Іван Мирон у свої 92 тримається молодцем і має тверду пам'ять: Інтерв'ю з ветераном УПА, котрий став останнім українським політв’язнем, що відбув у ГУЛАГу повних 25 років

День Незалежності – хороший привід подумати, що значить для кожного Україна, і ким для України є кожен із нас. Такі питання може поставити собі будь-хто, однак є люди, чиї думки мають особливу вагу, тому що вони заплатили за незалежну Україну дуже високу ціну.

Один із них – Іван Мирон із високогірного закарпатського села Росішка на Рахівщині. Пану Івану 92 роки, і більше чверті свого життя він провів у ГУЛАГу. У 1952р., ще за Сталіна, його засудили за український націоналізм до 25 років ув’язнення – максимального терміну, вище якого була тільки смертна кара. Він відбув за колючим дротом весь термін і на сьогодні залишається останнім живим "25-річником" в Україні.

Патріоти України пропонують ознайомитись з інтерв'ю, підготовленим шеф-редактор видання Depo.Закарпаття з легендарним Іваном Мироном, останнім українським політв’язнем, котрий відбув у ГУЛАГу повних 25 років.

Напередодні Дня Незалежності кореспондент Depo.Закарпаття зустрівся з І.Мироном, щоб серед іншого спитати: чи вірив він у ГУЛАГу, що побачить незалежну України на власні очі, як йому живеться в теперішній Україні, чи не розчарований тим, що бачить навколо.

"Нашу групу видав зрадник, зв’язковий. МГБ обіцяло йому звання майора й місце проживання на вибір…"

Поїздка у високогірне село для міського жителя, як ковток свіжого повітря – в прямому й переносному смислі. Особливо, якщо це таке село, як Росішка на Рахівщині, – збоку від центральної траси, тупикове, з розкиданими по крутосхилах хатами. Тутешні селяни живуть у безпосередньому контакті з дикою природою, вирощують овець, роблять справжню (без будь-яких домішок) бринзу й користуються особливою говіркою. Класична, не зіпсована цивілізацією Гуцульщина!

Іван Мирон живе на околиці, від центру села туди треба їхати кілька кілометрів ґрунтовою дорогою, а останню сотню метрів можна пройти тільки пішки по крутому схилу. Залишаю машину на узбіччі біля джерела з різьбленим дашком і завбачливо залишеним для перехожих ківшиком (вода тут дуже чиста, прохолодна й неймовірно смачна після довгої дороги). І по дерев’яній кладці через гірський потічок піднімаюся по доріжці до невеликої хатки зі смерекового бруса.

З усіх боків тільки круті вершини – така краса, аж дух захоплює. Однак через гори тут нестабільний мобільний зв'язок, а іноді телефон потрапляє в роумінг сусідньої Румунії, до якої по прямій не більше десяти кілометрів. Через це додзвонитися до господарів і домовитися про приїзд не вдалося, довелося їхати навмання. Утім, коли піднімаюся й зустрічаю господаря з дружиною Христиною в дворі й представляюся, вони без зайвих питань запрошують до хати.

Хата Миронів заслуговує окремої уваги – вона зовсім невелика, тут тільки сіни й кімната десь на 20 квадратних метрів. Під стіною вимурувана цегляна піч, у кутку шафа з посудом, по боках два ліжка, а посередині стіл: і кухня, й вітальня, і спальня – все в одному. Видно, що хата дуже стара, однак коли я питаю, коли збудована, виявляється, що вона молодша за господаря на 6 років.

"Нєньо будував у 35-му році, дерево на плечах сам носив", – пояснює пан Іван…

Стороння людина нізащо не подумала б, що Іван Мирон відбув 25 років у таборах – збоку це зовсім не видно, звичайний собі селянин. Хоча те, що довелося йому пережити, можна назвати пеклом на землі. Умови, в які кидали політичних в’язнів у таборах ГУЛАГу (з "кримінальними", котрі ненавиділи "політичних", "суками", що працювали на табірну адміністрацію, й охоронцями, котрі навіть без наказу готові були стріляти у "ворогів народу"), за кілька місяців ламали дуже сильних людей. Мирон не тільки не зламався, але, що дивовижно, навіть не зачерствів. У нього дуже інтелігентна мова і спокійний, розважливий тон.

Народився він у Росішці в 1929 році, тому пам’ятає події Карпатської України і Другу світову війну, хоча був ще дитиною. Після закінчення школи сам став учителювати в Чорній Тисі (село на Рахівщині). З великим болем спостерігав за новими порядками, які встановлювала в краї радянська влада.

"Почалася колективізація, і від людей забрали землю, якої тут і так мало, – каже пан Іван. – До нас прийшли кілька чоловік, забили чотири кілки навколо хати й сказали: "Це тепер ваше, решту забираємо в колгосп". Батькам довелося відмовитися спочатку від корови, яку нічим було годувати, а потім і від кози. Біднота страшна була, то ще й людей почали переслідувати, будь-кого могли вбити просто так. На нашого сільського вчителя сусід доніс, наче він має зброю, хоча це була неправда. Прийшли до нього з обшуком, вчитель налякався і втік. Ніякої зброї, звісно, не знайшли, але його оголосили в розшук. А потім підстерегли й застрелили. Просто вбили невинну людину, маленька дитина залишилася пів сиротою. Той МГБ-іст, що застрелив, вихвалявся, що отримав за це 3 тисячі рублів премії. За ті гроші ще й сварка була – на них претендував сусід, котрий доніс на вчителя, а потім підстерігав ночами, чи не приходить той додому… Ми часто говорили про ці страшні речі з колегами в школі. Спершу надіялися, що після війни кордони ще якось зміняться й комуністи підуть, але потім зрозуміли, що це надовго. У 1950-му мені прийшла повістка в армію, і я зрозумів, що не зможу присягнути державі, яка зробила стільки зла моїй сім’ї й Україні. Тому зв’язався з ОУН та УПА й перейшов на нелегальне положення. У квітні 1951-го роззброїв охоронця сільради, відібрав у нього три карабіни з набоями. А через три місяці нашу групу з 18 чоловік затримали – постарався зрадник. Це був зв’язковий, в МГБ йому обіцяли звання майора й місце проживання на вибір. На суді він проходив по документах як "негласный сотрудник МГБ".

"Після того, як доведені до відчаю "бандери" кілька разів кайлами забили "кримінальних" насмерть, нас почали побоюватися й дали спокій…"

У січні 1952-го заарештованих судив військовий трибунал прикордонних військ МДБ. Усіх визнали винними у зраді батьківщини, участі в контрреволюційній діяльності й засудили до різних термінів ув’язнення. Шістьом, у тому числі Мирону, дали по 25 років таборів.

"Мене відправили довгим етапом у Норильськ, аж за Полярним колом, – розповідає він. – Умови в Норильлагу були дуже важкі. Нас поселили в бараки по 200 в’язнів і примушували рити траншеї під фундаменти майбутніх будинків. Ми довбали цю вічну мерзлоту кайлами щодня по 12 годин без вихідних. Разом із нами в бараках сиділи й "битовики" (засуджені за кримінальні злочини). Вони ненавиділи політичних, а особливо "бандер" із Західної України, й намагалися всіляко знущатися з нас. Але це тривало недовго. Після того, як доведені до відчаю люди кілька разів кайлами забили "битовиків" насмерть, нас почали побоюватися й дали спокій. Як тільки людина в тих страшних умовах втрачала страх перед смертю й була готова на все, до неї ніхто не смів лізти… Ми намагалися чинити опір тій нелюдській, вибудуваній державою системі. Найпоширеніша форма протесту – відмова від виходу на роботу. За це в’язнів кидали в карцер, і я бував там неодноразово. Якось один із сусідів по бараку навіть простягнув мені частину своєї хлібної пайки зі словами: "Візьми, ти для всіх нас, як громовідвід. Коли тебе забирають у карцер, іншим дають спокій…"

Разом із в’язнями з усього СРСР у Норильлагу відбували покарання й іноземці – німці, угорці, японці – колишні військовополонені, а також засуджені за військові злочини.

"Вони жили в тих же умовах, що й ми, – розповідає пан Іван. – І так само важко працювали. Іноземці поводилися гідно, ми ставилися один до одного з повагою, не ворогували. Правда, можливості спілкуватися з ними майже не було через постійну виснажливу роботу. А найближче українці зближалися з прибалтами. У нас був спільний ворог – радянська система, яка стільки зла принесла нашим народам. Ми називали прибалтів побратимами…"

Через два місяці після смерті Сталіна, у травні 1953-го Мирон став учасником знаменитого Норильського повстання, яке тривало понад два місяці.

"Приводом для повстання став розстріл охороною кількох українців, – згадує він. – Серед усіх в’язнів Норильлагу українців було найбільше. Того дня наші хлопці сиділи за бараком і співали українських пісень. Поряд проходив караул, і один із солдатів крикнув: "Молчать!" На нього не звернули уваги, і тоді старший караулу пустив у хлопців автоматну чергу. Двоє були вбиті на місці, ще кілька поранені. Наш барак тоді був на роботі за табором, але як тільки ми дізналися про розстріл, вирішили страйкувати – відмовилися працювати й повертатися в табірну зону. До страйку приєдналися й інші зони, в тому числі жіноча, де українок теж було найбільше. Страйк тривав більше двох місяців, за цей час табірна адміністрація то просила його припинити, то погрожувала всіх розстріляти з танків. І хоча повстання врешті-решт придушили, ми добилися серйозних пом’якшень – дозволу двічі на місяць писати додому (раніше можна було двічі на рік), чотирьох вихідних на місяць (раніше не було взагалі), перегляду справ… До речі, під час повстання табірна адміністрація намагалася поступово вивести із зон іноземних в’язнів. Так ось, японці навідріз відмовилися виходити. Вони заявили, що наші вимоги справедливі, і вони нас підтримують…"

Довідка про те, що Іван Мирон відсидів у таборах 25 років. Фото автора

"Я відмовився визнати вину, і мене відправили назад у табір…"

У 1956р., після ХХ з’їзду КРПС і розвінчання культу Сталіна політичних в’язнів почали поступово звільняти. Рішення по них приймали спеціальні комісії, які головним аргументом для звільнення вважали визнання вини й каяття засудженого. Івана Мирона навіть не направляли на комісію, адже він категорично відмовився визнавати себе винним і каятися.

Через кілька років, на початку 1960-х, в Українській РСР прийняли новий кримінальний кодекс, який зменшив максимальний термін ув’язнення з 25 до 15 років. Тоді почалася нова хвиля звільнень "25-річників". Хто саме з них заслуговує свободи, також вирішувала комісія, на яку направили й Мирона.

"Заходжу на комісію, там начальники загонів усього табору, начальник гарнізону, голова комісії, – згадує він. – Начальник мого загону починає зачитувати характеристику: "Заключенный Мирон работает хорошо, к инструменту относится бережно, в быту вежлив, по характеру замкнут. В лагерных мероприятиях не участвует и прошлого своего не осуждает". Голова комісії наче тільки й чекав цього:

– Почему вы не осуждаете своего прошлого?

– Я не совершал преступления. Защита своего народа – это не преступление!

– Ах, какой защитник нашелся! Украина сейчас свободна и не нуждается в таких защитниках.

– Если бы Украина была свободна, я не сидел бы в лагерях. Индия не отправляет своих политзаключенных отбывать срок в Великобританию.

– Какой вы политзаключенный? Вы – государственный преступник!

– Когда Чернышевского вели на гражданскую казнь, его тоже называли государственным преступником и изменником родины. Как вы считаете – он был таковым?

– Вы перепутали слона с котенком! Идите отсюда!...

Через рік мене знову викликали на комісію й цього разу намагалися говорити "по-людськи". "Послушайте, Мирон, подпишите признание вины и раскаяние, которое мы вложим в дело, но не будем публиковать в прессе, – запропонував офіцер КДБ. – И выходите на свободу, вы своих родных не видели уже 15 лет! Не такие принципиальные подписывали и выходили, сейчас они дома…" Але я відмовився, і мене відправили назад у табір…

Якби Мирон визнав вину й розкаявся, то зменшив би своє ув’язнення на цілих 10 років. Жодна людина не могла б дорікнути йому цим, адже багато політв’язнів пішли таким шляхом – переступили через себе і визнали "вину". Так, їхні каяття публікували в радянській пресі, але ці люди змогли раніше вийти на волю й побачити своїх рідних. Вони так само не заслуговують докорів, адже теж заплатили за Україну високу ціну. Але Мирон не визнав вину й не розкаявся, а пішов до самого кінця. В Норильську він був аж до закриття "Норильлагу" в 1956р. Затим з іншими в’язнями потрапив в Іркутську область, де будував Транссибірську залізничну магістраль, а з 1961 й до закінчення терміну ув’язнення пробув у Мордовських таборах.

"25-річників" в останні роки було зовсім небагато, і охорона до нас як правило не чіплялася, – каже Мирон. – Але були й такі, що навмисно хотіли досадити наостанок. Так за кілька місяців до звільнення я востаннє потрапив у карцер – охоронець доніс начальству, що бачив у мене саморобний ножик, яким я різав хліб у бараку. За це мені дали 12 діб карцеру ("стеля" тоді була – 15 діб)…"

У травні 1976р Мирона етапували з Мордовії до Москви, а звідти літаком у супроводі чотирьох офіцерів КДБ доставили до Ужгорода. Тут його й звільнили.

"Мені було 47 років, 25 із яких відсидів у таборах, – згадує. І.Мирон. – В Ужгород приїхав брат, і ми разом поїхали автобусом у Росішку. Пам’ятаю, як дивно було бачити навколо цивільних жінок і дітей…"

Колишній шкільний учитель влаштувався кочегаром, а через рік одружився з дівчиною із сусіднього села - Христиною. Багато років він перебував під пильним наглядом, у Росішку регулярно приїздили офіцери КДБ для профілактичних бесід. Після кожного такого візиту господар ретельно оглядав хату, чи не залишилося "жучків".

Фото автора

"Мені жаль, що люди не дуже дивляться, кого вибирають у владу…"

Останні десятиліття пан Іван разом із дружиною Христиною ведуть спокійне, розмірене життя в своєму селі. Вони тримають невелике господарство, 7 овець, козу, курочок (яких треба берегти від яструбів і лисиць). Незважаючи на дуже поважний вік, господар досі косить, а господиня грабає сіно, кажучи жартома, що грабати набагато важче, ніж косити. А ще Іван Мирон щотижня ходить у церкву – він дуже побожний. Ця риса збереглася ще з дитинства і юності.

"До арешту мені часто доводилося ходити в гори, у тому числі ночами, – каже пан Іван. – Якось, виконуючи завдання побратимів, дуже затримався й по дорозі в село потрапив у такі місця, де люди бувають дуже рідко. Це наче праліси. Вийшов серед ночі на галявину, побачив щось схоже на закинуту колибу пастушків і вирішив заночувати. Ліг втомлений і швидко заснув, але через якийсь час прокинувся, бо щось мене потривожило. Заснув знову, але це повторилося. А потім, коли це сталося втретє, я відчув, що не можу ворухнути ні рукою, ні ногою, не можу навіть дихати. Заціпенів від страху і раптом чітко почув людський голос: "Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа…" І тим моментом із мене наче звір якийсь знявся – волохатий, із лапами й великою головою. Я не можу пояснити, що це було, але знаю, що в горах є такі прокляті місця, які в нас називають "гробами". Можливо, колись там розбійники вбили когось невинного або під час війни загинуло багато людей. Ті місця дуже відчуває худоба, вівцями починає "колотити", вони нізащо не хочуть там ночувати…"

– Що допомогло вам вижити в таборах? – питаю Івана Мирона.

– Я молився, намагався навіть постувати. Бог тільки й міг врятувати…

– Під час 25-річної відсидки ви вірили, що Україна колись стане незалежною?

– Я лише дуже хотів цього, всі ми дуже хотіли. Чи вірив? Я не міг повірити, що доживу до кінця дня.

– Не розчаровані тим, якою бачите незалежну Україну зараз?

– Не розчарований. Перше – Україна є, і це найголовніше. А друге дуже важливо, що ми маємо нарешті свою незалежну церкву. Бо в московській церкві сотні років проклинали українських гетьманів…

– Але ми розчаровані, що нами артисти керують, – включається в розмову пані Христина, котра уважно слухає нас біля столу.

– То інша справа, – м’яко поправляє І.Мирон. – Вона стосується тільки теперішнього часу. Мені жаль, що люди не дуже дивляться, кого вибирають у владу. Треба вибирати людей набожних, бо для них хоча би заповіді існують. Але я надіюся, що Бог допоможе відновити Україну, бо небезпека все ще є, – каже Іван Мирон і задумується…

– Чиню чай? – питає мене пані Христина після невеликої паузи, що виникла в розмові (гуцульскою говіркою це значить: "приготувати вам чаю?").

Ввічливо відмовляюся, однак господиня йде в "кухонний куточок", порається там і за кілька хвилин приносить до столу яєчню з бринзою. Домашні яйця, справжня овеча бринза, а на доданок ще й кухоль гарячого козячого молока! Я не в силах відмовитися і з задоволенням вечеряю. Ця проста селянська їжа смакує більше за будь-які вишукані ресторанні страви.

Колишній політв'язень веде скромне життя й, можливо, навіть не усвідомлює, що є справжнім героєм. Фото автора

Табірне начальство інструктувало новеньких співробітників: "Учитесь стойкости у "бандер!"

Це може здатися неймовірним, але навіть після здобуття Україною незалежності, майже 30 років Іван Мирон вважався засудженим злочинцем. Тільки влітку 2019 року на підставі нової редакції Закону "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917 – 1991 років" колишнього політв’язня з Росішки реабілітували. Автор цих рядків мав безпосереднє відношення до цього, оскільки у 2018 – 2019 роках очолював Регіональну комісію з реабілітації в Закарпатській області. На жаль, неодноразові пропозиції відзначити Івана Мирона найвищою державною нагородою або хоча би орденом не знайшли тоді порозуміння в Адміністрації президента. Він не має жодної державної нагороди – і це ще один неймовірний факт! Утім, влітку минулого року Мирону призначили довічну щомісячну Президентську стипендію, яка складає трохи більше 2,5 тисяч гривень. З тих пір, разом із пенсією, він отримує від держави щомісяця 6 тисяч гривень. Його дружина Христина з 38-ма роками стажу має 3 тисячі гривень пенсії.

Мимохіть ще раз оглядаю скромне помешкання подружжя, і в голову приходять невеселі думки. Останній із українських "25-річників", 92-річний Іван Мирон як ніхто заслуговує найвищої державної нагороди – Героя України. Він віддав за Україну 25 років свого життя – протистояв жорстокій репресивній системі чверть віку, хоча жодного дня не був упевнений, що доживе до заходу сонця. А відмовившись визнати вину й скоротити на 10 років термін ув’язнення, виявив неймовірну незламність духу! Цю незламність цінували навіть вороги, недарма нових НКВД-стів, котрі приходили працювати в ГУЛАГ, табірне начальство інструктувало: "Учитесь стойкости у бандер!"

Заради України Іван Мирон пережив такі жахіття, які подальшим поколінням і в сні не ввижалися. Україна ж не зробила для нього нічого крім формальної реабілітації й щомісячної злиденної доплати в 2,5 тисяч гривень. Хоча ще можна, навіть необхідно щось зробити, поки не пізно. Необхідно не так для Івана Мирона персонально – він звик жити скромним непублічним життям у своїй маленькій хатці і, напевно, сам не усвідомлює, що є справжнім героєм. Це необхідно для самої держави, яка має продемонструвати всім громадянам, що Україна цінує людей, котрі так дорого заплатили за неї…

Надворі сутеніє, тому дякую за цікаву розмову, смачну вечерю й прощаюся з господарями. Роблю наостанок ще кілька знімків Івана Мирона з дружиною (у цей момент до них підходить киця Кудря й лащиться біля ніг) і спускаюся протоптаною доріжкою вниз. Увечері від лісу тягне свіжістю й прохолодою – на високогір’ї осінь завжди приходить раніше. Можливо, саме природа робить тутешніх людей несхожими на інших, особливими? Спускаюся до машини й знаходжу цьому несподіване підтвердження. Скло на дверцятах біля пасажирського сидіння повністю опущене (забув підняти його, коли зачиняв машину), майже три години машина була фактично відчиненою. На задньому сидінні лежав рюкзак із ноутбуком, але ніхто й не спробував залізти всередину.

Класична, не зіпсована цивілізацією Гуцульщина!..