВ І КОЛОМОЙСЬКИЙ

Більшість підприємців на ринку працюють за готівку. Якщо в кав'ярнях чи кафе можна розрахуватися карткою, то в приватних магазинах вам запропонують хіба скинути гроші на рахунок через мобільний додаток.

В одній із таких крамниць торгують китайськими фабричними товарами. Продавчиня одразу відповідає що карткою розрахуватися можна. Але пізніше з'ясовується, що кошти можна скидати на картку її працедавиці. Власниця торгової точки — народилася в Україні у в'єтнамській родині, вийшла заміж за українця і має подвійне в'єтнамсько-українське прізвище. 54-річна Ольга — реалізатор.

Розповідає що працює зі щоденною оплатою: 250 грн за вихід на роботу +5% з обороту товару. Попри те, що в продуктових магазинах платять 500-550 грн на день, продовжує лишатися на речовому ринку. Бо графік зручний — з 8:00 до 16:00.

У в'єтнамців працювати комфортно, додає Ольга.

— Вьетнамцы живут обособленно. В политическую ситуацию не влазят. Не то, чтобы равнодушные — просто у них свои ценности. Но понимание, что они живут в Украине и Украина — не Россия, есть. Те, кто боялся полномасштабной войны, уехали еще в 2014-м. Таких было очень много. Осталась примерно половина, — розповідає. — Я против России категорически. Мне там ничего не подходит, ничего не нравится. Я была в Советском Союзе и больше туда не хочу — сыта им по горло. А то, что Зеленский сказал, что Харьков могут оккупировать — это объяснимо. Тут 30 километров до границы. И у нас нет такого человека, как Коломойский, который организовал бы оборону. На Терехова надежды мало. Его заявление рассчитано на гражданское общество. Иначе его могут посадить, — вважає жінка.

Не погоджується із твердженням частини колег, що Харків — це місто сепаратистів. Хоча і додає, що тут дійсно є "велика п'ята колона".

— Это понаехавшие – люди, которые приехали учиться из той же Сибири и осели здесь. Например, как мой отец. Он сын военнослужащих — белоруса и украинки, родился и жил в России. Приехал учиться и остался. Ему сейчас 76. Но ментально он украинец. На этой почве потерял своих родственников в России, зато сохранил родину и детей. Многие в Харькове живут на две страны. Моя знакомая поехала в Россию ухаживать за отцом и получила второй паспорт. Так и катается. У нас же до Белгорода 40 километров. Многие харьковчане раньше дачи имели в Белгородской области, — розповідає.

У радянські часи багато росіян мріяли перебратися в Україну, додає Ольга.

— Многие тут впервые варенку увидели и попробовали. Тут всегда было более сытно, даже после войны. А там — голодуха в 1970-е. Молодежь у нас в Россию точно не хочет. И не пойдет. Люди настроены бороться. На руках оружия много, и его не побоятся использовать для защиты. Автоматы есть у людей. У меня в сейфе тоже стоит — муж купил еще в 2014-м. Здесь организованная тероборона. Я думаю, земля будет гореть, если Россия решится сюда прийти, — наголошує.

Вже на виході з метро до вокзалу на ескалаторі опиняюся поруч з двома військовими. Розмовляють українською на буденні армійські теми.

— Приїхав до Харкова у службове відрядження. Хоча й сам харків'янин. Не варто нервуватися, зберігайте спокій. Харків під надійним захистом. Тут потужна тероборона, люди відстоюватимуть кожен метр. Армія готова захистити громадян. Це наш обов'язок і ми чітко маємо алгоритм дій, — впевнено каже 56-річний Володимир. – Упевнений, що нічого не почнеться. Всі гучні заяви про вторгнення – лише психологічний тиск, спрямований на деморалізацію та паніку.